SOS для суднобудівників

Німеччина запропонувала Україні купити військові кораблі, виведені зі складу німецького флоту. У такому випадку без замовлень можуть залишитися українські виробники.

«Ітися може про фрегати, мінні тральщики, підводні човни, а також про співробітництво у виробництві та укомплектуванні обладнанням корветів. Але я наголошую, що це лише пропозиції. Реакція української сторони на них мені поки невідома», — заявив парламентський державний секретар федерального міністерства оборони Німеччини (бундесверу) Крістіан Шмідт під час свого недавнього візиту в Україну, не уточнивши кількість і вартість запропонованих Києву одиниць військово-морської техніки.

Відразу слід зазначити: пропозиція Німеччини — це не якийсь жест доброї волі. В останні роки Берлін посилено «ріже» бундесвер, виводячи з бойового складу техніку. ВМС Німеччини оголосили про зняття з озброєння раніше строку шести 500-тонних дизель-електричних підводних човнів проекту U-206A, які надійшли на флот на початку 70-х.­ Реформування здійснюється з метою підвищення оперативної готовності чотирьох човнів класу U-212A (прийняті в 2005—2007 роках), що залишилися, і скорочення експлуатаційних витрат.

Німеччина припускає найближчим часом списати 8 фрегатів, 10 корветів і 21 вертоліт. Очевидно, Україні намагаються продати саме ці кораблі, що були в експлуатації. При цьому найстаріший фрегат типу «Бремен» надійшов у ВМС Німеччини в 1979 році, типу «Бранденбург» — у 1992-му, корвети — з 1982 року.

Хіба що підводні човни

Проблематичність німецької пропозиції полягає в її привабливості. Насамперед, у Києва немає й не передбачається коштів для розвитку власних озброєнь і військової техніки (ОВТ). У 2006 році Міноборони одержало на це 287,2 млн грн, у 2007-му — 682 млн. Ці витрати в Міноборони й Генштабі називали вкрай недостатніми, але вони не знали, що на них чекає далі, бо з 2008 року фінансування взагалі стало критичним. У 2009-му на ці потреби військовим узагалі перерахували лише 113 млн грн, і це за підвищення цін на все. У 2010 році більше ніяк не буде.

На цьому тлі розпіарена українська програма будівництва власного корвета ще на початку року опинилася під серйозною загрозою зриву. Навесні, як відомо, на Чорноморському суднобудівному заводі відбулося врочисте закладання оснащення для головного корабля, на тому все й застопорилося — закінчилися гроші. І коли уряд знайде спосіб для наступного «уливання» у корветну програму, не скаже ніхто.

За старі кораблі Україна може розплатитися з Німеччиною не обов’язково «живими» грошима, а, наприклад, продукцією українського авіабудування, яка цікавить німців. Але це також лише припущення: з одного боку, військове відомство ФРН, безпереч­но, хоче, скажімо, військово-транспортний Ан-70. Одержа­ти ці сучасні літаки в обмін на непотрібні їм кораблі дуже заманливо. З іншого боку, Німеччина й без того перманентно сперечається з ЄС через неможливість своєї участі в проекті аналогічного європейського А400М, особливо після своєї­ пропозиції скоротити з 60 до 49 кількість замовлень на цей літак. А тому навряд чи Євро­союз дозволить німцям переключитися на український авіапром, та й сам Берлін­ напевно розуміє слизькість такого варіанта в політичному плані.

Якщо говорити про гроші (або грошовий еквівалент), то для Києва, безперечно, вигідніше купити 3—5 кораблів у Німеччини за ту ж суму, у яку обійдеться один український корвет. При цьому не забуватимемо, що український корабель — це якийсь гібрид власне корвета (корабля прибережної зони) і фрегата (здатного діяти в океанській зоні). Робилося це, як відомо, не від доброго життя, а щоб заощадити. Німеччина ж пропонує обзавестися повноцінними фрегатами й корветами без будь-яких конструкторських диво-рішень.

Але купівля ВПТ — це лише перший крок у прив’язці Збройних Сил України до іноземних підприємств. Поточний ремонт і технічне обслуговування, навчання персоналу, модернізація — усе це вимагає звернення до виробника, а отже, постійних контрактів із ним. А це гроші, які в обхід українських суднобудівників, які животіють без замовлень, потраплять за кордон. По суті, продаж будь-якої значної партії ВПТ — це фінансовий гачок, на який ловиться покупець, і збиток його для вітчизняної галузі необхідно оцінювати повною мірою.

У цьому випадку йдеться про придбання кораблів, які були в експлуатації. А це означає, що питання ремонту й модернізації гостро постане вже незабаром.

Хто захистить українське суднобудування?

Говорячи про німецьку пропозицію, треба також визначити, скільки й чого українським ВМС узагалі потрібно для виконання завдань у повному обсязі. Тут також поки туман.

Експерти (наприклад, дирек­тор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський)­ начебто логічно заявляють, що точно оцінити потребу України в суднах того або іншого типу можна лише після завершення в Міноборони «оборонного огляду», який зараз проходить у Збройних Силах.

