Полювання на синиць
Українська влада запекло тримається за тарифи й мита в переговорах з ЄС, не бажаючи помічати «журавлів» зони вільної торгівлі.
Регулярно оновлювана інформація про торги з Європою за угодою про зону вільної торгівлі в широкого загалу ажіотажу не викликає. Проте саме зараз вирішується ключове питання для багатьох вітчизняних виробників: крок уліво або вправо на папері — і за лічені місяці може занепасти ціла галузь. Або ж, навпаки, піднятися.
Для початку — трохи «матчастини». Отже, зона вільної торгівлі — це «тип міжнародної інтеграції, у рамках якої країни-учасниці скасовують митні ставки, податки й збори, а також кількісні обмеження у взаємній торгівлі. За кожною країною-учасницею зберігається право на самостійне й незалежне визначення режиму торгівлі щодо третіх країн. Між країнами-учасницями зберігаються митні кордони й пости, які контролюють походження товарів, що перетинають державні кордони». Тобто, простіше кажучи, в ідеалі, ставши членом такого торговельного союзу, Україна одержує можливість майже безперешкодно продавати більшість видів продукції іншим країнам. Але, з іншого боку, підприємства цих держав зможуть торгувати в нас мало не як у себе вдома.
Процес створення зони почався ще 2007 року, коли у відчайдушному прагненні євроінтегруватися нерідко ухвалювалися суперечливі рішення, як у випадку з однобічним скасуванням віз для громадян західних країн. Ішлося про три напрями зближення: підвищення статусу України в переговорах з ЄС, скасування візового режиму й створення зони вільної торгівлі. Через рік ми вступили в жадану СОТ.
Начебто добре. Було б погано із цією зоною — ніхто нікуди не вступав би. Однак знову ж процитуємо «класиків». Прем’єр-міністр Микола Азаров, який недавно відвідав Брюссель з офіційним візитом для участі в черговому раунді переговорів із цього питання: «Нам не треба визначати для себе ніяких строків, працювати наполегливо, послідовно, на реалізацію всеохопної угоди». Із ним згодний заступник голови директорату торгівлі Європейської комісії Філіп Куїссон: «Підготовка може тривати ще кілька місяців, угода взагалі дуже складна». Що це так, можна зрозуміти з візиту, який завершився минулого четверга, того ж Азарова — мовляв, ніякої конкретики, наступного разу поговоримо наприкінці листопада.
По-перше, власне проект угоди (DCFTA) нічиї чужі очі не бачили, тим більше представників преси, що за мірками демократії західного зразка просто неймовірно. Навіщо така таємничість — незрозуміло. По-друге, за словами самих представників Євросоюзу, договір з Україною, який готується, — унікальний. Як унікальний, додамо від себе, той натиск, з яким європейці змушують нас погодитись на їх умови.
Близькі до переговірної групи не приховують, що чиновники ЄС не готові відкрити ринки своїх країн для українських товарів, вимагаючи при цьому однобічного скасування обмежень із боку України. При цьому головною «морквиною» для нас називають те, що DCFTA сприятиме зростанню інвестицій, як внутрішніх, так і іноземних, а також уведе Україну в загальний ринок ЄС і стане наступним кроком після вступу до СОТ до її інтеграції у світову економіку. Отакий журавель в аж ніяк не безхмарному небі Старого континенту.
Тепер про синиць. Найжирнішою з них, яку так і хочуть вирвати з рук, треба назвати агропромисловий комплекс. Наприклад, соняшникова олія, якої в нашій країні виробляється майже стільки ж, скільки у всьому Євросоюзі. Вона дешевше й, відповідно, добре продається скрізь — від Ісландії до Індії. Чого хочуть у Брюсселі? Усього-на-всього скасувати експортне мито на насіння соняшнику. У підсумку ми продаватимемо за кордон не готовий продукт, а сировину. За підрахунками експертів Українського клубу аграрного бізнесу, втрати країни від такого великодушного кроку становитимуть не менше півтора мільярда гривень. Такі сюрпризи так чи інакше чекають на всі галузі сільського господарства.
Ще одну нездійсненну вимогу Євросоюзу привселюдно розгромив Президент України Віктор Янукович на ялтинському самміті «Україна і світ: переосмислення перспектив». Ідеться про одномоментне скасування тарифних і нетарифних обмежень на імпорт. За словами голови держави, це означає 20% втрат бюджету від надходжень товарів з Європи, тобто втрату мільярдів євро.
Плюс важкий камінь спотикання — необхідність відповідати різноманітним стандартам і нормам, щоб мати можливість експортувати свою продукцію в ЄС, — екологічним, вимогам до упаковки тощо. Скажемо відразу: нашим виробникам до них — як пішки до Парижа, тобто далеко.
Усесвітній пацієнт
Усього названого вище розумній людині, на перший погляд, досить, щоб, по-чапаївськи рубанувши шашкою повітря, винести вердикт у стилі «та пішли вони всі…». Щось схоже вимовили кілька років тому в Росії, яка відмовилася від наміру підписати аналогічну угоду з ЄС. Нез’ясованим тоді залишиться тільки одне питання: а чому ж інші країни Європи вступили в зону? Що, ці правила спеціально писані, щоб із них познущатися й останню сорочку відібрати?..
Відповідь проста. Українська влада досі живе й почувається на початку 90-х, як пацієнт усесвітнього економічного лазарету, якому все можна. Його треба підтримувати, вибачати й доручати йому найлегшу роботу. На початковому етапі переходу до ринку такий підхід мав право на існування, але завжди хворіти не можна — з роботи виженуть.
Аналогічно не можна бути вічно неконкурентоспроможним на світовому ринку й прикриватися тарифними бар’єрами та пільгами з дотаціями. Відповідно підписання угоди про зону вільної торгівлі — це жорсткий, але надійний метод лікування економіки й відокремлення зерен від плевел. Не можеш зробити таку праску за ціною і якістю, як у Чехії, — модернізуй підприємство, оптимізуй його роботу, займися просуванням продукції, тобто справою, а не звертай страждальницький погляд на парламент — заборонити, обкласти, скасувати, виділити, словом, будь-якими способами подовжити борсання у власному соку, якщо не сказати гірше.
Так, це непросто. Але натомість ми одержимо півмільярдний ринок європейських споживачів. От право продавати їм безперешкодно товари саме треба виторгувати, а не відстоювати кайдани у вигляді різних надбавок на імпорт та експорт. Націнка, приміром, на побутову техніку з Європи становить у нас до 50%, і переплачуємо за неї ми всі. Купувати вітчизняну? Добре, покажіть — яку…
Інша річ, що такі питання рідко вирішуються в лоб — переговори вимагають часу для торгів і компромісів, а підприємства — для «припасування» виробництв і продукції під євростандарти. От нехай їм цей час і дадуть, а то дійсно добра половина вітчизняних галузей полетить у трубу з лементом «а я не знав». Знання ж не тільки породжує скорботу, а й спонукає до дій — людей мислячих.
