Місце під Сонцем
Вивчена, здавалося б, уздовж і поперек Сонячна система підносить ученим нові відкриття.
Чуфут-Кале для астронавтів
Знімки з високим розрізненням підтвердили наявність принаймні однієї печери на Місяці.
Зображення, отримані за допомогою камери апарата Lunar Reconnaissance Orbiter, свідчать: те, що раніше здавалося ямою серед пагорбів на місячній поверхні, насправді є входом у лавову трубу. Аналогічні утворення зустрічаються й на Землі.
Отвір шириною 65 м виявлено в 2009 році. Відтоді орбітальна камера сфотографувала його чотири рази під різними кутами, із різним розташуванням джерела світла й різним освітленням. Зонду навіть удалося розгледіти інтер’єр місячної печери, її шаруваті стіни й підтвердити наявність горизонтального проходу. Підлогу печери видно завдяки руйнуванню частини стелі.
Печера глибиною, як мінімум, 36 м, можливо, здатна забезпечити астронавтів майбутнього житлом і захистом від космічного випромінювання, сонячних спалахів, метеоритів і екстремальних температур, які чекають на них на поверхні. Під час подальших досліджень належить з’ясувати, як далеко веде звивистий прохід, а також є печера частиною складної системи підземних тунелів чи це ізольоване утворення.
Сипучі піски Червоної планети
Геофізики й планетологи зі США, Великої Британії та Швейцарії оцінили масштаби й швидкість зміни форми дюн на Марсі.
Предметом дослідження стали піщані дюни в північній півкулі планети, витягнуті уздовж межі полярної шапки. Фотографії цієї місцевості передає камера, установлена на орбітальному апараті Mars Reconnaissance Orbiter. Для порівняння було відібрано знімки, зроблені за чотири роки спостережень.
Ще недавно вчені сприймали марсіанські дюни як статичні утворення, які сформувалися в давнину, коли вітри на поверхні Марса були набагато сильнішими. Тепер зрозуміло, що ці судження хибні: зміну форми дюн відзначено приблизно в 40% всіх областей спостереження в північних широтах. Автори пов’язали це із сезонними процесами сублімації твердого двоокису вуглецю (сухої криги). «Рух газу провокує обвали піску й створює нові заглиблення, «прожилки» й піщані шлейфи, — пояснює учасниця робіт Кендіс Хансен. — На деяких ділянках лише за один марсіанський рік (два земних) перемістилися сотні кубометрів піску». Іншим дестабілізувальним чинником учені вважають вітер, швидкість якого в приполярних областях, певне, недооцінювалася.
