Зворотний бік диверсифікації

Що переважить у питанні спорудження біля Одеси термінала з перевалки скрапленого природного газу — політична доцільність чи визнання очевидних технічних труднощів?

У будівництві в Україні термінала з перевалки скрапленого природного газу (СПГ-термінала) зацікавлені як його споживачі — вітчизняний великий бізнес, так і його продавці — компанії із Середньої Азії та Північно-Східної Африки. Але перспективи реалізації цього проекту, який увійшов до списку національних пріоритетів, поки залишаються досить непевними.

План заходів

У контексті численних проектів із диверсифікації джерел енерго­носіїв для України ідея будівництва СПГ-термінала виникла досить давно. Та реальних рис вона почала набувати тільки в останні три роки. Усерйоз же її втілення розпочали нинішньої весни. 31 березня Кабінет Міністрів ухвалив рішення щодо початку здійснення інвестиційного проекту «Поставка в Україну скрапленого природно­­го газу й будівництво регазифікаційного термінала» і затвердив план відповідних заходів. У травні Мінпалив­енерго разом із НАК «Нафтогаз» повинні були звести воєдино всі передпроектні пропозиції із цього приводу, провести їхню презентацію, у червні-вересні підготувати кваліфікаційну й тендерну документацію, а також організувати переговори з потенційними іноземними й вітчизняними інвесторами про їхню участь у розробці ТЕО проекту й наступному будівництві термінала. Кабмін зобов’язав Мінпалив­енерго й НАК виробити пропозиції з організаційно-економічної форми реалізації проекту, тобто визначити умови участі в ньому держави й/або приватних інвесторів, а також способи їхнього можливого співробітництва. І, нарешті, до кінця вересня мала відбутися по­передня кваліфікаційна оцінка потенційних учасників тендера. У разі виконання всіх цих заходів у встановлений термін у жовтні-грудні Мінпалив­енерго й НАК змогли б провести відбір компаній — розробників ТЕО проекту й укласти з ними контракт.

Тоді, за підрахунками фахівців компанії «Нафтогазбудінформатика», яка розробляла передпроектні пропозиції, уведення в експлуатацію СПГ-термінала можливе через шість років, а з 2017 року він почав би працювати на повну проектну потужність.

Оптимальні параметри

Документацію підготували вчасно. Однак на цьому все й закінчилося: усупереч раніше оприлюдненим намірам, Кабмін відклав процедуру її розгляду та ухвалення рішення із цього приводу на невизначений термін. Відповідно роботу над іншими пунктами плану також було припинено, а сам проект просто «завис».

Слід зазначити, що фахівці «Нафтогазбудінформатики» розпочали розроблення передпроектних пропозицій ще у 2007 році. Було встановлено, що оптимальним для України є термінал об’ємом 10 млрд м3 газу із площадкою для зберігання й регазифікації близько 70 га. Тобто за розмірами та потужністю вітчизняний СПГ-термінал міг би стати одним із найбільших у Європі.

Що ж до місця його розміщення, пропонувалося два базових варіанти. Винести термінал і установку в море й подавати газ у загальну газотранспортну систему підводними трубами. Найзручніші площадки для такого будівництва розташовані біля Усть-Дунайська, Приморська, Іллічівська й Залізного Порту. Якщо ж будувати на суші, поруч із портом і найбільшими споживачами газу, то  найкраще місце — Маріуполь, однак його порт не може приймати танкери через недостатню глибину моря. Зупинилися на другому варіанті. Довелося вибирати між портом «Південний» біля Одеси, Очаковом і Феодосією. Переважила Південна Пальміра, про що було дано відповідне розпорядження Кабміну.

Одночасно з початком підготовки передпроектних пропозицій у 2007 році Україна провела попередні переговори про купівлю скрапленого газу із владою Алжиру, Лівії та Єгипту, вони й зараз не відмовляються від співробітництва. А в червні нинішнього року Юрій Бойко серед потенційних партнерів України в цьому проекті назвав Азербайджан, який міг би поставляти від 5 до 10 млрд м3 газу на рік. «Нам уже зрозуміло, хто буде постачальником сировини, — запевняє міністр палива та енергетики. — Відбулися перспективні переговори з нашими азербайджанськими партнерами, які будують термінал скрапленого газу в Грузії, і ми будемо там партнерами з викупу певного об’єму».

Іншими словами, одеський термінал дуже розраховує на перспективне азербайджанське родовище «Шах-Деніз-2». Але недавно Баку дав дозвіл Москві на збільшення закупівель газу в чотири рази в порівнянні з первісними домовленостями, при цьому «Газ­пром» прямо заявив, що готовий викуповувати весь пропонований азербайджанцями газ…

Організаційна форма

У світовій практиці склалися дві основні схеми організації, вибору учасників і фінансування таких проектів. Відповідно до першої його реалізацією займається власне держава, використовуючи кредитні ресурси, у цьому випадку будівництво СПГ-термінала коштує досить дорого. Відповідно до другого держава залучає пул зацікавлених компаній, які частково або цілком беруть на себе фінансове забезпечення проекту. У пул можуть увійти або потенційні продавці газу, або його потенційні споживачі, або і ті, і інші.

