Натиснемо на ГАЗ!
Культовий олень на капоті, американська гума плюс ентузіазм — і от він, раритет представницького класу.
Витративши півтора року й кілька десятків тисяч доларів, родина автолюбителів із Сімферополя відновила ретроавтомобіль — 21-шу «Волгу» 1969 року випуску. Правда, із невеликими поправками на сучасність, які, утім, зовсім не змінюють суті радянської машини.
Невелика «Побєда»…
У родині Нікітіних троє чоловіків, і всі вони дуже люблять автомобілі. Один із синів, Ігор, змінив за своє життя вже, напевно, більше сорока машин. І було в кого вродитися такими «гвинтиками». У родині шанують пам’ять про діда, якого вже дорослі онуки інакше, як легендарним, не називають. У 19 років Микола Нікітін закінчив війну в Берліні. Служив він водієм на «студебеккері», та й після війни все його життя було пов’язане тільки з автомобілями: працював шофером «швидкої допомоги» і таксі. Із усіх своїх машин дід особливо любив «Побєду» — перший радянський післявоєнний автомобіль. У той час, незважаючи на погане складання й черепашачу як на наш час швидкість розгону (до сотні кілометрів на годину за 46 секунд), «Побєда» все-таки справляла враження на вітчизняного споживача. Правда, не на всякого… Говорять, що Сталін, побачивши новинку автопрому, уїдливо зауважив: «Невелика победа».
На згадку про легендарного предка молоді Нікітіни вирішили складати «Побєду», однак незабаром їм довелося відмовитися від цієї ідеї. По-перше, відновити її дуже дорого, та й запчастин не знайти. А по-друге, витратити величезні гроші й не одержати потім задоволення від високої швидкості й комфорту, властивого сучасним авто, водієві ХХІ століття не до душі. І Нікітіни обрали не менш легендарну 21-шу «Волгу», яку дід теж дуже поважав.
Треба сказати, що цю модель справедливо називають гордістю радянського автопрому. На першому післявоєнному автосалоні в Брюсселі вона зчинила справжній фурор, у Європу тоді продали тисячі таких машин. Загалом було три випуски 21-ї «Волги», остання серія йшла вже без знаменитого сріблястого оленя на капоті: новий плоский «газівський» значок прикрутили з метою безпеки, оскільки в аваріях за участю пішоходів ця фігурка заподіювала потерпілим травми. Але оскільки олень — це справжня гордість машини, забігаючи вперед, скажемо, що Нікітіни все-таки купили цей знак і поставили.
Свою майбутню ластівку із третьої серії, 69-го року випуску, брати придбали в Києві за чотири тисячі доларів. Вона була в доброму стані, але на своєму останньому марш-кидку зі столиці в Сімферополь «з’їла» 10 літрів мастила. Поціновувачі раритетних авто відразу ж відмовилися від ідеї складати щось на зразок хотрода й вирішили відтворити старий автомобіль в оригіналі з невеликими сучасними «поправками», які разом з тим зовсім не псували б і не змінювали вигляд автомобіля.
Машину розібрали, залишивши від неї самий лише кістяк. Тоді автолюбителі ще не уявляли собі, скільки труднощів чекає на них попереду.
Як Нікітіни складали свою «Волгу», розповів голова родини — Віктор Миколайович.
Інтелігентний колір
— Машину ми «роздягнули» дощенту. З’ясувалося, що сучасні матеріали наносити на стару фарбу не можна. Повезли її в сервіс одного з відомих автосалонів міста. Там її зачистили, заварили, проґрунтували гравітексом — тепер їй не страшні ні дощ, ні сіль. Ідею пофарбувати нашу красуню в якийсь модний колір ми облишили відразу: забруднити раритет «металіком» — це вже занадто. Тому зупинилися на «слоновій кістці»: унизу темніше, а вгору на півтону світліше. До речі, обрати колір нам допоміг Леонід Ярмольник. Просто натрапили на журнал, у якому відомий актор розповідає, як складав свою «Побєду», подаровану дружиною на ювілей. Коли ми побачили цей колір, то вирішили: тільки так. Це чудове поєднання, дуже інтелігентне, правильне й виглядає красиво.
Шини — через океан
Щодо колес ідею встановити титанові диски відразу ж відкинули — просто пофарбували рідні диски в колір слонової кістки й купили нові ковпаки. А із шинами була ціла історія. Спочатку купили абсолютно нову автентичну гуму в селищі Зуя в якогось дідуся, який її дуже грамотно зберіг, промастивши солідолом і замотавши бинтами. Уявляєте, є люди, які все це зберігають! Але нам підказали, що на цій гумі особливо не розженешся, оскільки вона діагональна. Як відомо, раніше випускали тільки таку, зараз же її замінили радіальні шини. Сучасна гума добре тримає дорогу, у неї чудові швидкісні характеристики, на діагональній же більше 90 км/год. не поїдеш, а якщо під дощ потрапиш — то тримайся! І ми засмутилися: як же так, треба, щоб «Волга» їздила! Звичайно, ми хотіли поставити її рідні шини та ще й із модною білою смугою на боковині, тоді машина виглядає, як у старих американських фільмах. Покришки з білою смугою (вайтволи) були дуже популярні в СРСР до й після війни, багато водіїв через елементарну відсутність таких у продажі просто виводили смуги білою фарбою. А в Америці вони були популярні завжди. Почали шукати в Інтернеті й через якийсь час у США знайшли підприємство, яке випускає для ретроавтомобілів сучасну гуму. Там знайшовся й розмір нашої 21-ї «Волги». Зовні вона така сама, тільки «начинка» у неї радіальна. Нам цю гуму передавали з Америки через Москву.
