Життя після спаду: запорізький варіант

Оновлення починається з розв’язання старих проблем.

Підбити перші підсумки «кризового періоду», провести роботу над помилками — оцінити дії влади, підприємств державної та приватної форм власності, а також профспілок «УТГ» запросила президента запорізької обласної спілки промисловців та підприємців (роботодавців) «Потенціал», президента Федерації роботодавців Запорізької області Петра Ваната.

— Петре Михайловичу, яка, на вашу думку, головна проблема в економіці України сьогодні?

— Якби в нас у країні бізнес був остаточно відокремлений від політики, то відповідь на це запитання була б більш конкретною. Поки ж на економіку дуже впливає політичний дисбаланс. Іноземні інвестори, які могли б вкладати в українські підприємства значні кошти (настане час, і вони дійсно вкладуть), просто бояться заходити на наш ринок.

І це сповільнює вихід із найглибшої кризи, у якій опинилася Україна. Адже в нас падіння обсягів виробництва досягло 32%. Сьогодні є певне зрушення, але при таких темпах колишнього рівня ми досягнемо тільки років через десять.

— У чому виражається це зрушення?

— Є замовлення на багатьох машинобудівних підприємст­вах. Трохи покращилася ситуація в металургії, у переробній промисловості. Але, на жаль, за рахунок підвищення ціни, а не зростання натурального обсягу виробництва.

Оптиміст за вдачею, скажу, що після таких катастроф становище однаково вирівнюється. Я дуже добре пам’ятаю ситуацію в 90-х роках. Економіка пішла на спад. І це при гіперінфляції, розриві всіх коопераційних зв’язків. Тоді здавалося — безвихідь. Але в 2000 році почалося зростання.

Якщо в країні пануватимуть спокій, лад, а головне — закон дійсно стане одним для всіх і всі працюватимуть на благо свого підприємства, країни, як на себе, то, думаю, через пару років можна буде сказати: ми вибралися з економічної ями.

— Проаналізуймо наші вт­ра­ти на прикладі Запорізької області. Що пішло назавжди, що можна відновити?

— На жаль, у нас ще  до кризи вистачало втрат. У 90-ті ми втратили кілька цілих виробництв: молокозаводи, декілька підприємств харчової та легкої промисловості. Наприклад, уже немає шовкомотальної фабрики, майже без замовлень завод штучних шкір. А найголовніше, незатребуваними залишилися підприємства ОПК. За винятком хіба що «Іскри», яка завдяки сильному менеджменту зуміла утриматися на плаву. Всі інші впали. Держпідприємства перебувають у жалюгідному стані. «Бердянськ­скловолокно», «Кремнійполімер», ЗТМК і декілька інших  гинуть через невмілу політику держави, яка не створює необхідних умов для розвитку.

— Але й над приватним сектором небо не безхмарне…

— Так, багато підприємств дісталися за безцінь інвесторам, які, думаю, заздалегідь припускали: ці активи повинні вмерти. Наприклад, Запорізький алюмінієвий комбінат. РосАл не став вкладати великі кошти в його розвиток. З іншого боку, уряд не пішов назустріч інвесторові, не забезпечив йому тарифи першої групи на електроенергію. У підсумку підприємство зупинено. Те ж саме — «Перетворювач». Втрати в промисловому комплексі, яким ми так пишалися свого часу, досить значні.

— І вони вдарили по наповненню бюджетів.

— Не тільки. Скоротилися обсяги перевезень по всіх видах транспорту. Відсутність вкладень у виробництво призвела до того, що майже вдвічі впала будівельна індустрія й тримається переважно за рахунок невеликих приватних груп, які ще щось будують. А великі учасники ринку лише закінчують колишні замовлення. Жалюгідне становище.

— Але в розпал кризи деякі промислові підприємства вкладали мільярдні кошти в нове обладнання. Наприклад, на «Дніпроспецсталі». Або на Запорізькому заводі феросплавів, де встановили очисні системи…

— Дивуватися тут нема чому. Це закономірно з погляду акціонерів і керівників заводів. Якщо будувати лише очисні споруди, це тільки витрати, які в підсумку підвищують собівартість продукції. Але сьогодні екологічні проекти супроводжуються інноваціями у виробництві, які передбачають скорочення використання газу, електроенергії, залучення вторинного продукту. Мета — підвищення конкуренто­спроможності за рахунок поліпшення якості продукції.

Ми в спілці промисловців давно говорили: досить рік у рік розповідати людям, що дорожчатиме газ. Треба говорити про те, як у 2, у 3, у 5 разів знизити енергоємність виробництв. Сьогодні «Дніпроенерго», що об’єднує теплові станції в Запоріжжі та у Дніпропетровську, газ майже не використовує. Перейшли на тверде паливо і мазут за спеціальною технологією. У такий же спосіб у декілька разів скоротила споживання газу «Запоріжсталь». Більш того, комбінат опалює кілька районів обласного центру. Відмовився від природного газу й «Коксохім». За допомогою свого коксового газу виробляє електроенергію, яка повністю забезпечує підприємство. «Феросплавний» також використовує попутний газ для власних потреб.

На жаль, не всі намічені програми  виконуються. Але за останні два роки в Запорізькій області позначилася тенденція до різкого скорочення викидів, до переробки вторинної сировини та інших відходів. Почали думати про конкуренцію на міжнародному рівні.

