Світло в кінці труби

Або Україна приєднується до білорусько-венесуельського проекту транзиту нафти, або лишається ні з чим, точніше — із порожнім трубопроводом.

Середина жовтня була відзначена дещо загадковим візитом у Київ всесвітньо відомого «борця з імперіалізмом» Уго Чавеса. Президент Венесуели вперше прибув в Україну в рамках масштаб­ного закордонного турне — після відвідування Росії й Білорусі він провів переговори в українській столиці й вирушив у Іран, Сирію й Португалію.

Декілька вітчизняних експертів уже встигли висловити занепокоєння, що дружба­ з таким одіозним персонажем у міжнародній політиці­ дискредитує демократичну­ країну й може привести до проблем у відносинах з ЄС та США. Однак візит у Київ Уго Чавеса досить серйозно­ відрізнявся від його «заїздів» у столиці двох інших пост­радянських країн. Якщо в Москві й Мінську найепатажніший лідер Латинської Америки не стримувався у висловах, то в нас був увічливий і надзвичайно коректний. Очевидно, що київський вояж­­­ венесуельського лідера­ мав виключно ознайомчо-діло­­вий характер.

Транзитний вибір

Власне кажучи, офіційні ­повідомлення про резуль­тати переговорів цілковито­ підтвердили припущення­ про­ «нафтове» підґрунтя ві­зиту,­ у рамках якого Уго Чавес­ домовився з Віктором Януковичем­ про видобуток енергоресурсів українськими компаніями у Венесуелі. Крім того, Янукович повідомив, що Венесуела найближчим часом транспортуватиме нафту в Білорусь із портів Чорного моря через Україну.

У Білорусі президент Венесуели встиг домовитися про продаж сировини на середньострокову перспективу — 2011—2013 роки. Венесуельська нафта, яка купується сьогодні Мінськом, надходить танкерами в порт Одеса, а звідти доставляється на Мозирський НПЗ залізницею.

Причому український марш­рут — не єдиний. У липні­ «чорне золото» полилося також із балтійського напрямку — танкер прибув в естонський порт Мууга, звідки сировина була відправлена на новополоцький завод «Наф­тан». А наприкінці серпня Мінськ випробував можливість організації поставки через литовський порт Клайпеда. Правда, країни Балтії поки не готові здійснювати масштабну перевалку нафти з морського транспорту на залізничний, щоб поставляти її в Білорусь, та й шлях у Балтійське море з Венесуели набагато довший порівняно з аналогічним маршрутом через Чорне море. Таким чином, білоруський лідер просто м’яко натякнув Україні: або вона активно приєднується до білорусько-венесуельського проекту, або залишається ні з чим, точніше — із порожньою  трубою. Ідеться про відомий нафтопровід Одеса—Броди.

Реанімація злощасного трубопроводу

Річ у тім, що ще в червні почалися проблеми з наповненням маршруту російською нафтою, а з вересня нафтопровід Одеса—Броди фактично не використовується. Голова міненерго РФ Сергій­ Шматко вже говорив, що український трубопровід стає усе менш привабливим для Росії через невигідні тарифи. Фактично ця ситуація спонукала Київ ухвалити рішення про приєднання до прокачування венесуельської нафти.

Віктор Янукович на прес-конференції із цього приводу сказав: «Що до транзиту венесуельської нафти в напрямку Білорусі, ми її транспортуватимемо стільки, скільки надходитиме в порти України. Ми вважаємо, що рішення цього питання для Білорусі ніяк не супере­чить інтересам Росії й ніяк не порушує наші відносини, України і Росії». Тобто, як люблять говорити в самому Кремлі, нічого особистого — тільки бізнес.

На підтвердження слів Президента України наприкінці­ листопада  заплановане проб­не прокачування 80 тисяч­ тонн нафти з південно­американської країни на Мозирський НПЗ із використанням в аверсному режимі трубопроводів Одеса—Броди й «Дружба». Правда, саме в цьому випадку й може виникнути справжній конфлікт із Росією з приводу білорусько-венесуельського проекту. Як повідомляють вітчизняні ЗМІ з посиланням на джерело в російському уряді, «міністр енергетики РФ Сергій Шматко попередив нас, що без згоди Росії качати венесуельську нафту через вітку трубопроводу «Дружба» не вдасться. А ця вітка і є фактично білоруським напрямком маршруту Одеса—Броди».

