І не числом, і не вмінням

Озброєння української армії — лише фрагменти сучасних розробок на тлі радянської спадщини.

Українські Збройні Сили яс­­краво демонструють унікаль­­ний парадокс: за серйоз­ної у світових масштабах потужності оборонно-промис­лового комплексу країни­ її армія і флот переважно озброєні технікою ще радянського виробництва. Власне українські розробки, які цілком задовольняють сучасні вимоги, за майже 20 років незалежності України становлять дещицю всієї зброї, якою оснащені наші військові.

Сухопутні війська

Кістяк цього виду ЗС становлять механізовані й танкові війська, які мають на озброєнні танки й інші бойові машини.

Із усього цього «майна» офіційно називаються «новими» танки Т-64БМ «Булат» і Т-84 «Оплот», хоча й щодо них є питання. Т-64БМ, попри потужний піар із боку Міноборони, усе-таки зовсім не новий, база його — технологія 60-х років, на яку за розробленою конструкторами КП «Харківське конструкторське бюро з машинобудування ім. О.Морозова» схемою модернізації встановлюються нові вузли.

Але головне питання  — це перспективи  надходження танків у війська. Торік в окрему танкову бригаду в Чернігівській області відправили десять модернізованих «Булатів», довівши кількість машин до 61. Із цілком сучасним «Оплотом» ситуація ще гірше. У 2009 році його прийняли на озброєння, однак програма закупівлі загальмувалася через брак коштів: до кінця року вона була профінансована лише на 14% від суми контракту. Зараз Міноборони тільки думає, як виконати завдання Президента й до 20-ї річниці незалежності України одержати хоча б 10 перших «Оплотів» (одна рота).

Анекдот у тому, що саме 10 танків Т-84 уже були в Сухопутних військах. Ще під час грандіозного військового параду, присвяченого 10-й річниці незалежності, були продемонстровані ці машини виробництва ВО «Завод імені Малишева». Але тоді армії вони не належали. Кабмін, який зобов’язав Міноборони їх придбати, забув указати, за які кошти. А із грошима у військових завжди негусто. Міноборони домовилося з харківською бронетанковою корпорацією про те, що відразу після параду 10 нових танків будуть передані військам, а там, мовляв, якось домовимося. Танкова рота кілька років була прикрасою 72-ї окремої мехбригади, але весь цей час Міноборони ніяк не могло розрахуватися з виробником, і машини повернулися на завод…

Що ж до іншої бронетехніки, то тут ситуація й зовсім сумна. Уся вона — радян­ського виробництва різних­ періодів і застаріла. Але її можна модернізувати на українських підприємствах. У тому ж харківському машино­будівному КБ ім. Морозова пропонують модернізацію силової установки БТР-60ПБ із заміною карбюраторних двигунів ГАЗ-49Б російського виробництва українським дизелем УТД-20. Є схема відновлення силової установки й озброєння машини БТР-70. Установка дизеля СМД-21-08 дозволила провести модернізацію силового відділення й поліпшити характеристики рухливості бойових розвідувальних дозорних машин БРДМ-2 силами наших заводів. На тягачі МТЛБ для забезпечення ефективної вогневої моці встановлюється модуль озброєння, що включає 30-мм гармату, 7,62-мм кулемет, 2 приціли, а також систему створення ­димової завіси. На бойових машинах піхоти БМП-1 установлюються збройові модулі вітчизняного виробництва, причому схеми модернізації розроблені навіть на ремонтних підприємствах самого МО України.

Однак на все це у військового відомства традиційно немає грошей. І, судячи з тенденцій у формуванні військового бюджету країни, у найближчому майбутньому, на жаль, не буде.

Ракетна міць Сухопутних­ військ представлена комплексами «Точка» і «Точка-В» із дальністю пуску 70—­­ 120 км. Техніка стара й не дуже грізна. З нинішньою ліквідацією комплексів 9К72 (знаменитого «Скад») Україна втрачає ракетну міць, яку можна було вважати «зброєю стримування» (що так необхідно в умовах оголошеної ­Києвом позаблоковості). Ситуацію міг би виправити розроблюваний багатофункціональний ракетний комплекс «Сапсан» із дальністю 280 км. Наприкінці минулого року начальник Генерального штабу — Головнокомандувач Збройних Сил України­­ генерал-полковник Григорій Педченко заявив, що з огляду на скрутне економічне становище Україна тимчасово заморожує розробку нових зразків озброєнь і військової техніки, але — не цього. «До 2020 року Збройні Сили матимуть батарею «Сапсанів», — відзначив начальник Генштабу. Однак де-факто у військовому бюджеті, наскільки відомо, не передбачено фінансування проекту. А тому сказати, коли «Сапсан» з’явиться у військах, неможливо.

Що ж до реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град», 9К57 «Ураган», 9К58 «Смерч», то тут є нововведення. Зокрема, «Град» нині зустрічається як на традиційних для армії автомобілях­­ «Урал», так і на вітчизняних «КРАЗах». У військах пере­установлення систем озброєнь на вітчизняну базу — загальна тенденція, хоча й не завжди вдала. Із приводу­ «Граду» питань немає — установлення його на потужному «КРАЗі» дозволяє розміщати на машині ще один боєкомплект. Плюс українські зброярі доопрацювали систему, яка дає можливість екіпажу відкривати вогонь, не виходячи з кабіни.

