Наука Альмінського бою

Наприкінці вересня в полі біля кримського села Віліного в жорстокому бою зійшлися полки французів, англійців, турків і росіян. Незважаючи на хоробрий опір, росіяни з великими втратами відступили перед військово-технічною перевагою союзних військ. Це був добрий урок: Альмінський бій, як і вся Кримська війна, що усе ще велася за неписаними лицарськими законами, змінила військовий світ до невпізнанності…

Машина часу

Уже четвертий рік у полі біля річки Альми реконструктори з декількох українських і закордонних клубів відтворюють перший бій Кримської війни 1853—1856 років. За пару днів до «ретробитви» любителі історії звідусіль з’їжджаються на поле, кримське Бородіно. За 157 років воно майже не змінилося, хіба що вдалині історично достовірну картинку псують сучасні будівлі селища.

Учасники бою таборяться й живуть на історичному місці кілька днів. Усі речі тих часів мають бути відтворені в дрібних деталях: амуніція, солдатський побут, озброєння й навіть мова з «акцентом» шляхетних панів середини XIX століття. Усе таке справжнє, що мимоволі ловиш себе на думці: ось вона, машина часу.

— Ми не маємо права на помилку, — говорить «генерал» російських військ, президент міжнародної молодіжної організації «Червона зірка» Олексій Шереметьєв. — Те, що ви бачите на цьому полі, — кульмінація, підготовка якої тривала цілий рік. У результаті — стовідсоткове влучення в епоху. Ми вважаємо, що в нас велике майбутнє й великі плани: хочемо відтворити Інкерманський і Балаклавський бої.

У виставі брали участь близько 150 реконструкторів із Росії, Білорусі й України, а також із Франції та Англії. За словами іноземців, така велика кількість дієвих осіб військової вистави — рідкість навіть для солідних західних клубів.

Перед початком битви в похідних таборах вирує робота. Російські каноніри з 5-ї батареї 11-ї бригади, у якій воював сам Лев Толстой, набивають порохом полотняні мішечки — картузи. Зверху мішечок трамбують тирсою, яка виконує функцію пижа, і зав’язують. Як відомо, якщо порох не ущільнити пижом, він згорить, а належного вибуху, щоб викинути зі ствола ядро, не станеться. На бойовищі картуз проштовхують у гармату, потім вкачують у дуло ядро або стакан із дрібними шматками заліза (це гроза піхоти — картеч). Далі один із артилеристів проколює мішечок спеціальним штирем, через заправний отвір вставляє в порох ґніт або так звану запальну трубку. Її підпалюють перед самим пострілом, вона майже миттєво передає імпульс вогню вниз, у пороховий заряд і — ба-бах!

З особистої зброї толстовських артилеристів нам сподобався тесак, прямий, наче меч-кладенець, чимось нагадує знаменитий римський гладіус. Ця зброя для ближнього бою застосовувалася для захисту, якщо до гармат усе-таки добереться піхота ворога. Свій «гладіус-кладенець» один севастопольський реконструктор зробив зі справжнього старого клинка французького походження зразка 1839 року. Заржавілу зброю він обточив до розмірів російського тесака й прибив до неї нову ручку.­

Отже, бій почався. Війська союзників десантом висадилися на узбережжі біля Євпаторії й відразу вирушили в напрямку Севастополя. На річці Альмі їх і зустріли російські полки. Гримнули перші гарматні залпи, після кожного розриву земля дуже натурально тремтіла. Певне, піротехніки не пошкодували пороху для зарядів, заздалегідь закопаних у землю (їх підривали дистанційно). Від ударної хвилі навіть спрацьовувала сигналізація припаркованих в окрузі машин. У «несправжньому» бою брали участь лише чотири гармати, три з них належали російській стороні. Тепер неважко уявити, який гуркіт стояв на полі 157 років тому, адже в тій страшній дуе­­лі по обидва боки було задіяно близько 200 гармат. І хоч день тоді був ясний, як зараз, через дим напевно мало що було видно.

— Швидкострільність гармати залежала в тому числі й від задимленості поля бою, — пояснив нам потім Анатолій Холод із севастопольського клубу «5-й артилерійський полк» (тут він грає роль французького каноніра й французькою ж мовою віддає накази обслузі шестифунтової гармати). — Звичайно для перезарядження гармати й наведення на ціль була потрібна хвилина, однак навідникові треба було бачити, куди влучив його снаряд, тому часто доводилося чекати, поки дим хоч трохи розвіється. На підготовку гармати перед залпом картечі, що мав зупинити наступ піхоти, надавалося й того менше — лише сорок секунд.

Але судячи з того, що відбувалося на виставі, солдати тієї епохи не дуже поспішали на полях боїв. Маневри були, м’яко кажучи, неметушливими: поки піхота стрункими полковими колонами дій­де з одного кута поля в інший, може й година минути. А гарна, яскрава, за мірками сучасного бою, форма?! Адже ніякого маскування, ніяких думок про укриття. Солдат на повний зріст стоїть під кулями й перезаряджає рушницю. Але такими вони були, ці дивні війни XIX століття в лицарських традиціях середньовіччя. Припасти до землі, укритися вважалося негідним звання воїна й тим більше офіцера. Тільки після Кримської війни форма почала усе більше тяжіти до хакі й того польового окопного одягу, що добре відомий нам за Першою і Другою світовою війнами.

