КГЗКОР — у хороші руки

У пошуках інвестора для унікального комбінату державі доведеться обирати менше лихо.

Після першої спроби приватизації Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд (КГЗКОР), яка розпочалася в 2005—2007 роках і завершилася нічим, держава знову намагається пристроїти цей стратегічний об’єкт. Однак серед нинішніх претендентів немає жодного, чий прихід на комбінат забезпечив би баланс на українському ринку залізорудної сировини.

Перший віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв доручив Мінпромполітики розробити програму залучення ефективного інвестора для добудування та введення в експлуатацію Криворізького комбінату з переробки окислених руд, проектна потужність якого — 13 млн тонн залізорудних котунів на рік.

Документ повинен включати план заходів із підготовки підприємства до приватизації, завершення будівельних робіт і запуску. Міністерство зобов’язали також підготувати проект закону про особливості передачі цього об’єкта в приватні руки.

Крім того, Клюєв повідомив, що уряд відновить пере­говори з колишніми партне­рами України з будівництва КГЗКОР, а також із потенційними претендентами на нього. Таким чином, влада знову винесла на порядок денний весь комплекс надзвичайно складних питань, нерозв’язаність яких стала нездоланною перешкодою під­ час першої спроби приватизувати комбінат.

Три кола головоломки

Будівництво КГЗКОР, учасниками якого були країни колишнього СЕВ (СРСР, НДР, Румунія, Болгарія й Чехословаччина), почалося в 1985 році. Після розпаду Союзу його правонаступниками стали Україна із часткою 56,4%, Румунія з 28% і Словаччина з 15,6%. Інтерес до комбінату в східних німців зник одночасно з об’єднанням Німеччини, а болгари махнули рукою на вкладені раніше кошти. Роботи зі спорудження підприємства було припинено. Тому сьогодні КГЗКОР формально — об’єкт незавершеного будівництва, ступінь готовності якого — 70%. Румунська частина комбінату завершена на 81%.

Загальна вартість проекту — $2,4 млрд, з яких уже освоєно $1,65 млрд. Обсяг­ боргу України, за офіційною версією, перед двома партнерами, що залиши­­лися — Румунією й Словач­чиною, приблизно $750 млн. Відповідно до попередніх домовленостей ми можемо погасити його сировиною, поставивши після запуску підприємства в Румунію 30 млн­ тонн котунів, а в Словаччину — 17 млн тонн. Таким чином, перше коло проблем, що виникають під час приватизації комбінату, визначається міжнародними зобов’язаннями Києва перед Бухарестом і Братиславою.

Друге коло пов’язане із джерелами сировини. До сировинного потенціалу комбінату зараховують Східно-Валявкинське родовище з 800 млн тонн запасів багатих і бідних руд, заскладовані спеціально під нього відвали окислених руд, накопичені в процесі видобутку в Кривбасі, а також гематитові руди кар’єрів ПівденГЗК й колишньої «Криворіжсталі».

Проте єдиний документ, що співвідносить із КГЗКОР розташоване в Криворізькому басейні Східно-Валявкинське родовище, — це акт міжвідомчої комісії про прийняття комбінатом зосереджених там запасів до промислового освоєння. За нинішнього ж законодавства розробка надр може провадитись лише на основі спеціальної ліцензії, якої ДП «Дирекція КГЗКОР» поки не має. Що ж до окисленої сировини, яка нагромадилась у техногенних відвалах, то поки вона перебуває на поза­балансовому обліку давно приватизованих гірничо-збагачувальних комбінатів і належить державі. Тобто право власності КГЗКОР на ці руди, можна сказати, також не підкріплене нічим, крім декларативних записів у договорах радянських часів. Ще гірше справи з покладами на кар’єрах Південного ГЗК й «AрселорМіттал Кривий Ріг», які давно в руках приватних іноземних інвесторів. Юридичного підтвердження права власності КГЗКОР на них узагалі нема.

