На свій аршин усього не виміряти?
Інженер і краєзнавець із Сєверодонецька Сергій Каленюк переконаний: метрологію та історію поєднує наявність похибок і невизначеностей, але треба прагнути до точності в усьому.
Ті, у кого нема знайомих метрологів, можуть вважати, що люди цієї професії вже через необхідний від них особливий педантизм — якісь сухарі. Але провідний інженер дослідної лабораторії метрології АТ «Сєверодонецьке об’єднання «Азот» Сергій Каленюк (на знімку) не такий. Він керівник клубу шанувальників поезії при ДК хіміків, завзятий краєзнавець — автор декількох книг про історію Придінців’я. А в новій книзі, яка вийшла напередодні нинішнього професійного свята метрологів, він запряг в один віз «коня і трепетну лань» — поєднав свої професію й хобі.
Відштовхнувшись від цієї новинки, випущеної під грифом «науково-популярне видання», у бесіді з її автором ми спробували побачити багато речей у незвичайному ракурсі, що, власне, і забезпечується синтезом технічного та гуманітарного підходів.
— Сергію Петровичу, ваша нова робота озаглавлена «Краєзнавцю про вимірювання». Що за цим стоїть?
— Як говорив ще Григорій Сковорода, «всякому місту — звичай і права». Та це ще нічого. А от те, що здавна в різних краях користувалися різними одиницями вимірювання, завдає багато клопоту археологам, історикам, краєзнавцям, шанувальникам літератури, та й технарям. Спробуй розберися, про які саме величини йдеться. І наші уявлення про минуле спотворюються.
— А ви хочете на противагу Тютчеву все вимірювати на свій аршин?
— Це не бажання, а необхідність. Не ходитиму далеко — візьму приклад з історії рідного краю. В одній із газет був матеріал про повінь у Луганську 1917 року. Автор-історик пише, що вода піднялася на кілька сажнів, пояснюючи, що сажень дорівнює 1,76 метра. Але це розмір сажня часів Київської Русі. А в 1917 році він становив 213,36 сантиметра. Як після такої плутанини вірити повідомленням на кшталт: «Цієї весни була рекордна за сто років повінь»?
— Чому вам захотілося копатися в давнині?
— Оскільки я працюю в дослідній лабораторії, то інтерес до досліджень — це професійне. А історією цікавлюся з дитинства. Метрологія і щодо неї виробила таку властивість, як прискіпливість. Вимірам, якими займається метрологія, властиві похибки. Те ж можна сказати й про історію. Мені цікаво оцінити і ті, і інші. В обох випадках істина відома з певною мірою невизначеності. Нічого страшного в тому нема.
— Певний флер загадковості навіть прикрашає…
— А от там, де все можна встановити точно, треба збагнути й метрологічні деталі. Таке, на жаль, буває аж ніяк не завжди. Болісно реагую, коли історики неправильно розуміють одиниці вимірів, а таких помилок — безліч.
— Ну, це питання сумлінності.
— Не тільки. Часом фахівець неметрологічного профілю просто не може розібратися. Адже бувають і народні одиниці вимірювання, що застосовувалися в тій або іншій місцевості за давніх часів. Чули, скажімо, про такі: днище, перестріл, копа, плаха, швирка?
— У вашій книзі є спеціальний розділ «Народна метрологія». Там розповідається про всі такі одиниці?
— Якби ж то! Кількість народних одиниць вимірювання в кожному регіоні можна позначити числом n+1: скільки не назви, завжди знайдеться ще щось. Що говорити про екзотичні міри, якщо навіть такі відомі, як цебро й бочка, мали різне значення в різних слобідських полках. Тепер екстраполюйте це на територію всієї країни. У книзі є тільки терміни, у точності яких після ретельних перевірок я впевнений. А сумнівне поки залишаю за бортом або говорю, що наведені дані є припущенням.
Наприклад, один краєзнавець повідомив, що в їхній місцевості зустрічався термін саква — парний, подвійний шкіряний мішок циліндричної форми, кожен на 10—12 пудів вівса. Сумнівна величина. Тим більше що в словниках саква визначається як невеликий мішок для вівса й продуктів, предмет кавалерійського спорядження. Дюжина пудів туди ніяк не вміститься.
Над книгою я працював довго, але не хотілося б нескінченно. Тому розшифровую невідоме вже після її виходу. Днями установив, що картиш — це квадратний шматок сала розміром 20х20 сантиметрів.
— Поміряю свою квартиру в картишах — приємніше за квадратні метри. Якщо тільки квартплату через більші цифри не підвищать. Якщо вже ми перейшли на улюблений український продукт, то розкажіть, будь ласка, як відбито у вашій книзі національний колорит.
