Несвятковий ювілей. Результати існування Співдружності незалежних держав на рубежі третього десятка

Двадцять років тому припинив існування Радянський Союз. Ця, без перебільшення, історичного масштабу подія відбулася досить буденно. На місці наддержави з’явилася нова досить аморфна організація — Співдружність незалежних держав.

СНД від самого початку мала дві критичні системні помилки. Значна частина нових країн, що з’явилися на руїнах СРСР, сприймали організацію як інструмент забезпечення їх мирного «розлучення» одна з одною і Москвою. У той же час Росія  вважала СНД не тільки зоною своїх національних інтересів, а й проміжною ланкою до відродження своєї­ наддержави. Крім цього, за весь час існування Співдружності так і не з’явився ефективний механізм  реалізації численних домовленостей, раніше підписаних у рамках  організації.

Як результат — СНД як була, так і залишилася тільки клубом за інтересами для керівників країн пост­радянського простору. Можливо, саме тому підписання угоди про зону вільної торгівлі стало останнім шансом для Співдружності зберегтися як міжнародна організація. Альтернативою цьому рішенню могла бути тільки стрімка втрата інтересу до організації з боку її учасників.

Співдружність замість Союзу

8 грудня 1991 року в білоруських Віскулях у Біловезькій пущі керівники Російської Федерації, Білорусі та України підписали «Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав», більш відому як Біловезька угода. У цьому документі констатувалося й те, що Союз РСР припиняв своє існування як суб’єкт міжнародного права й геополітичної реальності.

Очевидно, що така подвійність — в одному документі оголошувалося про смерть Радянського Союзу й народження СНД — зіграла зі Співдружністю злий жарт: занадто довго політики й значна частина суспільства в державах — засновницях організації бачили тільки смерть імперії. Саме таким чином було згаяно найсприятливіший час.

Правда, спочатку процес розвивався досить динамічно. Уже 10 грудня угоду було ратифіковано Верховними Радами Білорусі й України, а 12 грудня — Верховною Радою Росії. Російський парламент ратифікував документ переважною більшістю голосів: «за» — 188 голосів, «проти» — 6, «утрималися» — 7.

13 грудня 1991 року в місті Ашхабаді відбулася зустріч президентів п’яти середньоазіатських держав, які входили до складу СРСР: Казахстану, Киргизії, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану. Підсумком стала заява лідерів цих республік, у якій вони висловили згоду ввійти до організації, але за умови забезпечення рівноправної участі суб’єктів колишнього Союзу й визнання всіх держав СНД як засновниць.

Згодом Президент Казахстану Н.Назарбаєв запропонував зібратися в Алма-Аті для обговорення питань і ухвалення спільних рішень. В організованій спеціально для цього зустрічі взяли участь глави  11 колишніх союзних республік: Азербайджану, Вір­менії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану та України (із колишніх союзних республік були відсутні Латвія, Литва, Естонія та Грузія). Результатом стало підписання 21 грудня 1991 року Алматинської декларації, у якій викладалися цілі й принципи СНД.

Останніми державами, які ратифікували Алма­Атинську декларацію, стали Азербайджан (24 вересня 1993 р.) і Молдова (8 квітня 1994 р.), які до цього були асоційованими членами організації. 1993 року дійсним членом СНД стала Грузія. Цікаво, що сьогодні в деяких структурах СНД спостерігачем є Монголія.

Перші роки існування організації більшою мірою присвятили організаційним питанням. Цей етап завершився тільки 1993 року, коли 22 січня в Мінську було ухвалено «Статут Співдружності Незалежних Держав» — основний документ організації. Правда, слід відзначити, що Україна так і не ратифікувала Статут СНД, тому де-юре вона не є державою — членом СНД, хоча з цілковитою підставою є державою-засновни­цею і державою-учасницею Співдружності. Свою особливу думку висловив і Туркменистан, який заявив 2005 року про те, що братиме участь в організації як «асоційований член».

А 18 серпня 2009 року Грузія офіційно вийшла з СНД. Цей крок став прямим наслідком серпневої п’ятиденної війни між Грузією та Росією, яка відбулася роком раніше, і ознаменував серйозну кризу організації. Виник прецедент: одна зі зневірених в об’єднанні сторін просто грюкнула дверима. Якщо ж взяти до уваги той факт, що «у товаришів» по СНД «давно немає згоди» (згадаємо хоча б численні торговельні війни, які час від часу зчиняються між членами Співдружності), можна тільки уявити, яку ланцюгову реакцію міг спричинити цей крок.

Не в останню чергу з міркувань збереження організації 18 жовтня 2011 року Росія створила сенсацію. Вісім країн — членів Співдружності — Росія, Україна, Білорусь, Казахстан, Вірменія, Киргизія, Молдова й Таджикистан — підписали новий договір про зону вільної торгівлі в СНД замість договору від 1994 року про створення зони вільної торгівлі, який так і не набрав чинності.