Нинішні власники ГЗК охоче використовували б ці запаси для власних потреб. А тому питання корпоративних прав на всі види сировини, що ніби перебуває в розпорядженні КГЗКОР, також має бути вирішене ще до приватизації комбінату.

І, нарешті, третє коло проблем на шляху визначення частки комбінату утворюють два аспекти — його статус і предмет продажу. До якої категорії його зарахувати — до об’єкта незавершеного будівництва чи стратегічного об’єкта? Незрозуміло також, що запропонують інвесторам — 56,4% української частки в КГЗКОР чи все підприємство цілком?

Свого часу нинішній голова­ Фонду держмайна Олександр Рябченко дав із цього приводу вичерпне пояснення: «Номінально КГЗКОР є об’єктом незавершеного будівництва, а насправді є об’єктом групи «Г» — підприємство, що має стратегічне значення для економіки та безпеки держави. І через цю подвійність він не може бути проданий ні за тією процедурою, що передбачена для «недобудови», ні за тією, що розроблена для об’єктів групи «Г». Українське законодавство також не передбачає ні можливості приватизації об’єкта незавершеного будівництва частинами, ні створення СП на одній із частин об’єкта».

А тому для приватизації цього об’єкта має бути розроблена й законодавчо оформлена спеціальна методологія. Що влада й має зробити.

Холостий постріл

За попередньої спроби знайти інвестора для КГЗКОР в грудні 2005 року у Верховній Раді був зареєстрований законопроект «Про особливості приватизації Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд». І на сьогодні цей приклад прагнення влади якось визначити законодавчі рамки передачі держактиву в приватні руки залишається єдиним. Утім, він може бути лише прикладом того, як не треба цього робити. Оскільки ще на початку 2006 року законопроект, який не дав відповіді на жодне важливе запитання, визнали незадовільним.

Тоді ж Київ дійшов висновку, що найпростіший спосіб приватизації — створити спільне підприємство (СП), включивши в нього лише українську частку комбінату. Для аналізу й оцінки інвест­пропозицій була створена спеціальна урядова комісія.

Незабаром тодішня Mittal Steel запропонувала українській владі свої умови. Власник ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг» хотів сформувати статутний фонд майбутнього підприємства з розрахунку 60% — частка інвестора й 40% — частка України. У забезпечення двох третин акцій СП компанія мала намір внести румунську частку комбінату, оцінювану експертами в $200 млн, про викуп якої вона нібито домовилася з урядом Румунії, і власні інвестиції в розмірі $160 млн.

Українська влада також одержала пропозиції російського холдингу «Металоінвест», що діяв спільно з українським ЗАТ «Смарт-холдинг». Росіяни планували утворити статутний фонд СП і ділити майбутній прибуток на паритетних засадах — 50% на 50%. При цьому компанія була готова забезпечити свою частку інвестиціями в розмірі $400 млн.

Спецкомісія визнала проект «Металоінвесту»/«Смарт-холдингу» оптимальним. І вже в серпні того ж року Кабмін ухвалив рішення про створення із цим інвестором спільного підприємства у формі акціонерного товариства, де частка держави становитиме не менш ніж 50%+1 акція. Формально це СП проіснувало трохи більше двох років. Постанову про його ліквідацію й повернення інвесторові вкладених коштів було ухвалено наприкінці 2009 року у зв’язку із судовими позовами із приводу незаконного відчуження майна комбіну. Реально вона так і не набрала чинності.

Як відзначив тоді Рябченко,­ головною причиною краху­ спроби створення СП на КГЗКОР стала неврегульованість взаємин із країнами — колишніми партнерами України: «Незважаючи на те, що Словаччина формально відмовилася від участі в добудовуванні й експлуатації цього об’єкта, вона й сьогодні розраховує на певну грошову компенсацію вкладених коштів. Що ж до Румунії, то в цій країні перспективи КГЗКОР обговорювалися привселюдно, у результаті чого виникли певні очікування румунського суспільства щодо компенсації за відмову від партнерства, які оцінюються на рівні $1 млрд».