Усе правильно, але є два моменти, які дещо непокоять. По-перше, цілком зрозуміло, що перспективний вигляд нашої армії визначатиметься в першу чергу з огляду на фінансові можливості, а не об’єктивні потреби обороноздатності країни. Недавно заявлена Концепція ЗСУ-2015 декларує скорочення Збройних Сил на 15—20%. Нічим іншим, як прагненням заощадити на військових, це не пояснити.

По-друге, на підставі особистих спостережень, принаймні протягом останніх 10 років, насмілюся твердити: в Україні не було жодного стратегічного документа щодо військової сфери, який би посилено не правився й не змінювався вже через рік після його ухвалення. Тому орієнтуватися на такі «розробки» — однаково, що вірити довгостроковому прогнозу Гідрометцентру.

Якщо говорити про реальні потреби ВМС, може, розумніше було б не дуже орієнтуватися на нинішні розрахунки Міноборони, а згадати експертні оцінки кінця минулого століття — вони виглядають правдоподібніше, оскільки не пов’язані з «поточними фінансовими можливостями». У цьому випадку український флот за умови неприєднання країни до військово-політичних союзів повинен мати у своєму складі як кістяк 3—4 фрегати, 10—15 корветів, 5—6 підводних човнів. Ну і плюс, звичайно, судна забезпечення різного призначення.

Із усього цього Україна, у принципі, не може будувати лише підводні човни. На які, мабуть, і треба звернути особливу увагу в німецькій пропозиції. З іншого боку, яка від них користь, якщо не буде фрегатів і корветів? Оптимальний варіант бачиться в закупівлі підводних човнів, які були в експлуатації (у світі це нормальна практика), з одночасним доведенням до розуму національної корветної програми. Але, знов-таки, і те й інше вимагає коштів, яких в українського уряду немає…

Між доцільністю й привабливістю

У цілому ж нинішня пропозиція ФРН змушує Україну жорстко порушити питання­ про захист своєї стратегічної галузі — суднобудування (і в глобальному значенні йдеться про український ОПК у цілому). Згадаємо, коли тільки починалася­ національна корветна програма,­ точилися дуже гострі дебати про те, чи варто створювати кораблі­ самим або ж замовити їх на іноземних верфях. Лобістів по обидва боки вистачало, але перемо­гло «національне лобі», і конт­ракт дістався українським суднобудівникам. Зараз же знову їхні інтереси (а отже, і держави) опинилися під загрозою.

Очевидно, Україні треба вдосконалити законодавство у сфері ОПК. Скажімо, за прикладом американців задекларувати, що військова техніка може прийматися на озброєння армії й флоту, тільки якщо вона випускається на території нашої країни. Це дало б поштовх до створення СП із зацікавленими іноземними компаніями і при цьому не зачіпало б інтересів держави. Або змусило закуповувати зразки озброєнь іноземного виробництва тільки разом із ліцензіями.

Але знову проблема в грошах. Такі зміни в законодавстві були б ефективними, якби Збройні Сили України мали кошти. Зараз, на жаль, про це не йдеться. А висновок простий: поки армія і флот, а отже й національні програми створення нових видів озброєння, не фінансуватимуться в повному обсязі, Україна так і балансуватиме між доцільністю та привабливістю. А останнє­ зовсім не завжди відповідає націо­нальним інтересам, якщо мати на увазі не миттєву вигоду, а довго­строкові результати…

До речі

Об’єднана суднобудівна корпорація (ОСК) РФ, раду директорів якої, до речі, очолює віце-прем’єр країни Ігор Сечін, домоглася відкритого тендеру із закупівлі вертольотоносця для потреб ВМФ. Це означає, що міноборони Росії відмовилося від ідеї широко розрекламованого придбання французького корабля Mistral — світового лідера у своєму класі.

Орієнтовна ціна французького судна — 340—420 млн євро. Головне військове відомство РФ розгляне пропозиції щодо його аналогів, у тому числі з верфей Об’єднаної суднобудівної корпорації, яка обіцяє побудувати корабель за $500—700 млн.

Таким чином, буде проведений відкритий міжнародний тендер, щоб дотриматися законності процедури. Є думка, що головним фаворитом і переможцем конкурсу з високою ймовірністю стануть верфі Міжпромбанку. Утім, у ньому мають намір брати участь відразу три виробники: далекосхідний суднобудівний завод «Зірка», «Адміралтейські верфі» (Санкт-Петербург) і калінінградський «Янтар». «Зірка» уже створила спільне підприємство з південно­корейським концерном Daewoo Marine Shipbuilding & Engineering, і на тендері вони запропонують міноборони купити корейський вертольотоносець Dokdo. «Адміралтейські верфі» і «Янтар» об’єднали зусилля в цьому проекті з Північним проектно-конструкторським бюро, яке входить до ОСК. Очевидно, що гроші залишаться в Росії, а не підуть за кордон.