Капіталізм по-північнокорейськи
Вільні економічні зони намагається розвивати й соціалістична Північна Корея — справжня цілина для інвесторів.
Китайські вільні економічні зони, які довели свою найвищу ефективність, є прикладом для сусідніх держав. Стратегічний союзник Китаю — Корейська Народно-Демократична Республіка, яку в нас звичайно називають Північною Кореєю, також намагається модернізувати соціалістичну систему, створюючи острівці ринкової економіки, переважно розміщені на периферії, що пояснюється орієнтацією ВЕЗ на конкретні країни.
У Кореї на різних стадіях розвитку перебувають три ВЕЗ. Проект у місті Синийчжу фактично заморожений через фінансові проблеми його головного ідеолога — підприємця з Китаю. Кесонська промислова зона на самому кордоні між двома Кореями орієнтована виключно на спільні підприємства із сусідами й виникла за колишнього південнокорейського президента Кім Де Джуна, який провадив політику «сонячного тепла» стосовно КНДР — зменшення її міжнародної ізоляції через економічне співробітництво й контакти.
А от зона Рачжин-Сонбон на кордоні з Китаєм і РФ успішно розвивається вже двадцять років.
На межі трьох держав
Спочатку вона розглядалася як місце, зручне щодо логістики. По-перше, китайські товари через її територію могли б залізницею поставлятися в корейський порт Рачжин (лише в чотирнадцяти кілометрах від кордону), що значно дешевше нинішнього маршруту, коли кораблям доводиться обпливати весь півострів. Сьогодні Південна Корея не має транспортного зв’язку з континентом — через військово-демаркаційну лінію , яка розділяє споріднені країни, вантажі проходять тільки у виняткових випадках. Хоча залізниці були з’єднані ще три роки тому, і у підприємств Республіки Корея була постала перспектива виходу на Транссиб із доставкою товарів у Європу потягами. Утім, із політичних причин проект заморожений. Але, незважаючи на це, південні корейці й росіяни активно реконструюють північнокорейську залізничну інфраструктуру. До речі, не відстають тут і китайці. Якщо Росія модернізує 54-кілометрову ділянку між Хасаном і Раджином (проект оцінюється приблизно в $200 млн), то Пекін з 2007 року упорядкував відрізок між китайським містом Хунчунь і Расоном — містом центрального підпорядкування у ВЕЗ Рачжин-Сонбон.
Водночас за допомогою іноземного капіталу оновлюються й порти. Наприклад, право на розвиток доку № 1 у Рачжині передано китайській компанії. Росія, зацікавлена в порту, який не замерзає, одержала ексклюзивні права на використання доку № 3.
Статус ВЕЗ підвищився із серпня 2001 року, коли вона цілком перейшла з підпорядкування провінційній владі у ведення кабінету міністрів КНДР, а міста Рачжин і Сонбон були об’єднані в одну адміністративну одиницю. На її території в законодавчому порядку дозволена діяльність будь-яких іноземних інвесторів із метою виробництва товарів для реалізації на зовнішніх ринках. Із боку держави їм гарантується захист капіталів і майна, доходів від ділової активності, вільне вивезення прибутку, а також багато інших переваг, у тому числі звільнення від податків. Митами не обкладаються матеріали й сировина, призначені для реалізації інвестиційних проектів у самій ВЕЗ, а також транзитні вантажі. На товари для розвитку туризму, готельного бізнесу й ресторанів мито може бути зменшено на 50% у перші п’ять років.
За останній рік іноземні інвестиції в Рачжин-Сонбон становили близько $150 млн, що в умовах соціалістичної ізольованої економіки КНДР (дохід ВВП на душу населення — лише близько $450) досить непоганий показник. Але потенціал ВЕЗ незрівнянно більше. Компанії з Китаю готові виділити до $800 млн на спорудження різних об’єктів. Сьогодні у вільній економічній зоні зареєстровані й діють близько трьохсот спільних підприємств за участю китайського капіталу. Заплановано навіть будівництво вулиці, на якій будуть розташовані 200 магазинів із товарами з Китаю. Причому бізнесмени з Піднебесної розраховують не тільки на корейських, а й на російських споживачів, які могли б у прикордонних областях купувати товари більш якісні, ніж ті, які привозять на ринки «човники».
До речі, російські й китайські регіони, які сусідять із північнокорейською ВЕЗ, теж мають такий статус. Це спеціальна економічна зона «Находка» і особливий економічний район Хунчунь. Відповідно регулярно виникає ідея перетворити регіон на транскордонну економічну зону «Туманган» (за назвою прикордонної ріки), проект якої вже розробляється під егідою ООН.
Недавно в Кореї відбулися двосторонні переговори між представниками «Находки» і чиновниками комітету сприяння міжнародній торгівлі КНДР. Росіяни сподіваються організувати з північними корейцями взаємовигідне співробітництво в лісопереробці. «Росія експортує дуже багато неопрацьованої сировини, у тому числі круглий ліс, — говорить голова адміністративного комітету російського суб’єкта Сергій Дудник, — а на півночі Кореї є підприємства, раніше створені за участю СРСР, і вони з різних причин зараз не функціонують на повну потужність. Ми хочемо відновити транзит російської сировини, щоб у КНДР виробляти продукцію й разом експортувати її на ринки Південно-Східної Азії».
Шанс для інвестора
Як би то не було, КНДР являє собою унікальний об’єкт для інвестиційної діяльності, що одночасно може бути як високоприбутковою, так і надзвичайно ризикованою. Труднощі, які відзначають усі, кому доводилося працювати у ВЕЗ «Рачжин—Сонбон», полягають у слабкій законодавчій базі, недостатніх гарантіях недоторканності майна та інвестицій, а також архаїчній інфраструктурі. З іншого боку, плюси роботи з Північною Кореєю не менш привабливі: дуже дешева робоча сила, величезний незаповнений внутрішній ринок постсоціалістичної країни, зручне географічне положення й політична стабільність.
