Подвиг розвідника

Можливо, першим підняв Прапор Перемоги над рейхстагом наш співвітчизник.

Цю фотографію було вперше опубліковано в травні 1945-го в газеті «Правда», і відтоді її друкували журнали, газети, показували по телебаченню не тільки в нашій країні, а й за кордоном, як тріумф правого діла, як вічний символ Перемоги.

У всіх центральних виданнях під знімком стояв підпис: «1945 р. Радянський прапор над рейхстагом у Берліні. Фото Є. Халдея.  Фотохроніка ТАРС». Об’єктив фронтового репортера увіч­нив трьох радянських солдатів, відважних розвід­ників — киянина Олексія Ковальова,­ дагестанця Хакіма Ісмаїлова й мінчанина Леоніда ­Горячева.

«Автограф» на даху

…Бої на підступах до Варшави. Ворог зайняв оборону. Розвідникам поставлено завдання: не пізніше, ніж через три дні, добути «язика». Розвідгрупа проникла у місце дислокації супротивника й захопила ворожого військово­службовця, який дав цінну інформацію. За цей подвиг Олексія Ковальова нагородили орденом Слави ІІІ ступеня. Серед розвідників він був наймолодшим, проте одним  із найкращих снайперів. Стріляв однаково влучно правою й лівою рукою, майстерно кидав кинджал. За участь у звільненні польського міста Лодзь Ковальова вдостоїли ордена Слави ІІ ступеня, а за героїзм, виявлений під час штурму Познані, — ордена Червоної Зірки.

І знову важкі й завзяті бої — під Кюстрином (Німеччина). За подвиги відважний розвідник здобув ще одну високу нагороду — орден Слави І ступеня.

Ця глибоко шанована в народі нагорода, єдиний солдатський орден держави, якої вже нема, назавжди залишився символом ратного подвигу солдата в роки війни.

Кінець квітня 1945 року. Запеклі бої за Берлін. Столицю рейха обороняли понад 300 тис. солдатів і офіцерів вермахту. 83-й окремий гвардійський полк 8-ї гвардійської армії разом з іншими частинами вів наступ на центр міста. Звідси до імперської канцелярії, у підземеллі якої ховалася ставка Гітлера, залишалося 400—600 м. Кожна армія, дивізія й полк прагнули прорватися до центру німецької столиці і встановити на будівлі рейхстагу Прапор Перемоги.

Командирові розвідувальної роти полку старшому лейтенантові Павлові Шевченку наказано припинити вогонь німців, які засіли в будівлі рейхстагу, і захопити його. Для цієї операції було створено штурмову групу із кращих розвідників. Під ураганним вогнем бійці, діючи рішуче й зухвало, увірвалися в будинок і проникли на 2-й поверх. Побачивши пролам у стіні від розриву снаряда, стрімким стрибком проскочили через нього й, опинившись у напівзруйнованій кімнаті, відкрили вогонь по супротивнику. Вогневу точку ворога було знищено. За командою «Уперед!» три розвідники — Леонід Ковальов, Хакім Ісмаїлов і Леонід Горячев — кинулися до просвіту між сходами, піднялися нагору і вистрибнули з вікна на дах. Ісмаїлов допоміг Ковальову вдертися на декоративну балку й закріпити червоне полотнище, а Горячев, стиснувши в руках автомат, охороняв своїх товаришів. Так рано-вранці 30 квітня 1945 ро­ку на одній із веж рейхстагу замайорів червоний прапор із серпом і молотом.

А знімки із Прапором Перемоги над поваленим рейхстагом було зроблено декількома днями пізніше. У них теж своя історія. Після падіння рейхстагу біля входу в будівлю було виставлено охорону, яка не пускала всередину Олексія Ковальова. «Та он же мій особистий «автограф» висить», — указав він на дах. Цей діалог з охороною почув фотокореспондент ТАРС Євген Халдей. Він попросив пропустити Ковальова з товаришами й показати, як вони прикріплювали прапор. Ковальов, Ісмаїлов і Горячев піднялися на дах, і Халдей зробив кілька знімків із різних точок. Один із них, знятий 4 травня 1945 року, і став історичним.

