Обмежити безмежне: калейдоскоп інтернет-цензури

Здавалося б,  що може обмежити свободу Глобальної мережі, де вже давно панує вседозволеність і можна безперешкодно придбати майже все, що захочеш, сидіти на будь-яких сайтах і писати те, чого душа забажає.

Але є й такі, кому все це не подобається. В одних країнах це занепокоєна громадськість, в інших — влада, що боїться відкритої інформації. Останнім часом багато де ввели жорсткі обмеження свободи вибору і свободи слова в Інтернеті. То що ж чекає на нас у найближчому майбутньому?

Ми та наші сусіди

Верховна Рада зобов’яже інтернет-провайдерів обмежити вільний доступ до еротичних сайтів. Проект нового закону передбачає внесення змін до закону «Про захист суспільної моралі». Він зобов’яже інтернет-провайдерів за рішенням суду протягом доби видаляти з Інтернету все, що шкодить суспільній моралі. У разі розміщення такого контенту за межами України пропонується зобов’язати провайдера надійно блокувати доступ до нього.

Але ж мораль — поняття суб’єктивне. Тому під дію закону може потрапити мало не кожна стаття, книга, пісня або фільм. Тож хто має право визначати моральність того чи іншого твору, де ці моральні авторитети? І хто судитиме, що написано так, а що не так?

Автори закону запевняють, що це не цензура, а лише моніторинг. Ліля Григорович, народний депутат, говорить, що ми повинні дбати про інформаційне довкілля не для дорослих, а для дітей. Звісно, ідея захистити дітей від небезпек інтернет-простору досить­ непогана, але чому ж тоді сайти блокуватимуть для всіх?

В Україні ситуація поки що залишається в межах здорового глузду. А от у Ірані після сумнівних результатів президентських виборів 2009 року суттєво удосконалили (якщо це можна так назвати) систему блокування доступу до сайтів, а також посилили боротьбу з інструментами, що дають журналістам змогу ­переглядати або публікувати онлайн-контент. У січні 2011 року розробники програми Tor, призначеної для подолання цензурних обмежень в Інтернеті, виявили, що іранські державні цензори почали використовувати нові, передові технології ідентифікації та знешкодження антицензурних програм.

У Білорусі опозиційний сайт «Хартія 97» передбачив, що доступ до нього буде перекритий на час президентських виборів у грудні 2010 року.  Справді, у день голосування сайт був виведений з ладу DDoS-атакою. Згідно з інформацією білоруської преси, спроби потрапити на сайт «Хартії 97» з мереж білоруських провайдерів закінчувались переходом на фальшивий сайт невідомого походження. Під час виборів, проведених без контролю незалежних ЗМІ, із точки зору багатьох іноземних спостерігачів, було дуже багато порушень.

До речі, тиск на «Хартію 97» не обмежився технологічними заходами: напередодні виборів у редакції видання провели обшук, редакторів били, арештовували, залякували. У вересні 2010 року засновник сайта Олег Бебенін був знайдений повішеним за нез’ясованих обставин: влада назвала цю смерть самогубством.

У листопаді 2010 року в ­Росії жорстоко побили відомого журналіста й блогера­ Олега Кашина. Він зазнав тяжких поранень і деякий час перебував у комі. Правоохоронці не знайшли нападників, що досить типово для Росії, де відсоток розкритих злочинів досить невеликий. Напад на Олега Кашина увінчав низку подібних випадків: 2009 року був побитий Михайло Афанасьєв, редактор сибірського інтернет-видання, а 2008 року в Інгушетії вбили власника сайта Маґомеда Євлоєва.

У деяких країнах досить жорстко ставляться не лише до інтернет-журналістів, а й до блогерів. Здавалося б, блог — це особистий щоденник людини в Мережі, який навіть не є ЗМІ, тож нащо його обмежувати? Але не всюди так думають. Наприклад, Сирія залишається одним із найнебезпечніших місць у світі для блогерів. Кількість затриманих та ув’язнених блогерів тут невпинно зростає. Під час закритого засідання у лютому 2011 року сирійський суд прирік блогерку Таль Аль-Маллохі до п’яти років позбавлення волі.  Коли 2009 року її заарештували, їй було 19. У своєму блозі Аль-Маллохі писала про права палестинців, несправедливість урядів арабських країн до своїх громадян та про кризу арабського світу.

Важко уявити, що було б, якби в нашій країні затримували за такі записи. Мабуть, в’язниці були б ­переповнені.

А не братимуть — відключимо газ!

Усім відомий випадок, коли літня громадянка Грузії вкрала кабелі, аби здати їх на металобрухт. Як наслідок — Грузія і Вірменія на кілька годин залишились без Інтернету, що викликало величезний резонанс в усьому світі. Проте в деяких країнах відключення доступу до Глобальної мережі не є чимось надзвичайним, і «рубильник» знаходиться в руках влади.

Влада Куби тримає інтернетзв’язок під суворим контролем, і лише дуже невелика частина кубинців має право використовувати його вдома. Більшість вимушена використовувати  контрольовані державою точки доступу, де користувачі засвідчують свою особу, перебувають під прискіпливим наглядом і можуть переглядати виключно кубинські сайти.  Державні паролі для доступу до Інтернету продаються на чорному ринку, і онлайн-журналісти змушені купувати їх, щоб мати й поширювати незалежну інформацію. Тим, хто на це наважується, загрожують великі неприємності. Проти відомої блогерки Йоані­ Санчес було організовано дискредитаційну кампанію на державному кубинському телебаченні, доступному, на відміну від мережі, усім громадянам країни. Нещодавно Куба й Венесуела оголосили про прокладання оптоволоконного кабелю між країнами, що мав би розширити можливості доступу до Інтернету для Куби. Та невідомо, чи стосуватиметься це пересічних кубинських громадян.

