Економіка з точки зору фізики. Застосовуючи відомі закони природознавства до економічних реалій, учені висувають своєрідні теорії прав власності
Масштаби диспропорцій у глобальній економіці стали такими, що вже нема сенсу говорити про поточні помилки прогнозування та управління. Набагато доречніше говорити про пошуки великих — принципових — помилок, закладених у економічні погляди ще їхніми створювачами. Причому як у економічній теорії, так і в практиці. Тому глобальна криза спричинила появу численних економічних дисидентів, і їхні пошуки іноді значно відхиляються від економічної класики.
Парадигма в руїнах
Один із напрямів таких пошуків, відомий авторові вже роки два, розробляється в Харкові. Він стосується можливих давніх помилок, яких припустилися безпосередньо в самих рівняннях макроекономіки — добре відомих і викладених в усіх стандартних підручниках. Харківські економісти А.Воронін, С.Разумовський і С.Чернишов, міркуючи над невідповідністю прогнозів класичної макроекономічної теорії наявним економічним реаліям, висунули робочу гіпотезу, згідно з якою стандартний момент під час розв’язання рівнянь макроекономіки — перехід від малих кінцевих змін до нескінченно малих — саме у випадку макроекономіки є некоректним. Якщо ж цього не робити, то в результаті виходять рівняння зовсім іншого типу. Вони, як і рівняння класичної макроекономіки, допускають точний розв’язок, але (на відміну від розв’язків останньої) описують не стійке безмежне експонентне зростання, а гіперболічне, що супроводжується кризами, які набагато більше відповідають реальній картині.
Треба, мабуть, відзначити, що класичні рівняння макроекономіки освячені багатьма іменами нобелівських лауреатів, світовими традиціями викладання, їх покладено в основу експертних рекомендацій для лідерів світових еліт, і тут все, у тому числі найбільші помилки, являє собою надзвичайно цінний ресурс влади, тому похитнути його дуже важко. Однак і стояти непохитно він, швидше за все, теж не буде.
Лауреат Нобелівської премії й колишній шеф-економіст Світового банку Дж. Стігліц не дуже давно висловився про причини кризи так: «Не треба забувати про економістів — вони винні теж. Адже це їхні моделі дозволяли регуляторам вірити, що ринки ефективні, здатні до саморегулювання й не накопичують помилок. Гіпотеза ефективного ринку про те, що ринкові ціни цілком відбивають всю необхідну інформацію, панувала майже безроздільно. У результаті сьогодні в руїнах не тільки економіка, а й парадигма, що переважала на ринку протягом багатьох років до кризи. Точніше, вона мала б бути в руїнах».
Енергія праці
Інший напрямок пошуків у петербурзьких фізиків В.Горшкова й А.Макар’євої, які ризикнули зайнятися й економікою теж. Вони виконують поглиблений аналіз фундаментальних економічних понять, таких як праця і її грошове обчислення, собівартість, власність.
На їхню думку, центральну системотворчу роль у теорії мають відігравати поняття праці і її грошового еквівалента. Через них визначається собівартість. Із цього погляду не дуже зрозуміло, як бути із працею геніїв, які відкривають закони природи, але на рівні виробництва й збуту товарів усе дуже зрозуміло й обґрунтовано. Використовуючи доступну статистичну інформацію, вони показують, що ринкова вартість енергоносіїв наразі завищена стосовно їхньої собівартості щонайменше в 40 разів, і говорять, що саме це є причиною, через яку економіка опиняється на межі втрати стійкості.
Особливий інтерес становлять їхні роздуми про природу власності на сировинні й енергетичні ресурси. Було колись право власності на людину — рабство. Тепер цього нема. Або майже нема. Бо людина не є товаром. Товар — це продукт людських рук, призначений для обміну, а людина — явище природи. У цьому визначенні нема ніякої самодіяльності — такі найістотніші ознаки товару відповідно до класики економічної теорії.