Цікава ситуація склалася­ із протитанковими ракетними­­ комплексами. Сьогодні у вій­ськах вони представлені ра­дянськими ПТРК «Штурм-С», «Конкурс», «Фагот». Разом із тим на озброєння поставлено й українські ПТРК «Комбат», випускаються ПРТК «Скіф» і «Корсар». У жовтні 2010 року Міністерство оборони України замовило київському­ конструкторському бюро «Промінь» десять нових протитанкових ракетних комплексів «Стугна-П». Відповідно до планів випробування комплексу буде проведено цього року, після чого новий ПТРК почне надходити на озброєння. Але коли саме українські комплекси замінять нинішні радянські — знову сказати важко.

Армійська авіація — це вертольоти Мі-2, Мі-8, Мі-26, Мі-24. Їх намагаються потроху модернізувати (у першу чергу — штурмові Мі-24, оснащуючи їх новими силовими установками ТВЗ-117 ВМА-СБМ1В компанії «Мотор Січ»), однак і тут проблема в нестачі коштів. Навіть для того, щоб бодай відремонтувати наявні машини.

Повітряні сили

Уся авіація в складі Повіт­ря­них сил — радянської розроб­ки. Офіційно ще в 2000 ро­­ці прийнято на озброєння ­Ан-70, але його у військах бачили тільки на випробуваннях.

На підприємствах українського ОПК розроблені схеми модернізації більшості типів літаків, але, як і в армійської авіації, у Повітряних сил головна проблема — відремонтувати  наявні 212 бойових літаків. Торік на миколаївському заводі НАРП був подовжений ресурс двох військово-транспортних  Іл-76 (зараз закінчується робота ще з одним літаком цього типу), а на Львівському авіаремзаводі — багатоцільових винищувачів МіГ-29. Ще три Су-27 у ремонті, п’ять літаків Л-29 модернізують на авіаремонтних підприємствах у Чугуєві та Одесі. Генштаб обіцяє протягом року подовжити ресурс або модернізувати 40—45 літаків різних типів, але тут знову проблема в грошах.

Що ж до засобів ППО, то тут та ж ситуація, що й із ППО Сухопутних військ. Крім застарілої техніки є ще одна проблема — підготовка особового складу. Після трагедії над Чорним морем, коли обслуга українських ППО збила російський літак Ту-154, на території країни заборонені навчальні пуски із найбільш далекобійного комплексу С-200. За домовленістю з Росією українські військові щорічно проводять навчальні пуски на російських полігонах, але в українських ППО вже «виросла» ціла зміна «фахівців», які знають це озброєння лише в теорії.

Військово-морські сили

ВМС України — це 26 бойових кораблів. Але ця кількість умовна, якщо говорити про боєздатність: за деякими даними, з них у строю не більше 20%. Через історичні умови наш військовий флот створювався не за задуманим зразком, а був сформований із суден, які Україна змогла одержати під час поділу майна СРСР.

Поповнення бойового складу ВМС відбувалося також без особливої системи. Наприклад, корабель управління «Славутич» розроблений у севастопольському ЦКБ «Чорноморець» як спеціальне судно-база з розвантаження й знешкодження атомних реакторів підводних човнів, які відслужили свій строк. Корвети «Луцьк» і «Тернопіль» — також добудовані кораб­лі радянського розроблення (обидва — це малий протичовновий корабель проекту 1124-М «Альбатрос»).

Щоб точно знати, який склад ВМС нам потрібний і до виконання яких завдань його необхідно готувати, треба визначити ці самі завдання. Зрозуміло, що до боротьби з піратами наш флот не дуже готовий, тому Україна не посилає свої кораблі на боротьбу з ними — немає такої можливості. Це зрозуміло, якщо врахувати, що в складі нашого флоту перебувають переважно кораблі ближньої зони, здатні діяти лише в межах Чорноморського регіону.

На самому початку обговорення питання будівництва власних військових кораблів ставку зробили на корвети — кораблі прибережної зони, здатні діяти на невеликій відстані від своїх баз і призначені для оборони узбережжя. Але саме на прикладі проекту українського корвета й видно глибину проблеми. Адже ще на стадії складання технічного завдання першого українського бойового корабля стало зрозуміло, що участь України в міжнародних операціях припускає дії ВМС далеко за межами Чорного моря. А тут уже потрібні, як мінімум, фрегати.

Тому в процесі реалізації програми створення українського корвета сформульоване технічне завдання змінювалося. Через брак кош­тів, що виділяються на оборону, вирішили довести до ладу проект хоча б одного корабля — на паралельний проект грошей у найближчій перспективі ніхто не дасть. А тому треба постаратися об’єднати в одному кораблі всі необхідні властивості. Так і вийшов нинішній «гіб­рид» корвета із фрегатом, у якому вже на стадії про­ектування водотоннажність зросла з 1500 до 2500 тонн і змінився комплект озброєння (російські експерти наш корвет часто називають «малим фрегатом»).

На цьому прикладі стало цілком очевидно, що не можна «інтуїтивно» будувати Військово-Морські сили, це треба робити тільки на підставі наукового аналізу й точних розрахунків.