Казка — справа техніки

«Ми рождены, щоб сказку сделать…» — книгу з промовистою назвою презентував у Сімферополі її автор, інженер-конструктор Валерій Павлотос. Це завдяки йому в радянському кіно літають килими-літаки, ходить хатина на курячих ніжках і кружляють у не­вагомості космонавти.

Про дивовижну механіку чарівництва майстер спец­ефектів розповів читачам «УТГ».

Спілберг засльозився…

У 1971 році Валерія Павлотоса викликали в Москву на Центральну кіностудію дитячих і юнацьких фільмів ім. М.Горького. Тривала підготовка до зйомок фантастичного фільму-дилогії «Москва — Кассіопея» і «Отроки у Всесвіті». Увагу знімальної групи привернув американський фільм «2001: космічна одіссея» режисера Стенлі Кубрика, знятий у 1968 році. Світову популярність здобули оскароносні кадри проходу стюардеси стінами й стелею відсіку зорельоту. До речі, у підготовці цієї кіно­імітації брали участь більше 100 фахівців НАСА.

Перед Павлотосом поставили завдання створити щось подібне. «Навіщо? Ми зробимо краще!» — заявив кримський інженер і не помилився. Так з’явилася знаменита сцена в коридорі зорельоту. Декорацію довжиною 18 метрів спорудили на Ялтинській кіностудії й установили на 12 роликових опорах, що дозволяло обертати коридор на 360 градусів у горизонтальній площині. Знімальна камера була жорстко закріплена й оберталася разом із коридором, а космонавти бігли на неї.

Перший космонавт вбігав у коридор, наступав ногою на тюбик із суперклеєм і миттєво приклеювався до підлоги. Про всяк випадок черевики прикрутили до підлоги ще й гвинтами. Космонавт марно намагався відірвати ногу, потім сідав на коліно й починав розшнуровувати черевик. У такій позі актора фіксували захованими під одяг ременями, які кріпилися до металевої опори, повністю закритої від телеглядача тілом космонавта. Далі вмикалася лебідка, і коридор починав обертатися, у нього вбігав другий актор. У середині коридору він пробігав повз «приклеєного» космонавта «голова до голови».

Оскільки кінокамера оберталася разом із коридором, із «точки зору» камери в’язень суперклею весь час залишався внизу, а другий космонавт біг за спіраллю. Але й це не все. Певне, щоб остаточно добити голлівудських техніків, з’являється третій космонавт: у коридор він буквально влітав. Він був пристебнутий до 12-метрової сталевої труби захованими під одяг ременями. Труба переміщала космонавта до середини коридору. При цьому він мав можливість обертатися в повітрі в різні боки, його рухами керували дистанційно.

— Нам удалося домогтися «невагомості» не для одного персонажа в кадрі, як у знаменитому американському фільмі, а відразу для трьох, — говорить Валерій Павлович. — Причому кожен із них переміщався в безопірному просторі за власною траєкторією. Ця обставина зовсім збила з пантелику членів журі Міжнародного конкурсу технічних фільмів УНІАТЕК (Всесвітньої організації з кінотехніки), які сперечалися один з одним до хрипоти, намагаючись визначити, як це було знято. Але жоден із них не зумів правильно відповісти на це запитання. У результаті ми здобули Золоту медаль «За технічну досконалість».

Відомий американський режисер Стівен Спілберг був уражений кадрами космічної невагомості в радянському фільмі: «Як це росіянам на початку 70-х років, коли ще ніякої комп’ютерної графіки не було, удалося так майстерно зняти невагомість? Для мене це загадка».

Килимова авіація

Як ви пам’ятаєте, основним засобом пересування персонажів кіноказки «Після дощичка, у четвер» був килим-літак. Улітку 1985 року в Кримських горах, де знімався фільм, «казкова авіація» працювала особливо напружено.

Режисер Михайло Юзовський замовляв сцени польотів у всіляких місцях: в Інкерманському кар’єрі, на Ангарському перевалі й на плато Ай-Петрі. Причому не тільки прості горизонтальні польоти довжиною 100—150 метрів. Так, в одному з кад­рів фільму глядач побачив падіння героїв казки у води Кутузовського озера з висоти трьох метрів.

— Для ефектного падіння довелося килим-літак підвісити на скидний пристрій: тонкі тросики-струни, якими рама «килима» з’єд­нувалася з кареткою, що рухалася несучим тросом, унизу обв’язувалися капроновим шнуром, і перед падінням каскадери перерізали його ножем. Несучий трос із кареткою, яка пересувалась ним, залишався під час зйомки вище верхньої межі кадру, а тонкі, діамет­ром 1 міліметр, струни під­віски (лише 6 штук) були непомітні на тлі зеленого лісу. Сам килим-літак являв собою трубчасту рамку, у цент­рі якої розташовувалася фанерна площадка.

Кран-ляльковик

У відомому дитячому фільмі Павла Арсенова «Лілова куля» величезні казкові «звірі» — дракончики й метелики, дивовижні кулясті «хапуги» й гігантські хижі птахи — переміщаються в кадрі з неймовірною легкістю. Величезних ляльок, за якими спостерігала Аліса Селезньова та її юний друг «хомо сапієнс», виготовили в Москві, а «оживити» їх доручили ялтинським фахівцям. Зробили це за допомогою підйомного крана й надзвичайно тонких ніхромових дротів. На далекому кінці подовженої на 15 метрів стріли стандартного автокрана КІС-8 підвішувалося обертове крісло, у якому сидів ляльковик із дротами в руках і рухав маріонеток під собою. А зйомки за участю муляжу пташеняти гігантського птаха взагалі можна назвати унікальними. Повний його зріст — 3 метри! Рухлива конструкція й керуючі дроти дозволяли йому згинати довгу шию, вертіти головою, розкривати дзьоб і моргати очима — усі ці рухи також управлялися із крісла, підвішеного краном. У тулуб величезної ляльки «упакували» каскадера, підвісивши його на альпіністській страховці до стріли-подовжувача чотирма невидимими міліметровими тросиками. Причому спиною вперед — з тієї простої причини, що в птахів «коліна» згинаються назад, і каскадер мав управляти кроками гігантського пташеняти «по-курячому».