Зберегти вітчизняний ГМК

Отже, це стратегічне й потенційно високоприбутко­ве підприємство поступово руйнується й висмоктує гроші з державної скарбниці на своє утримування. Якщо й далі питання зависне, то утримувати не буде що — довгобуд остаточно проржавіє. Але борги з нього залишаться. Тому бажання держави скоріше його збути цілком виправдане. Головне ж питання, яке тепер уже стосується майбутнього як КГЗКОР, так і українського, якщо не всього європейського ринку залізорудної сировини, — кому і як.­

Україна, де видобувають ­70 млн­­ тонн руди на рік і спожи­вають її не більше 50 млн тонн, є експортером ЗРС за визначенням. А тому майбутній власник КГЗКОР стане або партнером українських рударів, або їхнім конкурентом на зовнішніх ринках. Внутрішній ринок Украї­ни поки контролює голов­ний постачальник цього виду сировини на вітчизняні меткомбінати — компанія «Метінвест-холдинг». І, виходить, той, хто стане власником КГЗКОР, або підсилить цю домінанту, або буде її потужною противагою. Тобто вибираючи потенційного інвестора державі необхідно усунути ризик появи суперника вітчизняних виробників ЗРС на зовнішніх ринках і в той же час не допустити остаточної монополізації ринку внутрішнього. Якщо ж урахувати, хто саме претендує на КГЗКОР, завдання стає майже нерозв’язним.

Насамперед це, звичайно ж, транснаціональна компанія ArcelorMittal, за підрахунками якої Україна винна Румунії й Словаччині як компенсацію за інвестиції, раніше вкладені в КГЗКОР, у цілому не менше 58,2 млн тонн котунів. Очевидно, що ця цифра відбиває лише бажання світового сталеливарного гіганта, який володіє металургійними заводами в названих країнах, максимально забезпечити їх сировиною. Більш того, як припускають експерти ІГ «Сократ», у випадку купівлі ним КГЗКОР поставки українських ГЗК на багато європейських заводів просто припиняться…

Однак і цим справа не обме­житься: заволодівши КГЗКОР, компанія ArcelorMittal змогла б створити замкнений цикл виробництва в Україні, що колосально посилило б її й без того вагомі позиції як у регіоні, так і у світі. Відповідно конкурентоспроможність інших меткомпаній пропорційно впаде. Аналогічні наслідки мав би й прихід на КГЗКОР китайського інвестора. Так, доктор технічних наук Сергій Сторчак зауважує: «Немає сумнівів, що Китай, запустивши  в лічені хвилини майже готовий комбінат, настільки ж швидко проковтне не тільки накопичені в Україні відвали окислених руд, а й весь віт­чизняний ринок залізорудної сировини в цілому».

Зрозуміло, із цього погляду придбання КГЗКОР іншим найважливішим претендентом — компанією «Метінвест-холдинг» — виглядає меншим лихом. Хоча б тому, що поки «Метінвест» — єдина в Україні сила, здатна протистояти експансії у вітчизняний гірничо-металургійний комплекс іноземного капіталу. Якщо ж урахувати, що цього року перспективний блок компаній, які не мають власної сировинної бази, в особі ІСД, ММК ім.Ілліча й «Запоріжсталі» значною мірою вже не є частиною національної металургії, турбуватися про монополізацію ринку ЗРС начебто уже й не треба. Більш того, в остаточному підсумку, ціни на руду в Україні можуть стати для «Метінвесту» зручним інструментом боротьби з анонімним російським інвестором, який заволодів половиною активів ІСД і «Запоріжсталлю».

