Атмосфера миру
До 100-річчя від дня народження видатного радянського геофізика, дослідника Арктики Євгена Федорова.
Півроку тому, у вересні 2009-го, вирушила в довгу путь течіями Північного Льодовитого океану крижина з російською полярною станцією «Північний полюс». Уваги широкого загалу ця подія не привернула, що, у принципі, зрозуміло: нинішня експедиція вже тридцять сьома ліком. А далекого 1938 року члени команди першої у світі дрейфуючої станції «Північний полюс-1» на чолі з Іваном Папаніним за один день стали національними героями. У буквальному значенні — всі четверо дістали звання Героя Радянського Союзу й орден Леніна, при тому, що в мирний час найвища винагорода присуджувалася у виняткових випадках. Наймолодшому з полярників, Євгену Федорову, тоді було 27 років.
Коли 19 лютого 1938 року біля берегів Гренландії криголами «Таймир» і «Мурман» зняли учасників експедиції із крижини, від тієї залишався дуже небезпечний уламок — 200 на 300 метрів за початкових розмірів 3 на 5 кілометрів. «Зараз ми залишаємо крижину на координатах 70 градусів 54 хвилини нордової, 19 градусів 48 хвилин вестової, пройшовши за 274 доби дрейфу понад 2500 км. Наша радіостанція перша повідомила про скорення Північного полюса, забезпечила надійний зв’язок із Батьківщиною й цією телеграмою закінчує свою роботу» — таким було останнє послання зі станції.
На початок славнозвісного плавання Євген Федоров уже мав солідний стаж учасника арктичних експедицій: після закінчення географічного відділення Ленінградського університету працював науковим співробітником на декількох станціях — на островах Землі Франца-Йосифа й на Таймирі, на мисі Челюскіна (з 1983 року ця станція названа його ім’ям). Дрейф на «Північному полюсі-1» став для нього апофеозом кар’єри полярника. Але одночасно й стартом серйозної наукової роботи.
Після повернення на Велику землю двадцятивосьмирічний геофізик очолив Арктичний НДІ, а через рік був обраний членом-кореспондентом АН СРСР і став біля керма радянської гідрометеослужби, якою з перервою керував аж до 1974 року. На новій роботі Євген Костянтинович розгорнув масштабні реформи: у роки Великої Вітчизняної війни налагодив регулярне метеорологічне забезпечення Червоної Армії, а після перемоги провів успішну кампанію з модернізації довіреного йому відомства. Зусиллями нового директора вітчизняні гідрометеорологи в 1960-ті роки одержали радіолокатори, літаки-лабораторії, автоматичні метеостанції й навіть унікальну на той час супутникову систему «Метеор». У 1947 році вчений залишив керівництво Гідрометцентром СРСР і пішов у науку: завідував лабораторією атмосферної електрики й відділом фізики хмар і опадів Ельбруської експедиції Геофізичного інституту АН СРСР, а пізніше організував і очолив Інститут прикладної геофізики. Організаторська й дослідна діяльність нерозривно переплелися в роботі Євгена Костянтиновича: 1962 року він знову очолив гідрометеослужбу, а в 1974-му повернувся в колись створений ним інститут.
У багатьох роботах Федорова-ученого — із геофізичних полів, атмосферної електрики, радіозондів — угадуються його юнацькі захоплення. Тоді, у середині 1920-х років, учня дослідно-показової школи при Нижньогородському педагогічному інституті вабила лабораторія місцевого товариства радіоаматорів. Після уроків він прибігав туди й невдовзі міг похвалитися власноруч складеним ламповим приймачем. Радіотехніка навіть мало не стала справою життя Євгена: після закінчення школи він рік їздив областю й установлював приймачі в хатах-читальнях у рамках програми радіофікації країни, однак потім усе-таки вирішив знову навчатися.
Можливо, із ще одного юнацького захоплення — англійської (у шкільні роки він тайкома бігав на вечірні курси) — сформувалася активна інтернаціональна громадянська позиція Євгена Федорова. Майже двадцять років — з 1953 по 1971 рік — учений налагоджував міжнародне співробітництво на посаді віце-президента Всесвітньої метеорологічної організації. Однак набагато вагоміший його внесок у затвердження загальнолюдських цінностей, у роззброєння й примирення учасників «холодної війни»: цьому Євген Костянтинович присвятив себе в радянському представництві знаменитого Пагуоського комітету й Радянському комітеті захисту миру, де багато років обіймав керівні посади. А протягом шести років, з 1970 по 1976-й, академік Федоров був у складі президії Всесвітньої Ради Миру…
Напевно, закономірно, що до кінця життя вчений глибоко перейнявся проблемами охорони довкілля, ставши фактично одним із перших у СРСР представників «зеленого» руху. 1980 року Євген Костянтинович від імені Радянського Союзу вніс на розгляд Генеральної Асамблеї ООН резолюцію про історичну відповідальність країн за збереження природи Землі й відстояв ухвалення цього документа. До речі, свою пропозицію він обґрунтував економічно: природоохоронну діяльність учений пропонував фінансувати за рахунок коштів, вивільнених унаслідок скорочення програм озброєння.