КрАЗ-Карабарасс

У 1988 році для нової казки Михайла Юзовського «Раз, два — горе не біда» був виготовлений гігантський (висотою 18 метрів) лицар війни Карабарасс, який змітає все на своєму шляху. Художнє проектування та ескізні розробки виконав молодий дизайнер Андрій Чеченев, недавній випускник Харківського художньо-промислового інституту, а його сміливий задум реалізував Валерій Павлотос.

В основі п’ятиповерхової металевої конструкції була потужна трикутна рама, виготовлена зі сталевих балок, що спиралася двома кутами на 8-колісні візки (автопричепи-розпуски для перевезення довгомірних вантажів), а третім — на сідельний тягач «КРАЗ». Вертикальна несуча металоконструкція — це не що інше, як верхня секція стандартної опори високовольтної лінії. Автотягач «КРАЗ» накрили сталевим каркасом, обшитим сіткою, і обробили пінополіуретаном. Під час зйомок гігантська конструкція їздила гірським плато зі швидкістю до 40 км на годину й демонструвала добру маневреність і стійкість.

Риба-манта

Для фантастичного фільму «Акванавти» ялтинські техніки виготовили гігантську рибу — королівську манту. За сценарієм, вона йде на контакт з екіпажем підводної станції, намагається спілкуватися з людьми й передати їм якусь інформацію.

— Учені, до яких ми звернулися, повідомили, що «про­­никний підводний апарат із рушієм «крило, що махає» (так це називалося мовою науки) — проблема номер один у світовому кораблебудуванні, — говорить Валерій Павлотос. — Довелося роз­в’язувати її самостійно. Треба було створити механізм, який у точності імітував би рухи риби. Для початку визначили оптимальний, із погляду дотримання пропорцій об’єктів підводних зйомок, розмір манти: розмах крил — 5,5 метра, довжина від «ріжків» до хвоста — 3,5 метра. У довгий хвіст риби сховали кабель для подачі електроенергії до двигуна в її тілі. Досить складним завданням було забезпечення надійної герметизації електродвигуна (дейдвуди) і струмопровідних елементів (гермовводи) в умовах підвищеного «забортного» тиску — робоча глибина зйомок становила 8—10 метрів. Коли вмикався електропривід, манта граціозно змахувала­­ крилами й пливла вперед. Позначався ефект «крила, що махає», та сама світова проблема в суднобудуванні. Усі подальші маневри риби були пов’язані зі зміною центрування. Якщо додавали вантаж у ніс, манта пливла вниз, забирали частину баласту — риба починала спливати. Якось саме собою вийшло (ми цього не планували), що «пущена в кадр» манта не пливла навпростець, а робила віраж і за пологою траєкторією приходила в потрібну точку. Ми назвали це власним стилем плавання манти.

Якщо порівнювати нашу механічну бутафорську рибу з акулою-людожером із фільму Спілберга «Щелепи» (вони приблизно однакові за розмірами), то переваги манти навіч: чудово зроблена американська конструкція була все-таки обмежена в рухах довжиною стріли гідравлічного крана, на кінці якого вона була встановлена. Манта в «Акванавтах» абсолютно вільна у водному середовищі.

У 1982 році для кіноказки «Там, на незнаємих доріжках» режисера Михайла­ Юзовського була виготовлена хатинка на курячих ніжках. В основі конструкції — металевий каркас, обшитий зовні колодами. Знизу до хатинки кріпилися дві шарнірні конструкції, задекоровані під «курячі ніжки». Рухами хатинки управляли механіки зсередини. Але в Чернігові, на околицях якого велися зйомки фільму, хатинку, установлену на лісовій галявині, за день до зйомок спалили сільські хлопчаки. Тому зйомки терміново перенесли в Ялту, а другу хатинку на курячих ніжках підвісили до стріли автомобільного крана.

У 1997 році історія дістала несподіваного продовження, коли на ялтинській Галявині казок вирішили будувати казкові динамічні атракціони. Екскурсанти, які нічого не підозрювали, починали голосно подавати команди хатинці, і оператор вмикав механізми. Із сильним скреготом хата розверталася і йшла на глядачів (довжина шляху — 8 метрів), переставляючи «курячі» ніжки й погойдуючись. Деякі матусі хапали за руки своїх дітей — про всяк випадок.

Валерій Павлотос

Закінчив Московський автомеханічний технікум­­ (1960). Інженер-конструк­тор, мешкає в Ялті. Брав участь у створенні вітрильних кораблів як розробник конструкцій за ескізами художників-постановників. Як художник-декоратор брав участь у створенні фільмів «Пригоди капітана Врунгеля» (1978), «Одіссея капітана Блада» (1990), «Імперія піратів» (1992) та ін.

Член Національного Сою­зу кінематографістів Укра­ї­ни. Він же — скелелаз, гірськолижник, спелеолог, аквалангіст і гірничий рятівник. Людина-легенда в історії радянського альпінізму, відомий як першопрохідник скельного маршруту на Шаан-Кає.