Пізніше Олексій Леонтійович згадував: «Виконуючи бойове завдання, наша група розвідників у складі 20—25 чоловік пробиралася вулицями Берліна. Місто горіло, гул і гуркіт штурмових гармат, навкруги покручена техніка й сотні загиблих. І свист куль… Видовище не для тих, у кого слабкі нерви… Вели короткі бої, вибивали гітлерівців із будинків і тунелів метро. Знищували вогневі  точки. Штурмом брали окремі будинки. На їх дахах вивішували червоні прапори, підготовлені заздалегідь, які кожен розвідник носив під ­гімнастеркою. Командування бачило: прапор на будинку — отже його «зачищено», там уже пройшли розвідники… 29 квітня, прочесавши кілька будинків, ми вийшли на величезну будівлю з колонадою й розбитою банею, але пробратися до неї не змогли, занадто щільним вогнем зустрічали нас фашисти… Ми залягли, уже темніло. Одержали наказ припинити вогонь супротивника. Коли зовсім стемніло, зайшли з тилу і, штурмуючи поверх за поверхом, вибивали фашистів і повільно піднімалися нагору… Зі мною в групі були досвідчені хлопці — Хакім Ісмаїлов і Леонід Горячев. З їхньою підтримкою мені вдалося вдертися нагору — дуже було небезпечно й важко, адже я ніс зброю та боєприпаси… Я побачив прут і міцно прив’язав до нього червоне полотнище… Там, на даху, крім нас нікого більше не було. Напевно, небезпечніше за все було спуститися вниз…»

Подвиг без імені

…У листопаді 1961 року на закритій нараді в Інституті марксизму-ленінізму в Москві колишній член Військової ради 1-го Білоруського фронту генерал-лейтенант К.Телєгін змушений був зі смутком визнати, що ситуація, пов’язана із Прапором Перемоги, «набула потворного характеру». А суть у тому, що перед тим, як іти в останню атаку на рейхстаг, солдати готували «свій червоний прапор», використовуючи часом для цього будь-який придатний матеріал, аж до напірників німецьких перин, зроблених із червоної тканини. Стандарту не було — кому дісталося тканини з метр або більше, кому — з носову хустку. Із цими прапорцями й прапорами вони кинулися до останнього лігва нацистів. Солдати різних полків і дивізій ставили їх усюди — у вікнах, на колонах, у центрі залу та інших доступних місцях. Відповідно й штаби оформили декілька представлень на звання Героя за встановлення Прапора Перемоги. 

Берлін капітулював. У  рейхстаг повалили вій­ськово­­службовці армії-пере­можниці — артилеристи, танкісти, льотчики, зв’язківці, медики, кухарі… Приходили пішки, приїжджали на мотоциклах, автомобілях і конях. Усім хотілося побачити, який він, рейхстаг. І розписатися на його поцяткованих кулями, осколками й снарядами стінах. Багато хто фотографувався, приносив із собою червоні прапори й прикріплював їх по всьому будинку… Приїхали кореспонденти й фоторепортери із центральних, фронтових та армійських газет. Знімки потрапляли в газети, і ті, хто позував, потім вимагали собі звання ­Героя… Протягом цілого року політвідділ 3-ї ударної армії й політ­управління 1-го Білоруського фронту  розглядали й уточнювали список воїнів, представлених до нагородження за встановлення Прапора Перемоги над рейхстагом.

Лише 8 травня 1946 року з’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерському й сержантському складу Збройних Сил СРСР, які водрузили Прапор Перемоги над рейхстагом у Берліні: капітанові Давидову В.І., сержантові Єгорову М.О., молодшому сержантові Кантарія М.В., капітанові Неустроєву С.А., старшому лейтенантові Самсонову К.Я.». Розібралися? Сьогодні виявляється, що ні, не все так просто. Різні дослідження військових істориків, численні документи, ветерани — безпосередні свідки тих далеких подій переконливо доводять: коли М.Єгоров і  М. Кантарія під керівництвом заступника командира батальйону з політчастини лейтенанта О. Береста піднялися на дах рейхстагу, над скульптурною групою вони побачили червоний прапор. Хто ж його встановив? Чий подвиг був у тіні? Може, це саме той прапор, який установив розвідник Олексій Ковальов із товаришами? А може, це справа рук артилеристів-розвідників 136-ї армійської Червонопрапорної, орденів Суворова й Кутузова Режецької гарматної артилерійської бригади старших сержантів О.Боброва, Г.Загітова, О.Лисименка, сержанта М.Мініна під командуванням старшого лейтенанта В. Макова, які побували на даху рейхстагу? У всіх груп — своя правда…

То хто ж першим установив на рейхстазі Червоний Прапор? Довго вважалося, що прапор підняли тільки Єгоров і Кантарія. Фронтовики неодноразово порушували це питання, але ніякої реакції з боку офіційних осіб не було. Тільки в останні роки з’явилися роботи істориків і вчених, які намагаються розкрити істину. Серед цих робіт і праця Юрія Краснощокова «Диявольська гра», у якій він показав, що прапор на рейхстазі було встановлено відповідно до наказу командира 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії полковника Ф. Зінченка. Прапорів Перемоги виготовили дев’ять, за кількістю дивізій у 3-й ударній армії, яка наступала в центрі Берліна. Пронумерували, і 150-й стрілецькій дивізії генерал-майора  В. Шатилова дістався прапор № 5. Саме ця дивізія вийшла на рейхстаг, точніше — 756-й стрілецький полк полковника Ф.Зінченка, а ще конкретніше — 1-й батальйон капітана С.Неустроєва, якому й випало штурмувати рейхстаг. На чолі роти комбат вирішив відправити на штурм свого замполіта лейтенанта О.Береста, офіцера під два метри на зріст, богатирської статури й сили.

