Логіка наукового заробітчанства

Докторська дисертація стає схожою на докторську ковбасу, будівельні НДІ – на «дівчат для супроводу».

Не треба доводити, що країна, яка не має власних науково-технічних розробок, техніки і технологій, не може бути суверенною та самодостатньою. З цієї позиції розгляньмо стан та перспективи розвитку будівельної галузі країни.

Було б помилкою стверджувати, що наука в країні не фінансується й не розвивається.­ Щедро фінансуються гуманітарні галузі, особливо пов’язані з політикою. Хоча й за залишковим принципом, але отримують допомогу від держави Національна Академія наук України, окремі тематики вищих навчальних закладів, щоправда, тих, де керівництво університетів наближене до Міністерства освіти і науки. У дуже обмежених обсягах виділяються кошти на розробку та удосконалення норм і стандартів.

Останні 20 років фактично не фінансуються нові науково-дослідні роботи та науково-технічні розробки, що мають прикладний характер і спрямовані на ресурсозаощадження та підвищення якості продукції. Зрештою, їх мали б фінансувати приватні корпорації. Однак чи багато в країні великих будівельних компаній, здатних бачити хоча б найближчі перспективи розвитку галузі та зацікавлених в суттєвому підвищенні якості та зменшенні собівартості будівництва? За рапортами й словами — є кілька, насправді – жодної.

У результаті галузеві НДІ та вищі навчальні заклади вже забули про перспективні науково-дослідні роботи та нові науково-технічні розробки, а більшість із них, як і захищених дисертацій, у кращому разі, відповідає рівню 80-х років минулого століття. То чим же сьогодні займаються там науковці? Так, пошуком. Але не науковим, а заробітчанським. Під наукові роботи підлаштовуються звичайні, здебільшого примітивні, конструкторські розробки, лабораторні випробування на кваліфікаційному рівні лаборантів II—IV розрядів, узгодження ТУ, сертифікація давно відомої продукції і навіть… неприховані рекламні тексти. Однією з поширених форм такого заробітчанства став так званий «науковий супровід будівельних об’єктів», який (аякже!) доручається тільки базовим НДІ. Можливо, там вирішують складні науково-інженерні проблеми? Ні, звичайні проекти виконання робіт, типове підсилення конструкцій, стандартні випробування бетонної суміші та бетону. Тобто те, чим за радянських часів займалися будівельні лабораторії, групи ПВР трестів, оргтехбуди та іноді бюро впровадження НДІ. Отакі собі «дівчата для супроводу».

Та й чи багато залишилось учених, зайнятих науково-дослідною та винахідницькою роботою? Одиниці. Хоча кандидатські та докторські дисертації штампуються одна за одною. Проте мені особисто відомо лише кілька серйоз­них теоретичних робіт із будівельної механіки та ­сейсмостійкого будівництва. І все. А в провідних інститутах і вдень зі свічкою не знайдеш докторів наук. Немає їх у штатах НДІ будівельних матеріалів та виробів, НДІ цементу, НДІ будівельного­ виробництва. І лише кілька­ — в НДІ будівельних конструкцій, НДІ проектстальконст­рукція та НДІ автоматизованих систем управління.

Не дуже полюбляють вчених і в Міносвіти та науки: щоб здобути звання професора, відомим фахівцям доводиться виконувати безліч надуманих формальних процедур. Більш того, згідно з чинними положеннями, лауреат Нобелівської премії, академік Національної Академії наук або авторитетний конструктор із чималим науково-педагогічним стажем не має права отримати атестат професора. А от таких, хто не нюхав виробничого пороху, не запропонував жодної серйозної концепції, не видав «на-гора» жодної вагомої наукової роботи, у ранзі професорів хоч греблю гати.

У занедбаному стані лабораторне обладнання, украй низький професійний рівень науковців. Утрачений зв’язок поколінь: талановита молодь обминає науку, адже зарплата молодого вченого не дозволяє не те що займатись дослідженнями, а й навіть нормально жити. До прикладу, зарплата доктора наук в університеті не перевищує 2 тис. грн на місяць (менше, ніж прибиральниці або двірника у Києві), а наукового співробітника – 1,5 тисячі.

Держава не сплачує і п’ятої частини вартості праці провідних учених. Проте проблема не в самих лише зар­платах. Утримувати бездарних науковців навіть на такі мізерні гроші – неприпустима розкіш для держави. Для талановитих і працьовитих науковців, віддача від однієї гривні зарплати яких щонайменше 8—10 гривень, – це взагалі образа професійної честі та гідності. Однак державне фінансування навряд чи зможе цілком розв’язати цю проблему. Для такої думки є певні підстави, які доречно розглянути.

