Оптимістична трагедія

Бунт на флагмані радянського приладобудування, який от уже багато років існує із доданням слова «колишній», назрівав давно.

Працівники ДП «Харківський приладобудівний завод імені Т.Г. Шевченка» організували страйк. Акція протесту супроводжувалася багатогодинною пробкою: кілька сотень людей живою стіною перекрили рух громадського транспорту. Приладобудівники вимагали виплати заробітної плати, борги з якої нагромадилися з 2008 року.

Переживши кризові 90-ті й надії на відродження на початку «нульових» років, нині завод нагадує старий добрий комп’ютер у «сплячому режимі»: життя в ньому ще жевріє, але на згаслому «моніторі» неможливо роздивитися, що відбувається.

Хтось твердить, що заводу — кінець. Підприємство не змогло знайти свою ринкову нішу в економіці України. Інші — що завод живий, здатний розвиватися й випускати продукцію, затребувану на вітчизняному й закордонному ринках.

Ще кілька років тому завод перемагав на міжрегіональних конкурсах якості й був найважливішою ланкою промислової кооперації з багатьма провідними підприємствами України.

Зокрема, з такими гігантами індустрії, як «Турбо­атом», — за комплектацією­ необхідною апаратурою для автоматизації процесів на АЕС. Підприємство здатне випускати технічні засоби для автоматизованих систем керування технологічними процесами широкого профілю. Особливе місце в номенклатурі продукції займала різна апаратура народногосподарського й побутового призначення на основі енергозбережних технологій. Це люмінесцентні світильники для промислових, офісних і побутових приміщень, пристрої для регулювання дорожнього руху із застосуванням над’яскравих світло­­­­діодів, які не потребують обслуговування протягом 10-12 років, що підвищує в п’ять-шість разів (!) економію електроенергії, медична техніка. Причому 90% цієї продукції розроблялося у власному «особливому конструкторському бюро».

Основним заробітком заводу було цифрове теле­комунікаційне обладнання. Робили його переважно для України та Росії, частина замовлень надходила з Індії, Китаю, Болгарії. Сьогодні­ тут усе ще випускають телефонні станції, системи керування для спецтехніки та енергооб’єктів, хоча сам завод і перебуває в стані банкрутства та санації.

Працівники підприємства вже страйкували минулого літа. Тоді тут змінили керівництво — директором призначили 33-літнього Андрія Тимчука, родом із Харкова, який до того обіймав посаду начальника управління промисловості Дніпропетровської облдержадміністрації. Сподівалися, що молодий чиновник із двома вищими освітами успішно впорається з обов’язками кризового менеджера. Його кандидатура була негайно виставлена на вибори до міської ради. Із Москви, щоб підтримати «спадкоємця», навіть надіслав петицію Олег Бакланов  — генеральний директор­­ заводу в 70-ті роки, а потім­­­­ міністр загального машинобудування, секретар ЦК КПРС із оборонних питань і член ГКЧП. Піар-акція справила належне враження на літній електорат заводського мікрорайону, і молодий директор став депутатом. Однак для відновлення стабільної роботи колишнього флагмана одного піару було замало.

«Припиніть нас грабувати!»

Тоді ж змінився на заводі й керуючий санацією. Замість Дмитра Задружного­ (щодо нього правоохоронці­ порушили кримінальну спра­ву за статтею «Зловживання службовим становищем») ке­рувати оздоровленням підприємства почав Олександр Байдацький. Він мав продати непродуктивне майно, а одержані кошти виділити на погашення заборгованості із зарплати за попередні роки. Однак, за словами Байдацького, підписуючи таке зобов’язання перед прем’єр-міністром, він не уявляв, з якими труднощами доведеться мати справу. Стоячи в кільці робітників, він нервово палить і виправдовується:

— Лихо на заводі трапилося не сьогодні, а набагато раніше. Ще в 2000 році керівник підприємства зобо­в’язаний був паспортизувати майно й узаконити власність на нього. Але на заводі імені Шевченка цього не зробили…

Крім того, попереднє керівництво, як раніше заявляла місцева влада, «поцупило­ архів». А це основна цінність підприємства. Виявилося також, що орендарі, які тимчасово використовували заводські площі, роками (!) не платили за оренду. Олександрові Байдацькому,­­ який заступив на посаду лише 27 листопада минулого року, довелося починати з наведення елементарного юридичного ладу. Зокрема, через суди скасовувати договори з несумлінними орендарями. До того ж на підготовку необхідної документації, як підрахували, необхідно 300 тис. грн. Їх взяти нема звідки.

Робітники-страйкарі вимагали втручання прокуратури для розслідування таких фактів. Вони також підозрюють, що комплектувальні для
виконання нинішніх замовлень завод купує за небезкорисливо завищеними­ цінами, і вимагають, щоб прокуратура з’ясувала й ці обставини: «Припиніть нас грабувати!» — говориться в резолюції мітингу страйкарів.

Від вимог виплати заробітної плати страйкарі переходять до пропозицій із вдосконалення економічної політики: «Просимо вжити екстрених заходів для виведення заводу з-під контролю кредиторів і з режиму санації. Для цього терміново провести переговори з державними банками за посередництвом Кабінету Міністрів щодо виділення заставного кредиту на погашення кредиторської заборгованості й заборгованості із заробітної плати. При цьому основні фонди залишити в державній власності».

Серед основних вимог — і скасування практики подвійного оподатковування держпідприємств, коли половина прибутку йде в держбюджет.

Пацієнт скоріше живий…

А завод дійсно живий. Обласна влада підключила його потужності до виконання замовлень для танко­будування та енергомашино­будування. У жахливих умовах банкрутства тут примудряються навіть освоювати інноваційні технології. Зокрема, виробництво оцинкованих опор ліній електропередачі за методом холодного цинкування. Знайшовся інвестор, готовий організувати на підприємстві випуск електронних підручників. Але інвесторові навряд чи сподобається страйкова лихоманка. Тому обласна влада на заворушення трудящих відреагувала негайно. Губернатор Михайло Добкін заявив про необхідність призначення­­ нового директора заводу.­ Слід відзначити, що на підприємстві вже змінилося­ п’ять директорів. Не всі з них почувалися «тимчасовими правителями». Двоє раптово померли від хвороб, які медики звичайно пов’язують із хронічними стресами.

Сьогодні особисто губернатор піклується про долю заводу в режимі «ручного управління». На погашення заборгованості взято кредит у банку, повністю з боргами обіцяють розплатитися до літа.

— Для цього необхідно ухвалити серію непростих рішень і вдатися до серйозних кроків, насамперед організаційних, які дозволять залучити необхідні фінансові ресурси на підприємство. Одночасно із цією роботою ми в діалозі із трудовим колективом визначимо оптимальну чисельність співробітників, які мають залишитися на підприємстві, щоб забезпечити виконання замовлень і беззбитковість заводу, — зауважив Михайло Добкін.

Крім того, він відзначив, що за допомогою стабільно працюючих підприємств, таких як ВАТ «Турбоатом» і ВАТ «Хартрон», а також за сприяння держкомпаній і корпорацій буде сформований портфель замовлень, які на заводі зможуть виконати.

Та не все залежить від місцевої влади. ДП «Харківський приладобудівний завод імені Т. Шевченка» міг би стати привабливим для нових інвестицій. Для цього, вважає перший заступник начальника головного­ управління промисловості­ Харківської облдержадміні­страції Ігор Колот, треба ухвалити стратегічне рішення — вивести завод зі списку підприємств, які не підлягають приватизації. Зробити це можуть тільки депутати Верховної Ради.