Сім бід — сім відповідей
Недавно мені розповіли анекдот про те, чим відрізняється людина, яка почала користуватися комп’ютером у 90-х роках, від тієї, що сіла за комп’ютер у 2000-х. Перша починає роботу з папки «Мій комп’ютер», а друга — із запуску браузера.
Саме так на рівні звичок відображається поступовий перехід до сітьових сервісів.
Особливо чітким цей рух став із появою терміна «хмарні обчислення». Тільки вчора я прочитав статтю в одному із провідних комп’ютерних журналів, яка починається зі слів «навряд чи сьогодні ще треба доводити, що за хмарними обчисленнями — майбутнє». А докази не завадили б.
«Хмара» від «хмари» різниться. Одна річ компанія, яка вирішила віртуалізувати свою IT-інфраструктуру, інша — приватна особа. У другому випадку спектр доступних рішень є помітно вужчим, а рівень контролю та юридичних гарантій — нижчим.
Звичайно, сама ідея не нова — багато хто з нас давно використовує веб-застосунки. Та чи можна змусити користувача повністю перейти на сітьові потужності, як це задумано створювачами Chrome OS?
Маючи вибір, кожен обирає оптимальне для себе рішення. Комусь зручніше зберігати свою пошту в мережі й бути впевненим у тому, що з нею нічого не станеться, навіть якщо його комп’ютер згорить, а комусь — мати офлайновий архів листів, надійно застрахований від несанкціонованого доступу. Показово, що багато лідерів спільноти Open Source виступають різко проти віртуалізації, називаючи її «спробою корпорацій одержувати гроші за повітря». Справа тут не в тому, що сітьові рішення в чомусь гірші, а в тому, що ідеологія прихильників «хмари» вимагає тотального переходу в Мережу.
Чи будуть хмарні операційні системи успішні? Безперечно. Чи перейдемо ми всі «у хмару»? Швидше за все, ні: на певному етапі до індустрії має прийти усвідомлення — віртуалізація, за всіх її безперечних переваг, універсальної й остаточної відповіді на всі запитання не дає.