Такі спроби силового впливу Росії свідчать про те, що ситуація дійсно починає виходити з-під контролю Москви. І хоча обсяг транзиту венесуельської нафти в Білорусь територією України цього року замість запланованих раніше 4 млн тонн очікується в розмірі 1,5 млн тонн, це реальна нафта.

Можливо, свою роль відіграв дружний хор експертів, які передрікали провал ідеї Олександра Лукашенка. Із ними можна цілком погодитися в тому, що проект поставок «чорного золота» з Південної Америки на сто відсотків політичний. Але при цьому не можна забувати про головне: нафта завжди йде пліч-о-пліч із великою політикою.

Варто згадати, як прогнозували майже ті ж знавці абсолютний крах «виключно політичним» нафтопроводам Баку—Тбілісі—Джейхан і Одеса—Броди, без якого розмова про транзит мільйонів тонн сировини сьогодні просто не мала б сенсу. Домінування політичної необхідності завжди приводить до ­ігнорування доцільності. Росії, що буквально «проштовхує» будівництво Південного й Північного газових потоків,­ ця істина має бути добре відома. Саме тому всі розмови про збитковість проекту (за даними декількох російських медіа, одна тонна венесуельської нафти коштувала Білорусі $656 проти $398 за тонну російської) не мають сенсу.

У всіх учасників цієї кампанії є свої інтереси й резони продовжувати співробітництво. Найбільший інте­рес у Білорусі — збереження всієї системи влади. В України — можливість підсилити свої позиції на переговорах із Москвою й, нарешті завантаживши злощасний нафтопровід Одеса—Броди, запустити його в проектному напрямку. Для Уго Чавеса  це спосіб закріпитися на нових ринках і на додачу до нафти  збувати венесуельські банани, каву й какао.

Не треба забувати ще ­про один найважливіший­ чинник­ —­ невгамовну енергію Олександра­ Лукашенка.­ З одного­­­­ боку, білоруський лідер намагається зробити все від нього залежне, щоб нафтове співробітництво Білорусі та Венесуели набуло необоротного характеру, з іншого — максимально розширити коло можливих постачальників «чорного золота».

Ще в грудні 2007 року було створене білорусько-венесуельське СП із нафтовидобутку. А рівно через два роки венесуельська корпорація Petroleos de Venezuela SA поширила повідомлення про те, що передала «Білоруснафті» права на видобуток на двох нафтових родовищах. Намагаючись вирішити всі можливі проблеми із проходженням танкерів через протоки Босфор і Дарданелли, Лукашенко відвідав Туреччину. А того ж 2007 року Іран і Білорусь підписали контракт, відповідно до якого наші північні сусіди зможуть качати нафту на іранському родовищі Джофеїр. Олександр ­Лукашенко вже встиг обговори­ти питання поставок каспійської нафти і з азербайджанським президентом Ільхамом Алієвим.

Може виникнути досить курйозна й у той же час знакова ситуація, якщо саме біло­руський лідер знайде сировину для завантаження українського «проекту століття».

Захід дає дозвіл?

Цілком імовірно, що згадані спроби України й Білорусі­ забезпечити свою енергетичну незалежність від Росії­ — навіть за участі Уго Чавеса­ — не спричинять серйозної­ негативної реакції Заходу. Швидше за все, і США, і ЄС оберуть нейтральну позицію, тим більше, що у випадку підключення до проекту Азербайджану нарешті можна буде підвести стійкий економічний базис і під ГУАМ.

Проблеми в Києва можуть виникнути в тому разі, якщо він почне з Каракасом торгівлю зброєю. Однак важко припустити, що сьогодні Україна ризикуватиме, наприклад, угодою з Іраком про поставки військової техніки на загальну суму $2,5 млрд.

Утім, ознайомлення Уго Чавеса з виробничими потужностями науково-тех­нічного комплексу імені ­Антонова навертає на думку про можливий інтерес­ ­Каракаса до української авіації. Правда, наші ЗМІ вже встигли відзначити, що пропозиція Києва прозвучала із запізненням. Недавно Каракас уклав контракт на поставку крилатих машин із Китаю. Президент Венесуели поки що попросив підготувати йому іспанською мовою каталог українських літаків і полетів у Іран.

Передбачається, що вже взимку відбудеться візит ­Віктора Януковича в Каракас. Очевидно, тоді ми й одержимо відповідь якщо не на всі, то хоча б на значну частину запитань про перспективи подальшого співробітництва України й Венесуели.