Президент Хосні Мубарак розпорядився вимкнути Інтернет у Єгипті в січні 2011 року, аби не дозволити онлайн-журналістам ­передавати інформацію про протести в країні, а громадянам — мати доступ до ­незалежних новин.

Під час протестів у М’янмі 2007 року тамтешня влада теж зробила щось подіб­не, а Китай значно обмежив інтернет-зв’язок під час міжетнічних конфліктів у провінції Сіньцзян 2010-го. Ще одна заборона, встановлена приреченим режимом Мубарака, не протрималась довго: доступ до Мережі був  відновлений за тиждень.  Але відтоді спробу єгипетського диктатора повторили в Лівії та Бахрейні, де також спалахнули масові заворушення. Та й попри падіння режиму Мубарака перехідний військовий уряд також не цурається репресій: у квітні політичного блогера було засуджено до трьох років ув’язнення за образу влади.

В Ефіопії державна телекомунікаційна компанія є монополістом на ринку доступу в Інтернет, а також  стаціонарної та мобільної телефонії. Попри угоду з France Telecom, уряд досі володіє компанією Ethio Telecom і керує нею, вдаючись до цензури там і тоді, де і коли вважає за потрібне. OpenNet Initiative, усесвітній дослідний проект, що моніторить цензуру та стеження в Інтернеті, заявляє, що Ефіопія істотно фільтрує політичні новини. Тим часом влада не припиняє переслідувати онлайн-журналістів, четверо з яких ув’язнені через свою професійну діяльність. Ефіопський уряд не тільки конт­ролює весь зв’язок у країні, а й розробив дорогу систему супутникових глушилок, що перешкоджають громадянам країни стежити за новинами з іноземних ­джерел.

Тож ми можемо радіти тому, що наша країна справді демократична у питаннях, які стосуються блокування доступу до Глобальної мережі.

Шахрайство від влади

У Тунісі за часів Зіна аль-Абідіна Бен Алі існувала цензура електронної пошти й соціальних мереж. Однак 2010 року туніське відомство, що контролює Інтернет, пішло навіть далі. Користувачів непомітно відправляли на фальшиві сторінки входу до Google, Yahoo й Facebook, що викрадали логіни та паролі тунісців. Коли онлайн-журналісти почали писати про заворушення в країні, влада використала вкрадені дані для знищення цих дописів. Спецслужби адаптували для своїх потреб практику викрадання особистої інформації за допомогою фальшивих сторінок, поширену серед хакерів. І хоча після перемоги революції та зречення Бен Алі ця практика припинилась, новий уряд не виявляє готовності припинити конт­ролювати Інтернет. Він уже оголосив, що і надалі блокуватиме сайти, які є «непристойними, містять пропаганду насильства або ненависті».

Журналісти, які працюють у Китаї або пишуть про Китай, також стають жертвами атак. Шкідливі програми, приховані у пристойних на вигляд та важливих за змістом електронних листах, надсилаються на приватну електронну адресу журналіста. Коли той відкриває лист, програма потаємно встановлюється на комп’ютер і починає шпигувати за його власником, надсилаючи дані про всі його дії, а також таємні документи, до відповідних інстанцій. Віруси можуть навіть використовувати комп’ютери журналістів для участі в кібер­атаках. Хвиля таких атак збіглася з врученням Нобелівської премії миру, присудженої ув’язненому правозахиснику Лю Сяобо, та тиском влади на журналістів, які висвітлювали протести у країнах Близького Сходу й Північної Африки. Експерти з кібербезпеки компаній  Metalab Asia та SecDev виявили, що ці віруси розроблялись спеціально для стеження за китайськими журналістами, дисидентами та громадськими організаціями.

Інтернет зараз поширюється по всій планеті та стає загальнодоступним. Розвиток технології робить сітьові з’єднання й пристрої все більш дешевими, а глобальне підприємництво й запекла конкуренція забезпечують швидке задоволення попиту і вимог замовників у всьому світі, незалежно від технологічної основи та місця розташування. І не має значення, які це потреби та вимоги — інформаційні чи матеріальні.

Здавалося б, у нашу еру демократії та інформаційної відкритості ніякої цензури й  бути не може. Але висновки з наведених  фактів не надто втішні. Треба сподіватися, що ідеї нашої влади щодо запровадження «екології інтернет-довкілля» не будуть доведені до абсурду.

До речі

Нещодавно Міжпарламентська асамблея СНД ухвалила «модельний» закон №36-9, що закладає основи регулювання Інтернету. Такий закон не є обов’язковим до виконання, але ним мають послуговуватися, формуючи відповідне законодавство в країнах СНД. Закон розробила Російська асоціація електронних комунікацій. Стаття 9 цього закону, що стосується міжнародної співпраці у сфері інтернет-регулювання, пропонує зменшити саморегулювання у сфері Інтернету. Ця стаття передбачає, що державний конт­­роль над інтернет-контен­том і користувачами має бути посилено шляхом створення різноманітних державних агентств. Залишається тільки сподіватись, що України цей законопроект так і не стосуватиметься.