Експерт: Економічно обґрунтована вартість природного газу — ціна, яку платить промисловість
Розмови про те, чи треба підвищувати тарифи на природний газ для населення, як поетапно організувати цей процес і до якого тарифного еквівалента треба приводити ціни на газ уже давно стало нагальною темою української енергетики.
— На сьогоднішній день можна говорити, що ринкову ціну платять промислові споживачі й вона становить близько 2082 грн. за тис. кубометрів без урахування податкових платежів, — коментує Президент Асоціації «Газові трейдери України» Роман Сторожев. — Промисловість споживає здебільшого імпортований ресурс і ціна на нього обраховується за ринковим принципом — формулою, виходячи з вартості нафти за останні 9 місяців і підвищується або знижується пропорційно до ціни нафти.
— Що ж до бюджетних організацій і населення, то, відповідно до нашого законодавства, на їхні потреби використовується природний газ українського походження. На сьогоднішній день ми маємо рівень ціни, починаючи від 700 грн. за тисячу кубометрів і вище залежно від обсягу споживання. Однак тут слід відзначити той факт, що вартість українського газу в 700 грн. за тисячу кубометрів, що найчастіше заставляється під час розрахування тарифу, це мінімальна собівартість видобутку природного газу державними компаніями на старих родовищах. На нових родовищах собівартість видобутку становить близько 150 доларів за тисячу кубометрів, без урахування рентних платежів, вартості спеціального дозволу тощо. Це пов’язано з тим, що збільшуються глибини буріння (до 5 км), відповідно це приводить до подорожчання вуглеводнів. Таким чином, формуючи тариф на природний газ ураховуються умови, які не відповідають ринковим показникам видобувної галузі, що приводять у підсумку до фінансового розриву між реальною собівартістю видобутку природного газу компаніями й ціною його реалізації споживачам. Адже, наприклад, основна проблема ТКЕ, більшість із яких перебувають у комунальній власності, саме й полягає в тому, що вони дешевше продають кінцевий продукт, ніж вони платять за його виробництво. Ця ситуація погіршується тарифами, ухваленими місцевими радами, бо останні досить неохоче вдаються до підвищення з політичних мотивів, у результаті чого вартість природного газу й тарифи населення зростають непропорційно й призводять до нагромадження боргів. У результаті за 100% оплати населенням послуг підприємства ТКЕ однаково продовжують накопичувати заборгованість. наразі, згідно з офіційними даними ДК «Газ України», заборгованість уже перевищила 5 млрд. грн. і така ситуація повторюється щороку. Таким чином, не змінивши ситуацію, ми щорічно бачитимемо боргові ями підприємств теплокомуненерго на рівні 5—6 млрд. грн.
Ці проблеми пояснюють політику фінансових установ, зокрема МВФ вимагає від НАК «Нафтогаз України» вести таку господарську діяльність, щоб компанія самостійно могла фінансувати програми і її не треба було б дотувати з державного бюджету. Адже за діючої схеми перехресного субсидування ситуація виглядає так, що дається кредит, який у підсумку проїдається, а перспектива його повернення стає примарною.
Обговорюється багато варіантів, здатних у перспективі привести НАК та інші підприємства енергетичного сектора до позитивних фінансових показників господарської діяльності. Однак за реалізації кожного з варіантів ціну на природний газ для населення й бюджетних організацій треба підвищувати, але лише за умови одночасної реформи системи соціальних дотацій. Механізм певних дотацій через нафтогазову галузь, швидше за все, збережеться, однак відмова від нього має стати поступовим, але реальним процесом. У результаті підвищення ми побачимо ситуацію, коли нафтогазовий сектор почне працювати в позитивній динаміці прибутковості, почне збільшувати податкові платежі в бюджет. У той же час, з’явиться можливість акумулювати кошти на інвестиційні уливання у видобувний сектор — і як наслідок збільшення українського газовидобутку. І тут також почнуть працювати ринкові механізми, адже що більшим буде відсоток недорогого українського газу, то істотніше власна сировина регулюватиме ціну для споживачів.
Що ж до незахищених верств населення, то систему субсидування необхідно зберегти, однак реформувати структуру виділення дотаційних коштів — перекласти всі соціальні програми нафтогазової галузі з господарської діяльності енергетичних компаній на державний бюджет. У такому вигляді цей механізм працюватиме економічно правильно, і незахищені верстви населення також одержуватимуть пільги, однак, не на шкоду діяльності енергетичної галузі України.
