Хай буде розум, хай щезне маразм!

Пік інтелекту припадає на 50-70 років, доводять американські вчені.

Психологам давно відомий так званий «золотий вік» — 20-25 років. До нього у своїх думках і сподіваннях прагне більшість людей: молодші хочуть скоріше до нього дорости, а старші не проти туди повернутися. Книга «Таємне життя дорослого мозку», яка вийшла у квітні нинішнього року, руйнує цей стереотип.

Уся річ — у зв’язках

Автор нашумілої книги американка Барбара Строуч свого часу закінчила Каліфорнійський університет у Берклі, однак світилом у галузі біології не є. Вона  професійний редактор, і от уже 35 років освітлює новини медицини в New York Times. Проте резонанс від її другого «повнометражного» твору (раніше був «Найголовніший десяток» — про особливості роботи підліткового мозку) неабиякий: у книзі зібрані й узагальнені результати серйозних досліджень у галузі нейро­фізіології та вікової психології.

Дві важливі тези від Строуч. Теза перша: нейрони — основні функціональні одиниці нервової системи — із віком не відмирають, як уважалося. Зменшується кількість зв’язків між ними, і саме це є причиною спостережуваної втрати інтелекту. Однак це аж ніяк не неминучий процес: йому можна й треба протидіяти, увесь час навантажуючи мозок усілякими творчими завданнями, які не мають очевидних вирішень. У цьому випадку нейрони будуть просто «приречені» розв’язувати проблеми спільно, і заповітні контакти між ними не атрофуються.

Теза друга: із віком у головному мозку збільшується синтез мієліну. Крім нейронів — власне нервових клітин, до складу нервової системи входить особлива тканина — нейроглія, клітини якої мають підтримувати життєдіяльність нейронів: годувати їх і оберігати від несприятливих впливів. Одні з таких клітин — олігодендроцити — виконують функцію «ізоляційної стрічки». Їхня оболонка представлена мієліном — білястим (звідси назва «біла речовина») ліпідно-білковим комплексом, який не проводить струм. Ці клітини в буквальному значенні намотуються на відростки нейронів, змушуючи нервовий імпульс пере­суватися стрибками — від одного «розриву в ізоляції» до наступного, віддаленого приблизно на один міліметр. Швидкість такої передачі нервового імпульсу в 5—10 разів більше, ніж рівномірне поширення струму «голим» безміє­ліновим нервовим волокном. За словами Барбари Строуч, максимум вироблення мієліну спостерігається в 50—70 років, і можливості мозку в цьому віці в 60 разів вище, ніж у молодості.

100 балів — до 100-річчя?

У все це можна було б легко повірити, якби більшість людей на досвіді — власному або близьких — не були переконані в протилежному. Один із класиків психометрії Ганс Юрген Айзенк показав, що коефіцієнт інтелекту (IQ) досягає свого максимуму навіть не до 20—25, а до 15—18 років, після чого хоч повільно, але знижується. Звичайно, ця закономірність має статистичний характер, як і сам тест інтелекту, в якому оцінка в 100 балів підібрана під більшість, але факт залишається фактом.

Цей контраргумент, однак, не бентежить прихильників теорії пізнього інтелекту. Вони запевняють, що часто спостережуване зниження якості розумових функцій є результатом «пере­завантаженості оперативної пам’яті» — надмірного нагромадження в мозку слабкоструктурованої інформації: розрізнених фактів і відомостей. Якщо ж усе-таки усунути цей небажаний побічний ефект дорослішання, виграш однозначно буде на боці навченої досвідом літньої людини. Налагоджені зв’язки між нейронами дозволяють зрілому мозку працювати більш рівно — раціонально та ефективно використовуючи ресурси; у той же час мозок молодої, недосвідченої людини змушений шукати або створювати зв’язки, необхідні їй для рішення завдань, а внаслідок цього працює більш імпульсивно, «ривками».

Немаловажливу роль у розв’я­занні дискусії про найрозумніший вік відіграє відповідь на запитання: а що, власне, уважати інтелектом? Із того моменту, як Чарльз Спірмен увів свій загадковий «фактор g» — так званий загальний інтелект, минуло сторіччя, але ситуація особливо не прояснилася. Як і раніше, зрозуміло, що в кожної людини існує певний набір загальних розумових функцій, які забезпечують здатність вирішувати завдання, і що на цей набір накладаються інші особливості, які визначають індивідуальну специфіку мислення. Хтось (слідом за Спірменом) уважає інтелектом тільки першу складову, хтось — спостережуваний кінцевий результат. Сам Айзенк жартував із цього приводу: «Інтелект — це те, що вимірюється за допомогою тестів інтелекту», але в його фразі здорового глузду набагато більше, ніж жарту… А ще треба пам’ятати наставляння вченого про те, що результати будь-якого тесту інтелекту — це не оцінка успішності людини в навчанні або тим більше в житті, а тільки її необхідна, але не достатня умова. Тобто прогнози про успішність людини з високим IQ збуваються набагато рідше, ніж прогнози про не­успішність людини з низьким. Як влучно висловився з цього приводу донецький учений, фахівець із педагогічного прогнозування Микола Артемов, «ми не завжди можемо сказати, що саме формує творця, проте з достатньою вірогідністю можна вказати, за яких умов творці не зростають».

Нарешті, опубліковані Барбарою Строуч дослідження — це добрий привід кожному замислитися про власну здатність думати. І постаратися зробити так, щоб ця здатність із віком тільки поліпшувалася.