Три атаки на рейхстаг захлинулися. Як розповідав потім сам Берест, його рота подолала вже більше половини площі, але через щільний вогонь залягла, і він, не маючи зв’язку, поповзом і короткими перебіжками повернувся назад, попросив командування підтримати їх артилерійським вогнем і знову рушив у смертельно небезпечний шлях.

Хто першим увірвався в рейхстаг? Берест зі своєю другою ротою й старший сержант Сьянов — зі своєю першою. Якщо точніше, першим на сходи рейхстагу вбіг із прапором у руках рядовий Петро Пятницький і відразу впав, прошитий кулеметною чергою. Прапор підхопив інший Петро — Щербина, теж рядовий. Коли бій зчинився в самому рейхстазі, батальйон Неустроєва із флангів підтримали батальйони майора­ В.Давидова й старшого лейтенанта К.Самсонова. Незважаючи на значні втрати, штурм рейхстагу наростав і посилювався. Незабаром перші поверхи будинку німецького парламенту були під контролем двох рот батальйону капітана ­Неустроєва.

Увечері 30 квітня, уже після бою, у рейхстазі з’явився  комбат — капітан С.Неустроєв, ще пізніше, близько 24.00, — командир 756-го стрілецького полку полковник Ф.Зінченко. Він і поставив завдання — установити на даху рейхстагу прапор Військової ради 3-ї ударної армії під №5. У розпорядження лейтенанта Береста для прикриття виділили близько десятка автомат­ників.

Зі спогадів О.Береста: «Через артилерійські обстріли сходи в окремих місцях було зруйновано, ми утворювали «живі сходи». Напруга дещо спала, коли Берест повернувся й доповів, що Прапор­ Перемоги встановлений на найвиднішому місці — на бронзовій кінній скульптурі кайзера Вільгельма, на фронтоні головного під’їзду. Пізніше Неустроєв у листі до одного з учасників боїв за рейхстаг Фамільського зізнавався: «Я припустився помилки, дозволивши йти на дах із Берестом Єгорову й Кантарія, вони фактично в атаку не ходили, рейхстаг не брали, а слава всього мого батальйону дісталася їм». Самі ж М.Єгоров і М. Кантарія, треба віддати їм належне, були більш об’єктивними. У брошурі «Прапор Перемоги», мало відомій широкому загалу, вони визнавали, що прапор №5 вони доставили в рейхстаг значно пізніше від інших прапороносців.

Маршал Радянського Сою­зу І.Баграмян у статті «Віч­ний символ Перемоги» писав: «Тоді в Берліні майже від кожного бійця можна було почути, що він теж водрузив на рейхстазі свій прапор. І в цьому — велика правда. Кожен учасник Великої війни, навіть якщо він не дійшов до Берліна, водружав Прапор Перемоги. Його несли мільйони рук. У ньому була часточка душі й серця кожного радянського патріота — воїна й трудівника».

…6 травня 2005 року Указом Президента України  за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр., особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги на рейхстазі, Бересту Олексію Прокопійовичу присвоєне звання Героя України (посмертно).

Указом Президента Російської Федерації «Про нагородження державними нагородами Російської Федерації активних учасників­ Великої Вітчизняної вій­­ни 1941—1945 рр.» № 212 від 19 лютого 1996 року за мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр., звання Героя Російської Федерації присвоєне Ісмаїлову Хакіму Ісааковичу.

7 вересня 1997 року від гострої серцевої недостатності пішов у вічність киянин Олексій Ковальов, повний кавалер орденів Слави.­ Фронтовий розвідник, якому 8 травня 1945 року було трохи менше 20 років і який одним із перших водрузив Червоний Прапор над рейхстагом, не відзначений нагородою за свій подвиг ні в колишньому СРСР, ні в сучасній Україні…

Довідка «УТГ»

Три ордени Слави — свідки нелегкого бойового шляху мужньої людини — фронтового розвідника Олексія Леонтійовича Ковальова. 17-літнім юнаком у 1942 році він пішов на фронт. У запеклих боях під Кривим Рогом одержав перше бойове хрещення — поранення в обидві ноги. Після шпиталю став бійцем окремої розвідувальної роти під командуванням Героя Радянського Союзу старшого лейтенанта Павла Шевченка зі складу 83-го окремого гвардійського полку 8-ї гвардійської армії, з якою дійшов до Берліна.

Із 1953 року працював у пожежній охороні Києва.­­ Після 30 років служби звільнився з посади заступника начальника загону однієї з частин у званні полковника внутрішньої служби. Його ім’я занесено до книги історії гарнізону пожежної охорони. Похований на Байковому кладовищі.