Люкс за 200 гривень
А потім ми зайнялися так званим люксом — це всі хромовані деталі кузова: стріли, обідки навколо скла, різні накладки тощо. Зрозуміло, усього цього шику на нашій старій машині не було. З’ясували, що в Москві так званий новоділ-люкс на 21-ю «Волгу» коштує від семи тисяч доларів за комплект. А уявляєте, скільки коштуватиме такий на «Побєду» або «ЗІЛ»? Складали ми люксові запчастини всюди: у Дніпропетровську, Запоріжжі, Білорусі. Те, що можна було, відновили на сімферопольському заводі «Продмаш». А з фарбуванням деталей виникла проблема: виявилося, ніде в Україні їх не хромують за старою технологією, у якій використовувалася сильна отрута — ціаністий калій. У Києві знайшли фірму, що виготовляє «новоділ», але ціна була зависока. І що ви думаєте — знову знайшли дідуся, який цю технологію зберіг. На занедбаному заводі на околицях Євпаторії він виготовив нам ці деталі лише за 200 гривень. Звичайно, якість не така, як у Києві, — нижче відсотків на 20, але якщо порівняти зі столичною ціною 6 тисяч гривень, це те, що треба.
Двигун комфорту
На зачищення, фарбування та люкс пішло приблизно півроку. І от ми викотили свою «Волгу» на свіже повітря. Що ж далі? У нас у Криму спекотно, і, напевно, було б непогано сховати в неї кондиціонер. Тоді ми й не підозрювали, скільки всього треба замінити в ретроавтомобілі заради такого комфорту…
Виявилося, для установлення кондиціонера потужності рідного двигуна недостатньо — лише 70 конячок, а для доброї роботи цього приладу потрібно не менше 100 к.с. І нам порадили замінити рідний мотор на двигун іншої волгівської моделі — 2410. Зовні він майже не відрізняється від старого, зате дає потужність 106 к.с. Новий такий двигун без навісного обладнання коштує 5 тисяч гривень, а в комплекті — усі 11. Для нас це дорого, і ми, пошукавши трохи, знайшли на ринку цілковиту калошу, просто дрантя, що виставило на продаж якесь збанкрутіле підприємство. На наш подив, у машини був дуже «здоровий» мотор, щойно після капітального ремонту. Заплатили чотири тисячі гривень, витягли з неї все цінне й «живе», решту порізали на металобрухт, за який одержали майже дві тисячі. Отак з’явилася можливість установити кондиціонер. До речі, його зовсім не видно, що відповідає нашому бажанню зберегти історично достовірний зовнішній і внутрішній вигляд автомобіля. А стара пічка залишилася на своєму місці.
Коробка-автомат
Інший двигун поставив перед нами ще кілька складних завдань. Наприклад, як зберегти коробку передач на кермі? Рецепт знайшли в Інтернеті. Узяли швидкісні пари від «Чайки» і встановили їх на швидкісний міст. У результаті наша «Волга» рушить зі старту, як дуже пристойна БМВ. Крім того, у більшості машин мінімум чотири передачі, тут же лише три. Вийшло дуже добре передатне число для ходових характеристик автомобіля — майже півавтомат. Першу штовхнув, потім другу, і на ній вона їде скрізь —ґрунтівкою, у місті, у селі. А на трасі третю «клацнув» — і пішов.
Трохи прокотившись нашим містом, зрозуміли, що в сучасному потоці з такими гальмами їздити не можна — дуже великий ризик. Сама машина досить важка, її так просто не зупиниш, тому ми встановили гідровакуумний підсилювач гальм від «Газелі».
Потім вирішили, що й кермо має обертатися по-сучасному, тобто легко. Трохи переварили кермовий стовпчик, установили на нього гідропідсилювач від 525-ї БМВ, який, до речі, зовсім не видно, і тепер кермо обертається одним пальцем. Сам бублик, виготовлений із високоякісного пластику, ми купили в Москві за 450 доларів.
А лобове скло саме із зеленим світловим фільтром-смугою вгорі ми знайшли в Бельгії. У Києві лобове скло на 21-шу «Волгу» теж роблять, але без фільтра. Виявилося, що в Бельгії, куди свого часу Радянський Союз продав досить багато 21-х, таке скло виробляють досі!
Таким чином, географія запчастин нашої «Волги» вражає: США, Бельгія, Мінськ, Москва, Київ, Запоріжжя, Харків і Дніпропетровськ. У результаті ми одержали досить сучасне авто представницького класу, зберігши при цьому суть ретро-автомобіля. Це, звичайно, не «Мерседес», але й зовсім не проста «Волга».