Пропущена нагода

Можна сказати, із приватизацією компаній українська держава вже спізнилася. Так, ще в 2005—2007 роках цей об’єкт цілком можна було коректно приватизувати за такою схемою: 51%+1 акція залишити в руках держави для збереження регуляторних функцій на ринку ЗРС, а решту статутного фонду продати пулу інвесторів в особі тоді ще українських ІСД і «Запоріжсталі» і незалежного ММК ім. Ілліча. І, швидше за все, частка цих підприємств, як і всього українського ГМК, була б тепер зовсім іншою…

Володимир ТКАЧЕНКО, головний радник із питань взаємин з органами державної влади «АрселорМіттал Кривий Ріг»:

— Володимире Анатолійовичу, чи братиме «АМКР» участь у конкурсі з приватизації  КГЗКОР?

— У цьому випадку ініціатива на боці уряду. Можливість нашої участі залежить від того, що буде запропоновано. Тоді компанії-претенденти й визначаться з тим, чи варто складати плани, оскільки сьогодні важко зрозуміти, що саме підлягає приватизації. Мені, наприклад, поки невідомо, чи узгоджено це питання з урядами Словаччини й Румунії й що саме пропонуватиметься до продажу — цілісний майновий комплекс, його частина чи ліцензія на переробку руд. Є різна інформація, у тому числі й про те, що цей майновий комплекс частково приватизований… Коли будуть відповіді на ці запитання, тоді може йтися про нашу участь.

— Комбінат, як відомо, запроектований під нерентабельну технологію переробки окислених руд. Як ви вирішуватимете цю проблему у випадку його купівлі?

— Я неодноразово чув, що Mittal Steel має високопродуктивні технології, які успішно працюють на аналогічних підприємствах у Бразилії. Тож можна сказати, що в компанії є й технології збагачення окислених залізистих кварцитів, і відповідні виробничі потужності для переробки такого типу сировини. Саме це і є основою нашої зацікавленості в комбінаті, і ми готові використовувати цей потенціал,  звичайно, за сприятливих обставин.

— Може, є сенс створити власне переробне підприємство, яке базується на ваших технологіях?

— У Криворізькому басейні значно більше окислених руд, ніж може переробити КГЗКОР. Тому в інтересах і держави, і місцевої влади КГЗКОР якнайшвидше почати їхнє освоєння. Особливо з огляду на те, що складування цих руд потребує все нових і нових ділянок землі.

— Чи є у вас побоювання із приводу можливої непрозорості проведення конкурсу?

— Я громадянин України, народився й виріс тут, і хочу вірити, що наша країна проводить усі конкурси відповідно до законодавства й норм міжнародного права. Хочу, щоб державний бюджет одержав максимально можливу суму від приватизації КГЗКОР й щоб цей крок був вигідний усім.

Думка експерта

Сергій Грищенко
Віце-президент Української асоціації підприємств чорної металургії

— Отже, довгоочікуване рішення щодо КГЗКОРу ухвалене, напрями приватизації визначені. Уважаю, державі доцільно залишити за собою певну частку активів хоча б для того, щоб забезпечити те або інше рішення з міжнародних зобов’язань перед колишніми учасниками проекту, які виникнуть з моменту введення в експлуатацію підприємства.

Я неодноразово висловлював думку, що партнером держави із завершення будівництва комбінату може стати консорціум, який могли б утворити або власники металургійних підприємств, зацікавлених в отриманні залізорудної сировини, або тих підприємств, які мають на своєму балансі запаси видобутих окислених руд. У будь-якому разі  з останніми державі доведеться домовлятися про використання сировинної бази, призначеної для КГЗКОРу. Заскладованих запасів комбінату вистачить на 30 років роботи, а за цей час можна підготувати для нього нові сировинні джерела.

Прес-служба компанії «Смарт-Холдинг»

На нашу думку, передчасно говорити що-небудь із цього приводу. Наша компанія ухвалить рішення  про участь у приватизації КГЗКОР після того, як стануть відомі фінальні умови приватизації комбінату.