Логічно припустити, що в умовах ринкової економіки і чесної конкуренції будівельні організації зацікавлені в упровадженні нових норм, стандартів і перспективних результатів наукових досліджень і науково-технічних розробок. Але нинішні реалії мають свою логіку. Навіщо, питається, бізнесмену-будівельнику впроваджувати нову науково-технічну розробку, яка дасть економію цементу 50 кг/м3 і відповідно додатковий прибуток 30 грн/м3, якщо він, за відсутності належного контролю, ці 50 кг може просто недодати? Навіщо йому витрачатися на зведення довговічної конструкції, якщо цю властивість ніхто не перевіряє, а сертифікувати продукцію можна за спеціально виготовленими для цього зразками? Або застосовувати, скажімо, домішку, що знижує собівартість продукції, якщо прибуток можна мати за рахунок підвищення ціни? Треба врахувати і ментальність нашого бізнесмена, який, вкладаючи в науку одну гривню, хоче при цьому мати прибуток у 10, а то й у 100 гривень…

В умовах, коли ефективність виробництва визначає саме прибуток, будівельнику однаково, яким шляхом він його отримає – завдяки впровадженню досягнень науки і нової техніки чи з махінацій та ошукування споживача. Здавалось би, тоді на захист своїх прав повинен стати споживач, а держава – підтримати його в цьому. Але й тут не все гаразд. Споживач просто не здатен професійно контро­лювати якість будівельної продукції, позаяк у нього немає відповідних фахівців і лабораторного обладнання. На жаль, у такому ж становищі й держава, перевірчі органи якої не забезпечені необхідною матеріальною базою і спеціалістами. Можна було б для цього найняти незалежні лабораторії, але їх теж немає, тому що чесний лабораторний бізнес став не тільки збитковим, а й небезпечним. Не тільки щодо методів обстеження конструкцій. У махінаціях з якістю будівельної продукції обертаються шалені гроші…

Тож доки будівельні організації матимуть можливість безконтрольного підвищення цін, махлювання й випуску неякісної продукції, зацікавленості у наукових розробках годі й чекати, а будівельна наука буде приречена на вимирання.

Де ж вихід із такого стано­­ви­ща? По-перше, треба приму­сити будувати якісно й ефективно — і це функція держави. По-друге, з ініціативи
Мінрегіонбуду скоординувати зусилля будівельних організацій і підприємств буд­індустрії на фінансування­­­ перспективних наукових досліджень і розробок. По-третє,­ відмовитись від ганебної практики фінансування державних нормативних документів комерційними структурами. По-четверте, створити в НАН України відділення будівництва та архітектури.

Суттєвого реформування вимагає управління науково-технічним прогресом у галузі. Сьогодні цим процесом ніхто не керує, а ті науково-технічні програми, що є, безсистемні й не мають серйозної концепції, бо їх не розробляють цілісно, а збирають з окремих, логічно не пов’язаних між собою пропозицій НДІ, проектних організацій та окремих науковців. Саме тому ми й не маємо реального ресурсозаощадження та підвищення продуктивності праці, що декларуються у цих програмах, звітах та наукових роботах.

Та й розробляти концепцію нема кому. Адже науковими колективами керують не відомі авторитетні вчені, а менеджери (здебільшого – непогані) від науки, вся діяльність яких спрямована на пошук грошей для колективу. Можливо, краще, аби науковими колективами керували наукові керівники, а керівники-менеджери були б у них виконавчими директорами.

Очевидно, є сенс об’єднати галузеві науково-дослідні інститути у науково-технічний центр, яким керував би перший заступник галузевого міністра.

Торкнутися науково-тех­ніч­ної діяльності повинна і податкова реформа. Адже це не торгівля, де інвестиції повертаються за 3—6 місяців. Податкові канікули на 3—5 років для впровадження вагомих науково-технічних розробок, зокрема і винаходів, — не примха науковців, а нагальне питання, яке, до речі, вже давно розв’язане у високорозвинутих країнах.

Виконання цих пропозицій створить основні передумови для широкого впровадження в практику будівництва результатів наукових досліджень і високоефективних науково-технічних розробок.­ Але для цього треба ще вирішити непрості завдання.­ А саме: створити у кожній області при архітектурно-будівельних інспекціях нау­­ково-технічні випробовува­льні центри; надати відповідні права державним інспекторам із будівництва та архітектури і забезпечити їх високою зарплатою; удосконалити та підвищити професійний рівень інспекторів та виконавців будівельно-монтажних робіт; розробити та впровадити обґрунтовану концепцію розвитку будівельної науки і нової техніки; забезпечити належне державне фінансування розробки будівельних норм і стандартів; залучити до будівельної науки талановиту молодь; заохотити відомих вчених до керівництва перспективними науковими дослідженнями й підготовкою високо­кваліфікованих наукових кадрів; забезпечити оновлення та модернізацію лабораторної бази провідних НДІ та вищих навчальних закладів; удосконалити систему атестації наукових та науково-педагогічних кадрів; реформувати систему управління науково-технічним прогресом у галузі.