Парк ковальського періоду

Українські ковалі все частіше окупують парки та міські сади. Цього літа в полоні ковальської майстерності опинився й ботанічний сад Тавричеського національного університету в Сімферополі.

Свято молотка

На фестиваль ковальського мистецтва «Місто майстрів» з’їхалися ковалі з усієї­ України й привезли дуже дорогі (за європейськими мірками) подарунки парку ТНУ. Така щедрість ентузіастів із молотками стала вже доброю традицією. Щойно де-небудь в Україні зароджується новий фестиваль, колеги привозять і дарують приймаючій стороні куті лавки та скульптури. Звичайно, у такої добродійності є і свої вигоди: ковалі привчають людей до світу свого мистецтва й одночасно створюють фестивальні торговельні площадки для своїх робіт.

— Так, у нас розвивається така традиція — ми робимо парки ошатнішими, — зізнається організатор фестивалю, голова Спілки ковалів Криму Ігор Ромашенко. — Тобто беремо сквер під свою опіку, знаходимо спонсорів, і з’являється нове чудове місце.

Сімферопольцям подарували унікальні роботи. Серед них кумедна­ «Царівна-жаба», «Сварог», лави, паркові дороговкази. «Ці роботи­ заслуговують на увагу на європейському рівні, адже для створення таких трудомістких речей треба мати неабиякі художні й ковальські навички, — говорить Ігор ­Ромашенко. — І їхня поява в Криму для нас велике свято». До речі, сімферопольські ковалі подарували парку «Дерево щастя» 3,5 м заввишки. Металеву рослину обіцяють і надалі прикрашати маленькими символами щастя: хто равлика викує, хто — комаху, пташку, гойдалку, машинку тощо. «Ми прикрасимо це дерево, і воно оживе», — обіцяють майстри.

А донецькі ковалі привезли Сімферополю величезний молот скандинавського бога Тора, яким міфічний персонаж убивав велетнів. Композиція з каміння й заліза демонструє божественну кувалду, що впала на землю, і бризки блискавок навкруги. Жорстокий інструмент давнього божества важить близько 150 ­кіло­грамів.

Тепер сімферопольським майстрам залишається дочекатися подарунка від місцевої влади. Уже близько десяти років міська влада не може виділити ділянку землі для будівництва школи ковальського мистецтва.

— Суть ідеї в тому, щоб готувати ковалів-художників, — пояснює Ігор Ромашенко.­ — Тобто це не тільки реміснича освіта, а й творче її наповнення. В Україні поки таких шкіл нема, хоча ця думка мала реалізуватися ще десять років тому, адже цього дуже бракує. Але через економічні проблеми розв’язати питання не вдається.

Як виявилося, зі схожими перешкодами мають справу всі ковалі, які хотіли б навчати молодь свого ­мистецтва.

Залізні секрети

Донецький майстер сучасного прикладного мистецтва Віктор Михальов захопився ковальським ремеслом вісім років тому. Найбільше йому подобається кувати із заліза квіти — це його фірмовий виріб. Михальов є членом Гільдії ковальства Донбасу й Спілки ковалів України, запрошують українського фахівця й до російської організації ковальського мистецтва. Довго майстер навчав школярів прикладного мистецтва, батьки такому заняттю дуже раділи: дітей хоч молоток навчили тримати в руках. Але гурток не зацікавив місцеву владу, відомому митцю не змогли знайти навіть тисячі гривень на місяць.

Тим часом його роботи викликають захват й здобувають заслужені нагороди. Приміром, світильник-самовар на міжнародній виставці «Сталева Грань» у Києві посів перше місце. Журі такої роботи ще не бачило, адже ці завитушки вимагають тривалої копіткої праці.

— Кожну таку завитушку розміром від «одинички» до «п’ятірки» нагріваю, — пояснює Віктор Михальов. — Причому «п’ятірку» я можу відправити в горн, а дрібну — уже ні, адже вона просто згорить. Тому, щоб усе це викрутити, я застосовую пальники на пропані й ацетилені. У цілому днів за п’ять самовар я зробив, але з перервами. Якщо щось не виходить,  залишаю роботу й беруся за інше, а коли ідея, так би мовити, дозріває, завершую задумане.