У той же час щоб модернізувати було вигідно, потрібна чітка і зрозуміла позиція держави. Наприклад, як підприємствам продавати власні енергоносії в загальну систему та ще й дисконтувати їх для виробників. І забезпечити нормальні ціни для тих, хто, споживаючи цю електроенергію, підвищує прибутковість.

— Експортоорієнтованим під­приємствам допомогло падіння гривні, але більшість українців це мало втішає. Що чекає на нашу валюту?

— Ви ж розумієте, на різниці курсів завжди хтось вигравав — чи то імпортер, чи то експортер. Зниження курсу гривні, звичайно ж, допомогло експортерам. І можна було розраховувати на швидку віддачу в економіку. Але ми не побачили швидких інвестицій у відновлення виробництва, у нові технології, вирішення соціальних питань.

Постає запитання: чи треба зараз штучно підвищувати (або знижувати) курс? Уважаю, краще його зафіксувати й кілька років утримувати. Це, з одного боку, стимулювало б експортерів, а з іншого — спонукало імпортерів до необхідності заміни імпорту своєю продукцією. Сьогодні продукція закордонних пере­робних підприємств заполонила країну. Більше 60—70%! А якщо облишити курс, не смикати гривню «за чуб», то з’явиться можливість розвитку власного внутрішнього ринку та виробництва.

— Запорізький автомобіле­будівний завод потрапив у таке скрутне становище з об’єктивних причин? Чи був ще якийсь фактор?

— Якби це було викликано суб’єктивними причинами, там давно б поміняли менеджмент. Безперечно, українському підприємству, яке тільки зіп’ялось на ноги й почало дещо диктувати на ринку, важко змагатися із західними «великоваговиками». Уявіть, ми раптом стали рівноправними учасниками ринку в зоні вільної торгівлі. Ніхто вже ніяких пільг не даватиме. Якщо поставити поруч дві машинки (нашу та італійську, французьку або німецьку), ми, як споживачі, виберемо авто, у якого кращі параметри. Певне, сплеск споживання наших порівняно недорогих машин у 2007 році дещо розслабив керівництво, а природне падіння попиту шокувало виробників.

У нас добрі кадри й керівники, але спочатку, поки немає зони вільної торгівлі, треба допомагати законодавчо, давати преференції. І поки трохи обмежити імпорт в Україну автомобілів. Особливо старих. Мені, наприклад, не зрозуміло, навіщо парламент торік ухвалив закон про те, що можна ввозити машини семи років експлуатації і більше.

— У період кризи є велика спокуса власників підприємств перекласти тягар проблем на робітників. Ви — роботодавці — відчували «здоровий» тиск профспілок?

— Ми соціальні партнери, і я не хотів би критикувати їх. «Зубастість» профспілок залежить від конкретних історичних або ситуативних умов. Зараз, наприклад, готується Трудовий кодекс. Профспілки там такі норми заклали, що ми, роботодавці, змушені захищатися. Наприклад, профспілка може звільнити з посади директора, втручатися у фінансову діяльність приватного підприємства.

Соціальний захист — це насамперед закон. Сьогодні в нас дуже багато лазівок, коли можна звільнити не дуже доказово, не платити або знижувати зар­плату. А на Заході поняття заборгованості із зарплати не існує. Якщо я заробив гроші, великі або маленькі, їх повинні мені віддати в строк і в повному розмірі. Адже я віддавав свої фізичні або розумові здібності підприємству. Це  обмін. Сьогодні цей взаємний обов’язок втрачено. І тут профспілкам треба діяти жорстко.

— І вони жорстко діють?

— Конкретний приклад — вимога підвищити середню зарплату до півтори тисячі гривень. Роботодавці не проти підвищення. У собівартості продукції частка зарплати в металургів, наприклад, 7—9% (в інших галузях трохи більше). Хоча на Заході цей показник значно вище. Але ми говоримо: покажіть, за рахунок чого можна підвищити оклади, якщо на тому ж алюмінієвому комбінаті в собівартості продукції на електроенергію припадає більше 50%? Як підвищувати?

Є принцип: ми виробили якийсь обсяг продукції, реалізували її, одержали дохід і повинні його чітко розподілити. Звичайно, якщо віддали 90% на виробництво й тільки 10% на зарплату та соціальний захист трудящих, це не зовсім правильно. Принципи взаємин роботодавців і профспілок диктує економіка.

— Нова мода — критикувати вступ до СОТ, куди ми так довго прагнули. Що, настав час махнути рукою на омріяну зону вільної торгівлі з ЄС?

— Вступити до СОТ рано чи пізно було необхідно. І якщо  вступили, треба думати, як організувати роботу, щоб мати з цього зиск і для підприємств, і для цілих галузей. Але насамперед треба на державному рівні чітко визначити наше місце у світовій економіці: які галузі розвивати, з ким конкурувати, на яких засадах. Щоб у підсумку почуватися не прохачем, не пасинком, а повноцінним суб’єктом, який пропонує свій конкурентоспроможний продукт. Тому важливо не страждати через «помилки», а думати, що ж необхідно зробити найближчим часом для адаптації до умов, які продиктовані СОТ.