Артефакти уникли переплавлення

Поруч із народним музеєм історії ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського» (м. Дніпродзержинськ) урочисто відкрили ще один — технічний музей просто неба, який став невід’ємною частиною й органічним доповненням свого «старшого брата».

Ідея зберегти для нащадків хоча б частину технологічного обладнання, використовуваного в ті або інші періоди, виникла давно. Після реконструкції за останні 20—30 років з основних виробничих процесів було виведено чимало невеликих дільниць і навіть цілих цехів (наприклад, агломераційний №1, мартенівський, залізопрокатний). Але чудові зали старого будинку заводського музею не були пристосовані для багатотонних величезних експонатів, тому застаріле, нікому не потрібне обладнання демонтували й відправляли на переплавлення. І тільки торік знайшли вихід — обладнати майданчик для металургійних артефактів просто неба. Місце під новий «зал» знайшлося за заводською огорожею, поруч із будинком музею, що дуже зручно для організації екскурсій і самостійного ознайомлення з історією ­­розвитку комбінату.

Наказ про створення технічного музею був підписаний генеральним директором ВАТ «ДМКД» Іллею Бугою 2 березня 2010 року, а до Дня незалежності України тут уже все було готове для прийому перших відвідувачів.

Починається музей із бронзової таблички біля входу на честь другого директора-розпорядника Дніпровського металургійного заводу Півден­но-­­­­­Ро­сій­­­­­­сько­го металургійного товариства Ігнатія Ясюковича, за якого завод будувався й став провідним підприємством на півдні Російської імперії. А в експозиції на першому місці — старий заводський гудок, якому виповнилося рівно 100 років. Він і сьогодні в робочому стані. Як відзначив директор музею Євген Гамазинський, в особливо врочисті моменти гудок вмикатимуть, і металурги зможуть почути соковитий голос свого старого знайомого, який повідомляв колись тричі на добу про початок нової зміни на головному заводі міста.

Тут також представлена унікальна колекція технологічного обладнання, за допомогою якого готували шихту на рудному дворі, плавили чавун і варили сталь, перетворювали величезні злитки на товарний прокат.

Вражають розміри ковша рудно­­­­­грейферного крана. За одне захоплення він міг підняти й перенести 11—12 тонн сировини! А раніше залізорудну сировину й кокс доставляли від місця вивантаження до печей на спеціальних візках, один з яких теж можна побачити в музеї. Упоратися із цим могли тільки люди незвичайної сили — їх на заводі називали каталями.

У центрі експозиції — сталерозливний візок із виливницями, у які розливається розплавлений метал. Це обладнання застосовується досі. Але як тільки на комбінаті побудують третю машину безперервного лиття заготівок, виливниці назавжди виключать із техпроцесу. До речі, вага кожної з них — приблиз­но 10 тонн, а усередині вміщається 7—8 тонн розплавленої сталі.

У технічному музеї представлено понад п’ятдесят зразків прокатних профілів, освоєних у ВАТ «ДМКД» у різні роки. У тому числі знаменита шпунтова паля типу Ларсен, яка використовувалася під час будівництва тунелю під Ла-Маншем. Дніпровський меткомбінат — єдине підприємство в Україні, що виробляє цей вид прокату, на який і сьогодні великий попит в усьому світі.

Тут же розміщені кліті — основне прокатне обладнання. Одна така кліть, виготовлена в 1911 році на заводі Краматорського металургійного товариства, працювала на стані «500» залізопрокатного цеху Дніпровського меткомбінату до 2009 року. На ній прокатували рівнополицеві й нерівнополицеві кутики, швелери, квадратну заготівку, круглий прокат, рейки двоголівкові, залізничні та інші профілі.

Токарський верстат радянської доби (випущений у 1979 р.) механіки віддали музею без жалю — занадто часто ламався, незважаючи на «молодий вік». А от старий верстат із клеймом 1903 року віддавати не поспішають — він працює безвідмовно досі.

Потрапили в експозицію й декілька «іноземців». Серед них генератор знаменитої фірми General Electric, який завод одержав після війни за ленд-лізом зі США разом із розточувальним верстатом фірми Gidding&Lewis (сам верстат, до речі, ще працює). Поруч — автоматичний вимикач 1919 року французької фабрики «Ампер». Він експлуатувався спочатку на підстанції мартенівського цеху, а потім у залізопрокатному. І працював би ще, та обидва цехи вже закриті, а інші такого обладнання не потребують.

— На майданчику достатньо місця для нових експонатів, які поступово поповнюватимуть нашу колекцію просто неба, — говорить директор музею Є.Гамазинський. — Мріє­­­мо, наприклад, умовити транспортників віддати старий паровоз, який зараз стоїть на території комбінату, біля цеху. Якщо його розмістити в нашому музеї поруч із платформою 1932 року, то можна буде побачити, яким був залізничний транспорт першої половини ХХ століття.

Згодом технічний музей у Дніпродзержинську (до речі, єдиний такий в Україні) може поповнитися експонатами з інших металургійних підприємств і стати всеукраїнським. Робота в цьому напрямку вже ведеться.