Так само й природні ресурси — сировинні або енергетичні — не продукт людських або якихось інших рук, а феномен природи. Різниця лише в тому, що стосовно нафти це не так помітно, як стосовно людей. Зроблений із нафти бензин — це вже товар, а видобута з надр нафта — ще сировинний ресурс. Є собівартість його видобутку, але нема ринкової ціни. Вона, якщо дотримуватися традицій, має продаватися за собівартістю. Але такого не буває.
Роботу вчених за назвою «Скільки, кому й чому цивілізація переплачує за нафту?» у повному обсязі можна знайти в Інтернеті. А щоб читач міг уявити собі дух цієї праці, наведу цитату з її заключної частини: «Усі впорядковані процеси в біосфері й цивілізації пов’язані з витратами й споживанням енергії. Біомаса може бути обмірювана як в одиницях маси, так і в енергетичних одиницях із використанням середнього енерговмісту біомаси, що становить для живої маси 1 ккал/г = 4,2 кДж/м. Будь-який матеріальний товар цивілізації також може бути обмірюваний як у одиницях маси, так і в одиницях праці, тобто роботи, витраченої на його виробництво.
Виконувана людиною робота пропорційна добутку її метаболізму (~100 Вт) на час роботи (години або роки) і, отже, має розмірність енергії (Дж). Грошова оцінка товару на ринку являє собою грошову оцінку роботи з виробництва товару незалежно від того, чи є він матеріальним або виступає безпосередньо у вигляді пропонованої праці, наприклад, двірника. Отже, гроші являють собою одиниці виміру енергії й можуть бути переведені у звичайні джоулі…
…Потоки сировини й енергії (так само, як і їжі) мають зовсім іншу, ніж потоки енергії й маси, розмірність і не можуть бути обчислені в грошових одиницях. Наприклад, гідроелектростанція характеризується потужністю вироблюваної електроенергії. Розмірність потужності — це вати, тобто джоулі на секунду. Розмірність потужності не може бути переведена в розмірність енергії, що збігається з розмірністю грошей, так само, як не можна, наприклад, перевести розмірність часу в розмірність довжини. Тому нема економічно обґрунтованої суми грошей, за якої діюча електростанція разом із рікою, що її рухає, могла б бути приватизована, придбана або продана, тобто передана комусь у власність. Економічно продаж діючої гідростанції за будь-яку ціну такий же необґрунтований, як і насильницька експропріація. Тому такі угоди мають неекономічну природу.
Усе сказане про гідроелектроенергію стосується родовищ нафти, газу, кам’яного вугілля й будь-якої сировини, використовуваної в цивілізації…
…У сучасній економіці юридично закріплена можливість власності (суверенітету, у випадку країн як суб’єктів-власників) на джерела сировини та енергії різних суб’єктів, від країн до окремих особистостей. Ці юридичні норми дозволяють цим суб’єктам просити за сировину та енергію будь-яку ціну, яку інша цивілізація здатна платити.
Право власності на джерела сировини та енергії призводить у сучасній економіці до порушення фундаментальних фізичних законів збереження речовини та енергії, що є наслідком прирівнювання одна до одної двох величин різних розмірностей. Дійсно, власник джерела має можливість продажу необмеженої продукції джерела за ринковою ціною. Одержувані при цьому гроші не забезпечуються витратами праці, бо собівартість продукції джерела мізерно мала в порівнянні з її ринковою вартістю. Тобто з’являється необмежений потік грошей (еквівалентний потоку маси або енергії), що виникає з нічого.
Якби цю фундаментальну фізичну помилку економічної теорії було виправлено й можливість права власності на джерела сировини та енергії була б юридично неможливою, виробники енергії стали б не власниками її джерел, а найманими робітниками. Вони б продавали не сировину та енергію, а свою працю з їхнього виробництва. Якби при цьому вони завищували вартість своєї праці в сорок разів, можна було б знайти інших найманих робітників за більш низьку плату».
Звичайно, скептики можуть заперечити, що описані підходи, щонайменше, суперечливі, не мають достатньої доказової бази, що відповідає революційності заяв, і недостатньо розроблені, щоб розглядатися як альтернатива сучасній економічній теорії. Проте сама ідея пошуку альтернативних підходів до дослідження економіки, звичайно, заслуговує на увагу.