У липні 2009 року, за даними Мінпаливенерго, декілька іноземних компаній заявили про готовність взяти участь у роботі над цим проектом. Про своє бажання інвестувати в будівництво СПГ-термінала по черзі заявили голова правління ВАТ «Концерн «Стирол» Микола Янковський і представники декількох підприємств вітчизняного хімпрому, які підконтрольні Дмитру­ Фірташу. Зацікавились і представники групи «Приват», «Смарт-груп» і компаній Костянтина Жеваго.

Отож, пропозицій як від продавців газу, так і від його споживачів в України багато. Складання з них оптимального ансамблю дозволило б розв’язати щонайменше дві проблеми: заручитися гарантіями поставок газу в необхідних обсягах, оскільки на сьогодні 85% СПГ продають за довгостроковими контрактами, і знайти достатнє фінансове забезпечення проекту.

Попри відстрочки в здійсненні наміченого Кабміном плану заходів, за неофіційними даними, українська влада нібито вела попередні переговори­ з потенційними інвесторами й навіть­ досягла деяких угод із великими трей­дерами скрапленого газу з Японії та Канади.

Інтереси й перспективи

«Економіка термінала вражає, — заявляв у серпні на засіданні комітету з економічних реформ у адміністрації Президента міністр ПЕК Юрій Бойко. — Сьогодні на кордоні ми одержуємо трубний газ за ціною 200 доларів за тисячу кубометрів. Після переговорів з Єгиптом ми могли б одержувати скраплений газ за ціною 190 доларів. Я впевнений, ми спроможні укластися у відведений термін будівництва такого термінала».

Здійснення проекту дозволило б покрити близько 30% потреб України в природному газі, а головне — зменшити залежність країни від російських поставок. Більш того, оскільки термін дії довгострокових газових контрактів, укладених між Україною та Росією у 2009 році, саме наближається до завершення, він міг би дати Україні серйозні переваги в наступних переговорах із «Газпромом».

Проте амбіційне будівництво відкладене на невизначений термін. Перший віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв­ пояснив це проблемами, які виникли в якогось інвестора з Казахстану, якому «криза підірвала фінансовий стан». Але більшість експертів, відзначаючи певні технічні та організаційні складнощі проекту (зокрема, фрахт суден для забезпечення роботи СПГ-термінала через їхній дефіцит на ринку транспортних послуг), усе-таки впевнені, що винна в усьому велика політика. Мовляв, «заморозивши» проект, вищі чиновники пішли на поводі «Газпрому», який не хоче, нехай і частково, випускати Україну зі сфери свого впливу. Як відзначає аналітик Центру ім. Разумкова Володимир Омельченко,­ подолати інерцію держави й наполягти на будівництві СПГ-термінала може тільки вітчизняний великий бізнес, єдиний зацікавлений у реалізації проекту, якщо, звичайно, він буде досить згуртованим і активним у цьому питанні.

Безумовно, політичний аспект у реалізації таких проектів (особливо коли йдеться про диверсифікацію поставок енергоресурсів) буде завжди. Та чи є він у цьому випадку домінуючим — невідомо. Принаймні навколо СПГ-термінала не вщухають дискусії далеких від політики, як кажуть, «чистих технарів», які твердять, що транспортування газу в скрапленому стані — занадто дороге й не дуже ефективне задоволення. У будь-якому разі політикам, які ухвалюють рішення із проекту, а тим більше бізнесменам, які хочуть вкласти в нього чималі кошти, не зайве ще раз зважити всі «за» і «проти». 

А тому проблеми, які виникли у зв’язку із цим будівництвом, дуже нагадують ситуацію навколо ще одного «будівництва століття» — Криворізького гірничо-збагачувального комбінату з переробки окислених руд, де винесеним на поверхню політичним розбіжностям насправді заважають невирішені технічні й технологічні питання, зокрема з вибору економічно виправданого способу збагачення гематитів.

Тим часом

За допомогою СПГ-технологій розв’язати проблему енергетичної залежності від Росії,  причому будь-що, намагається Білорусь, яка 95% електроенергії виробляє за рахунок спалювання газу. Термінал із розрідження планують побудувати разом із Литвою в порту Клайпеди. Експерти в один голос попереджають, що цей про­ект має виключно політичний характер. Із погляду рентабельності він свідомо програшний, оскільки вимагає мільярдних інвестицій, «відбити» які нереально навіть у віддаленому майбутньому. Cпотові ціни на скраплений газ, які зараз набагато нижче, ніж на трубопровідний, навряд чи довго залишатимуться на нинішньому рівні — $210—220 за тисячу кубів (з урахуванням транспортування). А щоб доставити газ із Литви, Білорусі в будь-якому разі доведеться тягти магістральний трубопровід, будівництво якого вимагає ще $300 млн.