Однак повернімося до бою. Наші війська раз у раз уживали спроб атакувати союзників: у бій вступали «снайпери» того часу — російські єгері, потім гусари й піхота. Однак користуючись головною своєю перевагою — нарізними рушницями-штуцерами, стрілки коаліції відбили всі атаки й відтіснили «господаря поля». Росіянам довелося  струнким порядком відступити, однак битва під Альмі не дозволила відразу взяти Севастополь — занадто великих і несподіваних утрат зазнали союзники.

— Якщо гармати Альмінського бою нічим не відрізнялися й усе визначалося тільки міцністю ствола, що дозволяла використовувати потужніші заряди, то в стрілецькій зброї супротивників різниця була велика. Союзники вже використовували нарізні рушниці, які били на триста кроків, а наші все ще стріляли з гладкоствольних із максимальною дальністю 150 кроків. Тому поки росіяни доходили до потрібної їм дистанції стрільби, стрілки коаліції викошували половину полкових колон, — говорить Анатолій Холод.

Перший воєнкор

Кримська війна відома й тим, що вперше для висвітлення воєнних дій широко використовували фотографію. Ні, Роджер Фентон — перший у світі військовий фотокореспондент — не був на альмінському полі. Свою знамениту колекцію фотографій він відзняв пізніше, під час блокади Севастополя. 363 знімки досі зберігаються в Бібліотеці конгресу США.

Однак учасники реконструкції все-таки розмістили історично достовірну фотолабораторію в таборі союзників. Фотографи сева­стопольського клубу «Бриг» знімали «на скло» всіх бажаючих, використовуючи при цьому технології півторавікової давнини. А деякі завзяті реконструктори навіть намагалися повторити знамениті сюжети фентонівських фотокартин.

Роджер Фентон застосовував передову на той час технологію за назвою «амбротипія» (або «мокрий колодій»). Для майстра середини XIX століття це була ще та морока. Спочатку на один бік ретельно вимитого прямокутного шматка скла треба нанести тонкий шар колодію з розчиненими солями. Потім скло відразу ж занурюють у розчин нітрату срібла, і поки пластина не висохла, її експонують у камері великого формату. Час експозиції варіювався від однієї до шести секунд і навіть більше залежно від освітленості.

Зрозуміло, знімати за такої витримки сюжети в русі Фентон не міг. Тому всі його фотографії — це кримські пейзажі, портрети воєначальників і групові знімки солдатів. Але тільки військ коаліції. Цю історичну несправедливість вирішили виправити члени фотоклубу «Бриг». У таборі реконструкції Альмінського бою вони зробили кілька знімків російських солдатів, використовуючи той же спосіб. Одна з таких робіт вийшла в дусі Фентона: широке вусате обличчя російського єгеря з рушницею.

Жахливий «шишак»

Виявляється, пікельхаубе (каска з пікою), більше знайомі нам за екіпіруванням кайзерівського солдата часів Першої світової війни, зовсім не німецький винахід. Шолом миколаївських гвардійців розробляв особисто російський імператор. Після завершення польської кампанії 1831 року Микола I вирішив змінити зовнішній вигляд російської армії, використовуючи для нового мундира й амуніції елементи, стилізовані під збрую російського ратника допет­ровських часів. Так, певне, з’явився й відомий нам меч, а також «шолом-шишак».

Через кілька років ідею російської каски захоплено перейняв пруський принц Карл. Однак за дизайнерські вигадки своїх правителів розплачуватися доводилося солдатам. «Шишак» у російської армії часів Кримської війни набув поганої слави. Масивний, високий, незручний головний убір було дуже важко носити.

А от ранці, які в той час повсюдно використовували солдати всіх європейських армій, заслуговують на повагу й тепер. Традиційно їх шили з коров’ячої шкіри. Такий ранець добре захищав спину від дощу, а заповнений речами непогано оберігав і від ворожої кулі. Цікаво, що такий «речовий мішок» використовували й у ХХ столітті. Аж до 40-х років майже весь ранець солдата вермахту було зшито із брезенту, а кришку прикрашали телячою шкірою.

Довідка «УТГ»

Під час Кримської війни вперше: 

– винайдені й застосовані морські загороджувальні міни;

– за пораненими доглядали сестри милосердя, а Микола Пирогов застосував гіпсову пов’язку;

– винайдені сигарети: звичку загортати крихти тютюну в старі газети було скопійовано англійськими та французькими військами в Криму в турецьких товаришів;

– виникає практика постійного прогнозу погоди, спочатку в Європі, а потім і в усьому світі. Буря 14 листопада 1854 року, яка завдала великих збитків флоту союзників, а також той факт, що цих втрат можна було уникнути, змусили імператора Франції Наполеона III створити ефективну службу прогнозу погоди;

– покладено початок використання телеграфу для військових потреб.