Ювілейні підсумки

Нема сумніву, що ядром Співдружності завжди була Російська Федерація. Вона могла за прикладом Великої Британії або Туреччини використовувати СНД як механізм для утримання у своєму цивілізаційному просторі пострадянських країн, використовуючи весь інструментарій так званої «м’якої сили». Замість цього Росія вибрала жорстку модель впливу, що стало причиною конфліктів Москви з  державами Співдружності, зокрема з Грузією, Україною, Молдовою.

Усе це привело до того, що в березні 2005 року ­Володимир Путін заявив: СНД створювалося для «цивілізованого розлучення» пострадянських країн, а все інше — «політичне лушпиння й балаканина». Він висловив думку, що реальними інтеграційними інструментами є такі об’єднання, як ЄврАзЕс і Єдиний економічний простір (ЄЕП). Що ж до СНД, то вона, за словами Путіна, відіграє роль «досить корисного клубу для виявлення поглядів керівників держав на наявні проблеми гуманітарного та економічного характеру». Тобто Росія вустами свого президента чітко дала зрозуміти: СНД більше не є для неї перспективним проектом.

Окремо слід відзначити роль «Газпрому» у наростанні відцентрових процесів у СНД. Річ у тім, що до кінця 2005 року політику Росії відносно держав Співдружності почала «формувати» російська газова монополія. Ціни на природний газ перетворилися на інструмент заохочення й покарання держав СНД залежно від їхньої політики щодо Росії: політичні експерти такому підходу дали досить ємну назву — енергетична зброя.

Однак таким чином організація втратила один з об’єднувальних чинників — низькі ціни на газ і нафту. Одночасно протягом усього 2006 року російське керівництво докладало зусиль до формування на базі СНД союзу держав, які пов’язані системою нафто- і газопроводів і визнають ключову роль Росії як монопольного постачальника енергоресурсів у Європу. Запорукою енергетичного союзу мав стати продаж енергетичних та енерготранспортних активів або обмін ними.

Білорусь, Молдова, Вір­менія, Узбекистан стали «сировиною» для нового проекту російського лідера — енергетичної імперії. Оскільки не завжди питання власності розв’язувалися полюбовно (досить часто «баламутів» доводилося буквально пресувати), неприємний присмак залишився майже в усіх.

Тим часом Росія втратила й статус держави, що є орієнтиром для союзників в економіці, соціальній сфері, культурі. Сьогодні майже три чверті населення Росії — малозабезпечені або бідні громадяни. Ще гірше справи в Казахстані, Україні та Азербайджані, лише трохи краще — у Білорусі. Такі  шокуючі дані про нерівність доходів і бідність населення опублікували в червні цього року в офіційному виданні Росстату соціологи з України, Білорусі, Казахстану, Азербайджану та Росії. Частка середньозабезпечених громадян у найбільших економіках СНД у кілька разів менше, ніж у соціально орієнтованих державах. Виявилося, що на пострадянському просторі побудовані, по суті, антисоціальні моделі економіки.

Загальна оцінка інвестиційного клімату в РФ не поліпшується. Про це, зокрема, свідчить відтік капіталу із країни. За даними Центрального банку Росії, чистий відтік за 10 місяців цього року становив близько $64 млрд. У тому числі в жовтні із країни пішло $13 млрд, а у вересні — $14 млрд. За підсумками 2011 року, тільки за прогнозом ЦБ, із країни буде виведено близько $70 млрд.

Таким чином, російський державний проект усуху програє типовим моде­лям соціально орієнтованих країн. Не дивно, що країни ЄС інтеграційно виглядають для громадян СНД краще. Cеред головних підсумків двадцятилітньої діяльності СНД можна відзначити втрату одного учасника й появу серйозних сумнівів у лідера. Росія втрачає довіру партнерів. Звужується інтерес до неї. Сьогодні він обмежується трубами й міграційними потоками.

Навіть із Митним союзом не все гаразд. Від братніх відносин залишаються спогади, які довелося терміново зміцнювати зоною вільної торгівлі.

Звичайно, на тлі таких досить невеселих підсумків логічним є питання: а чи потрібна Співдружність у принципі? Відповідь може бути однозначною: потрібна. Тільки завдання треба ставити реальні й актуальні.

Так, ще в липні 2006 року на неформальному саміті глав держав СНД президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв запропонував Співдружності зосередитися на таких сферах співробітництва: погодженій міграційній політиці; розвитку єдиних транспортних комунікацій; взаємодії в науково-освітній і культурно-гуманітарній сферах; співробітництві у боротьбі із транскордонною злочинністю.

Можливо, прислухавшись до розумних пропозицій лідера Казахстану, можна не тільки зберегти точки дотику, а й не загубитись остаточно в мінливому сучасному світі.