— Постарався показати деякі національні особливості та деталі. Вимагали окремої уваги, зокрема, такі терміни, як наше цебро (12 літрів) і польський казан обсягом 10—12 літрів, у якому готували їжу в степу. Про ці українсько-польські терміни мене повідомив краєзнавець із Антрацитівського району (на півдні Луганщини), колишньої території Війська Донського. Отже, серед українців і росіян там чомусь виявилися й поляки. А можливо, діяли інші зв’язки. Тож цілком можливі нові відкриття, у тому числі в етнографії. У Придінців’ї великим був вплив Московії, і в одиниць виміру інше національне походження. Це окрема розмова.
— Тоді від розмов перейдемо до діла. Практичне застосування вашим історико-краєзнавчим пізнанням у метрології є? Щось нове відкрили на такому незвичайному стику наук?
— Відкриття — попереду. А поки не відкрив, а «закрив», у цьому випадку — тему «історичної прописки» колиски Донбасу — Лисичанська. Досить авторитетні краєзнавці говорять, що це місто розташоване на горах, які за старих часів прозвали Соколиними. Звідки взялася ця назва? Установив, що джерело — стародавній документ, де зазначено: «Сокольи горы над рекой Донцом ниже речки Бахмута и Жеребца и Красной». Лисичанськ дійсно стоїть на крутому правому березі Сіверського Дінця нижче річки Червоної. А далі в тому ж документі написано, що Соколині гори розташовані за півтора-два днища від Азова. А показник «днище» — шлях, який вершник долав за день, дорівнював 50—70 кілометрам. Отже, від Соколиних гір до Азова 100—140 км. Але від Лисичанська рази в три далі! Точне розташування Соколиних гір указує «Книга Большого чертежа всему Московскому государству», складена за вказівкою царя Іоанна Васильовича в середині XVI століття: «А ниже Колитвы, на Донце, Сокольи горы, с Ногайской стороны, а от Колитвы до Сокольих гор — верст с 15». «Ногайська сторона» — це, між іншим, лівий берег Дінця, а Лисичанськ стоїть на правому, отже, на Соколиних горах ніяк не може бути розташований. Тож фактично лише допоміг землякам позбутися дезінформації. Визначні ж відкриття — за істориками. Моя справа — тихе пізнання.
— Скромничаєте?
— Гаразд, зізнаюся: для себе особисто я відкрив, що Черкаськ, колишня столиця донського козацтва, раніше був татарським містом Ахас. Про це моє відкриття історики навряд чи знають. Та нехай перевірять.
У «Записках про Московію» австрійського дипломата Герберштейна, який на початку XVI століття подорожував цими місцями, сказано, що в 12 милях вище Азова розташоване місто Ахас. А різновидів миль у різні часи й у різних країнах було — не злічити. За моїми підрахунками вийшло, що містечко Черкаськ було розташоване саме на місці Ахаса. Але це, повторюю, справа істориків — установити істину.
— Ви їм, схоже, у чомусь дорікаєте…
— Аж ніяк. Просто як у мене нема історичної освіти, так у них нема метрологічної. Тож вони просто не можуть зробити необхідних підрахунків. Так, наприклад, на підставі архівних матеріалів наводяться історичні дані про відстані між першими поселеннями уздовж Сіверського Дінця. Дуже важлива інформація, яка дозволяє уточнити розташування перших містечок. Але історики не зовсім правильно скористалися нею. Коли я взявся за лінійку, то, як не рухав нею по карті, не виходили наведені в публікаціях цифри. А вся річ у тім, що версти неправильно переводять у кілометри. Верста від версти різниться.
— У часі чи просторі?
— І в тому, і в іншому. У допетровські часи версти були 500 і 1000-саженеві, тобто 1080 і 2160 метрів. І коли я перерахував відстані, орієнтуючись на 1000-саженеву версту, припущення з реальністю сходилися набагато краще. Хоча не завжди, бо невідомо, як ішов, точніше, їхав на коні той, хто робив вимірювання: уздовж Дінця, прямо, або обходив байраки й ліси.
— Ми з вами говорили про міри довжини. А у вашій книзі йдеться ще про багато інших — аж до градусів. Усе це корисно. Але цифри цифрами, а люди — людьми. Добре, що ви про них не забули.
— Постарався й у діяльності відомих особистостей знайти щось нове з моєї теми. Так, удалося встановити першого приладобудівника Донбасу. Ним можна вважати шотландського інженера та промисловця Карла Гаскойна, який побудував у Російській імперії шість заводів, у тому числі й Луганський ливарний. До чого тут метрологія? На трьох своїх заводах, і на Луганському теж, він виготовляв гирі, ваги й міри об’єму рідких і сипких тіл. У 1797 році йому доручили визначити обсяг «казенной нынешней печатной кружки и четверика» у кубічних дюймах і на основі отриманих результатів «сделать в настоящую величину кубическую меру, по которой уже выливаться будут… по приложенной при сем форме чугунные кружки, ведра, гарнцы и четверики». Ці «дюйми» — не дрібниці, а, насмілюсь сказати, — джерело джерел для тодішніх інтеграційних процесів з Європою.
— Тобто взаєморозуміння починається із загальних точок відліку?
— І глобальні масштаби — з рідного краю.