— У коваля багато секретів?

— У пізні радянські часи ковалі працювали тільки на великих виробництвах, де особливих секретів не було. А в довоєнні роки ковалями були переважно цигани — молдавські, угорські… Свої знання вони тримали в таємниці. Був недавно у Львові й купив три старих дзвіночки приблизно сорокових років. І, уявіть, я не можу сказати, як їх було зроблено: у кожного свій дзенькіт… У сучасних майстрів теж таких секретів багато, і діляться вони ними дуже не­охоче. Я в тому числі. Не можу розповісти про те, як роблю листочки на квітах, про фактуру, бо це мій бізнес, як модно зараз говорити. Адже клієнт шукає унікальний витвір. Один із моїх секретів — європейський колір виробу, колір справжнього металу. Це коли пофарбований і незабарвлений метал фактично не відрізнити. Ніхто не може знайти цей колір, а мені вдалося. Але на запитання, чим фарбую, відповідаю: купую німецькі фарби.

— Шкідлива професія?

— Дуже. Коли працюєш, іде гар від вугілля, пил — усе це вдихаєш, але одержуєш задоволення. Адже кожна людина обирає свою стежку. Це моє життя, і нічого мені більше не треба. Я навіть намагаюся не брати серійних замовлень. От зробив річ: хочеш — бери, хочеш — ні.

«Скапарив» сонце

«Ковальський панотець» Сергій Фірсов, один із кращих ковалів країни, дістав своє прізвисько за звичку обливати фестивальних колег водою і за хрест, зроблений із двох ковадл і молота. Його викували й подарували йому друзі до 40-літнього ювілею.

Київський майстер презентував Сімферополю скульп­туру «Сварог», що символізує слов’янське божество. На ній зображені сонце, дванадцять знаків зодіаку й сварга — дуже давні знаки, які були відомі світу задовго до сумного використання свастики за часів фашистської Німеччини й шануються досі, наприклад, в індуїзмі.

— На українських сорочках завжди вишивалися сварги, тільки я знаю їх близько 120 різновидів: одні — від пристріту, інші — для пошуку скарбу, треті — для спокою душі, — говорить «ковальський панотець». — Створюючи свого «Сварога», я використовував унікальну технологію з’єднання двох виробів. До речі, ковалям завжди доводиться щось винаходити. Цю скульптуру зробив без зварювання, на прокутих з’єднаннях і на заклепці. Центральний елемент складається з латуні, міді й дерева.

Колись Сергій Фірсов створив дивного дракона довжиною 4,5 метра. У ньому було аж 8600 лусочок. У дракончика горіли червоним вогнем очі, а крила, оснащені пружинами, від вітру починали рухатися. За задумом автора, казкова рептилія мала оселитися на даху будинку. Лускатий шедевр придбав якийсь бізнесмен і встановив на своїй приватній території.

Птах Фенікс — нова робота Сергія Фірсова, аналогів якій у світі немає. На пташку пішло два листи латуні й стільки ж міді. Тепер уже в буквальному значенні неспалимий птах важить під сорок кілограмів і тримається при цьому на тоненькій голці. «Це річ унікальна, і нехай хтось спробує її повторити», — кидає виклик столичний Лівша.

Куй монету!

Провідні центри ковальського мистецтва України розташовані в Донецьку, Івано-Франківську, Львові та Києві. Останніми роками до числа кращих майстерень української кузні ввійшов і Крим. Ковальська справа в нашій країні усе більше набуває рис комерційного підприємства, на деяких профільних заводах працюють до сотні майстрів.

Для скромніших майстерень ковальські фестивалі — можливість заробити непогані гроші. Говорять, що в ковальській справі один день рік годує. Іноді на дорогу додому доводиться позичати в колег, а трапляється, за один фестиваль можна заробити на автомобіль.

Узагалі, ціни на унікальні ковальські вироби наших майстрів у кілька разів нижче від європейських. Авторські куті скульптури там можуть дозволити собі лише дуже заможні люди. Уся річ у рівні життя й зарплат. Навіть в Україні градація цін багато про що говорить. Якщо в Криму кута лава коштуватиме, приміром, 2 тис. грн, то в Донецьку — уже 4.