До реалізації планів будівництва СПГ-терміналів активно долучилися не тільки країни — імпортери блакитного палива, а й країни-постачальники. Газоносні­ держави Африки й Азії всіляко підтримують Європу в цих намірах, виступаючи партнерами-інвесторами її СПГ-проектів. Катар, який виношує плани стати головним постачальником природного газу на європейський ринок, узагалі пропонує побудувати термінали з регазифікації за периметром усієї Європи. Це зрозуміло: трубою монополію Росії не подолати.

Коментар фахівця

Володимир Зайцев
Завідувач кафедри морських технологій, доктор технічних наук, професор Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова (м. Миколаїв)

— Із технічної точки зору транспортування скрапленого газу в Україну морським шляхом можливе й цілком здійсненне. Більш того, воно здатне стати серйозною альтернативою російському блакитному паливу. Інша річ, наскільки економічно ефективний імпорт скрапленого газу в Україну з конкретної країни-експортера в порівнянні з іншими альтернативними варіантами газопостачання.

На початку літа були озвучені наміри українського уряду побудувати в районі Одеси термінал для приймання скрапленого газу. Його орієнтовна вартість — близько $1 млрд. Однак пізніше підготовку до будівництва цього об’єкта було заморожено. Можливо, зрозуміли, що такий термінал — це лише одна ланка в ланцюжку транспортування скрапленого газу.

По-перше, для його перевезення треба мати судна-газовози. Зауважимо, що серед усіх суден цивільно­­го призначення цей тип найскладніший. Адже скраплений газ перевозиться за температури мінус 161°С. Це вимагає виготовлення сферичних товстостінних резервуарів діаметром у десятки метрів, із належною теплоізоляцією і складною системою для підтримки такої низької температури в умовах морського транспортування. Свого часу Радянський Союз, який будував авіаносці й атомні підводні човни, відмовився від будівництва таких суден через технологічні труднощі й відсутність необхідного обладнання. Усі три газовози, які використовувалися для перевезення аміаку й ходили під радянським прапором, були побудовані в Італії. У нинішніх економічних реаліях будівництво таких суден в Україні фактично неможливе. Правда, їх можна придбати за кордоном, однак їхня вартість досить висока. Але необхідно враховувати, що імпорт скрапленого газу економічно доцільніший лише за досить великих обсягів — аналітики називають цифру близько 10 млрд м3 блакитного палива на рік. Для перевезення потрібно 7 газовозів місткістю 45 тисяч м3 скрап­леного газу (за умови транспортування з портів Північної Африки). Сумарна вартість цих суден становитиме близько $0,7 млрд, або приблизно дві третини вартості самого термінала. 

По-друге, у порту країни-експортера природний газ необхідно перевести в скраплений стан (одночасно його очищають і піддають іншим технологічним операціям). Необхідне для цього обладнання в 4 рази дорожче від використовуваного для розрідження. Звичайно, термінали для скраплення газу вже є в деяких країнах (Алжир, країни Перської затоки), але за їхнє використання теж доведеться платити. Крім того, собівартість перевезення скрапленого газу сама по собі досить висока.

Усі ці моменти роблять транспортування скрапленого газу економічно ефективним лише у випадку перевезення на великі відстані. На сьогодні деякі країни успішно його імпортують, перевозячи на довгих маршрутах. А для багатьох європейських держав ціну російського блакитного палива було значно знижено після того, як вони побудували в себе термінали для розвантаження скрапленого газу. Для України було б економічно доцільно імпортувати його, наприклад, з Венесуели або Нігерії. Але із країн Середземноморського басейну природний газ вигідніше транспортувати в стисненому стані.

Довідка «УТГ»

Перше великомасштабне скраплення газу було проведено в 1941 році в американському  Клівленді, у 1965 році почалася торгівля паливом у такому вигляді, а перший великий завод у Кенаї на Алясці, просто на газовому родовищі, став до ладу в 1969 році. За менш ніж 40 років галузь зробила величезний крок уперед, забезпечуючи 26% світового споживання природного газу.

Скраплений природний газ офіційно визнаний передовою технологією на найближчі 45 років у багатьох країнах , у тому числі Франції, Бельгії, Іспанії, Кореї та США. Найбільший його споживач — Японія, де майже 100% потреб газу покривається імпортом СПГ.

У такому стані він не горючий, не токсичний, не агресивний. У спеціальних терміналах СПГ розігрівають і повертають у газоподібний стан.