Міжпланетний корабель із душею планера
Романтики, безсрібники, мрійники, яких вабило небо, і геніальні конструктори — такими ввійшли в історію створювачі перших радянських ракет.
Багато нині знаменитих рок-груп починали з репетицій у підвалі — це нікого не дивує. Але мало хто знає про підпільний (у буквальному значенні) початок четвірки зоряних (знов-таки в буквальному значенні) радянських конструкторів: Сергія Корольова, Юрія Победоносцева, Михайла Тихонравова й Фрідріха Цандера. ГВРР (російською — ГИРД) Група вивчення реактивного руху — колиска радянського ракетобудування, була організована Товариством сприяння обороні та авіаційно-хімічному будівництву СРСР (Осоавіахім) восени 1931-го як громадське починання. А через півроку «Групі інженерів, які працюють даром» (так самі «гірдівці» жартома розшифровували свою абревіатуру) була виділена площа під випробні й виробничі потужності — підвал будинку №19 на Садово-Спаській вулиці в Москві.
Михайло Клавдійович Тихонравов, чий 110-річний ювілей наукова спільнота відзначила в липні, займав у ГВРР один із «керівних постів» — очолював 2-гу бригаду, розробляв «вироби на основі двигунів», або просто ракети. Самі двигуни — рідинні та повітряні — конструювали 1-ша й 3-тя бригади під керівництвом Цандера й Победоносцева; четвертий же відділ на чолі з начальником ГВРР Корольовим працював над створенням літальних апаратів. Саме Сергій Корольов захопив Михайла Тихонравова ракетною справою. Майбутні підкорювачі космосу потоваришували завдяки загальній любові до… планерів. Михайло ще під час навчання в Інституті інженерів Червоного Повітряного Флоту прославився як створювач серії рекордних планерів; планер же (правда, уже на реактивному двигуні) став першим витвором двадцятисемилітнього Корольова на посаді начальника ГВРР. Познайомившись із Тихонравовим у секції планеризму Осоавіахіму, Корольов переманив під своє крило нового друга, який після закінчення інституту працював конструктором на декількох авіаційних підприємствах.
Успіхи ГВРР тим більш дивні, що його учасники працювали на громадських засадах. 31 травня 1933 року бригада Тихонравова завершила створення «09» — першої в СРСР рідинної ракети. Її «серцем» був не менш інноваційний перший гібридний — на рідкому кисні з бензином — двигун СР-2 конструкції Цандера.
Дослідження ракет на рідинних двигунах, як і самих таких двигунів (данина пам’яті другові Фрідріху Цандеру, який помер від тифу за два місяці до запуску «09»), учений продовжив у створеному на основі ГВРР НДІ-3 — Реактивному інституті. Однак наприкінці 1930-х ракетна тематика в інституті була згорнута, тож Тихонравов того часу відомий у першу чергу як один зі створювачів снарядів для «катюш». Ну а потім була надзвичайно інтенсивна робота на космос — СРСР взяв курс на світову першість у запуску штучного супутника Землі.
…У роки, коли радянська космонавтика швидко розвивалася, репресивна машина вже зменшувала потужність. Але на тлі зміни керівництва НКВС дехто намагався використати найменший привід для того, щоб «засвітитися». У 1938-му за доносом колег був заарештований Сергій Корольов. За «контрреволюційною» 58-ю статтею він одержав порівняно небагато: два роки працював на золотих копальнях Колими, а наступні чотири — у ЦКБ-29, «туполєвській шаразі» (це унікальне конструкторське бюро-в’язницю в складі НКВС очолював на той час такий же в’язень, а трохи пізніше — специфіка епохи! — тричі Герой Радянського Союзу академік Андрій Миколайович Туполєв). На початку 1950-х несподівано зазнав немилості і був відсторонений від конструкторської роботи й Михайло Тихонравов. Від депресії й безгрошів’я рятувало викладання — читав лекції в Московському авіаційному інституті. Але наукові дослідження вчений не припиняв навіть під час змушеної відпустки: у 1951-му, наприклад, виступив на одній із конференцій з теоретичним обґрунтуванням можливості запуску штучного супутника Землі за допомогою декількох об’єднаних в «пакет» ракет, а трьома роками пізніше запропонував власну програму освоєння космосу — аж до висадки людини на Місяць.
Але до повноцінного наукового життя Михайло Клавдійович зміг повернутися лише в 1955 році за допомогою старого незрадливого друга Сергія Корольова. Від уже Головного, але ще офіційно не реабілітованого конструктора потрібна була неабияка сміливість, щоб надіслати «нагору» листа, де вказувалося, що «товариш Тихонравов є одним із найперших ракетників Радянського Союзу» і що «його участь у роботах зі створення супутників вирішальним чином допоможе цій справі». Підключення «товариша Тихонравова» до «справи» було схвалене й дійсно допомогло тому вирішальним чином: 4 жовтня 1957 року творіння Тихонравова — перша ракета космічного призначення «Супутник» вивела на орбіту перший штучний супутник Землі. Ракета-носій являла собою модифікацію бойової «сімки» — міжконтинентальної балістичної ракети Р-7: з останньої була знята головна частина разом зі складною системою наведення й керування польотом, її місце заступив легкий відсік із мінімумом апаратури (от вже дійсно той рідкісний випадок, коли «ламати» було набагато важче, ніж «зводити»!). У «Супутнику», до речі, конструктор утілив свою ідею про «пакетний» старт — перший ступінь ракети складався з 4 однакових блоків, які оперізували другий ступінь.
Після тріумфальних запусків штучних супутників Михайло Тихонравов працював над проектуванням так званого важкого міжпланетного корабля для… пілотованого польоту на Марс. Політ був розписаний до дрібниць: старт 8 червня 1971 року (день великого протистояння, коли Земля й Марс перебувають на мінімальній відстані одне від одного), повернення — 10 липня 1974-го. Єдине, чого не вистачало, — власне літального апарата. Колектив під керівництвом Тихонравова працював щосили: були підготовлені і скромний, і амбіційний проекти. Перший передбачав обліт Марса на «маленькому» тримісному кораблі, другий — складання складного апарата на навколоземній орбіті і його «розгін» до Марса за допомогою ядерної установки. На жаль, на початку 1970-х роботи було згорнуто: радянський уряд зробив ставку на «місячну» програму, до того ж виникли труднощі з надпотужною ракетою-носієм Н-1, без якої неможливо було виводити на орбіту великі літальні апарати. Утім, сказати, що робота над «марсіанським проектом» була марнуванням сил і часу, не можна: у ті роки Михайло Клавдійович сконцентрувався на людині в космосі: проробляв питання регенерації кисню для екіпажу, захисту від сонячних спалахів і навіть запобігання психологічному дискомфорту космонавтів. Напевно, тоді вчений часто згадував свого щирого друга, романтика Фрідріха Цандера з його безглуздим для початку XX століття девізом «Уперед, до Марса!»
