Палаючий ексклюзив
Сірникова промисловість в Україні представлена двома підприємствами. Одне з них державне — Рівненська сірникова фабрика, яку створили в 1999 році на базі колишнього заводу кінескопів у селищі Березному Рівненської області. Там випускають стандартний товар для побутового вжитку. Друге — приватне ТОВ «Градієнт-плюс» у Дніпропетровську — спеціалізується на сувенірній ексклюзивній продукції.
Свого часу кілька підприємств намагалися освоїти нехитру, на перший погляд, справу — сірники, але промислового виробництва на більшості з них так і не почали: одним не по кишені було дороге стандартне обладнання, інші не змогли розібратися в технологічному процесі.
Рівненській фабриці щодо цього пощастило: держава виділила необхідні кошти, обладнання встановили й налагодили шведські фахівці, і сьогодні там працюють уже чотири автоматичні лінії.
А підприємству «Градієнт-плюс» нелегкий шлях становлення довелося пройти самостійно.
Від ракет — до сірників
В УРСР багато товарів, у тому числі й сірники, не вироблялися через особливості ще сталінської промислової політики. Тому коли Союз розпався, Україні довелося, крім усього іншого, мати справу з дефіцитом сірників. Саме ця обставина зацікавила підприємця-початківця Олександра Гончарова, у якого за плечима були 10 років роботи в КБ «Південне» і 5 років наукової діяльності в Дніпропетровському національному університеті.
Колишній ракетник разом з однодумцями, колегами із КБ, вирішив зайнятися нестандартним бізнесом. Проаналізував ринок вироблених і ввезених товарів і зупинив свій вибір на сірниках.
— Мене привабило те, що ніхто ще не додумався розпочати виробництво сірників, — згадує Олександр Федорович, — а також те, що нова справа була якоюсь мірою пов’язана з моєю професією. Я маю на увазі вогонь, процеси горіння. Довелося чимало попрацювати, щоб освоїти «вогненну стадію» у виробництві сірників і навчитися управляти дуже маленьким полум’ям. Але складнощі тільки розпалювали азарт, додавали енергії та бажання домогтися поставленої мети.
Попри зовнішню простоту, виготовлення сірників виявилося дуже складним процесом. Спеціалізованої літератури з цього питання в країні не було. Довелося Гончарову для початку проштудіювати підручник хімії за 8-й клас, освіжити загальні знання, щоб зрозуміти, із чого складаються хоча б основні етапи виробництва. Потім була поїздка в Москву, де знайшлася спецлітература. Найголовніше — там удалося знайти класичну рецептуру виготовлення запальної й терткової сумішей. Однак зробити «пальне» для сірників удалося зовсім не відразу.
У рецептурі, розробленій О. Гончаровим, значно менше компонентів, ніж у класичній. У кожного з них свої особливості й завдання.
— Цілком відмовлятися від сірки через її токсичність, як це зробили в Європі, ми не стали, — пояснює тонкощі технології О. Гончаров. — Бо сірка підтримує процес горіння, сприяє його м’якості й плавності. Якщо кількість сірки ще зменшити, то сірники можуть не зайнятися, вони спалахуватимуть і загасатимуть. Але в нас відсоток умісту сірки мінімальний, тож годі й говорити про шкоду здоров’ю людини, яка запалює наш сірник.
В останні роки на підприємстві майже повністю перейшли на закордонну, китайську сировину, за винятком деревини. По-перше, своєї бази вже майже не залишилося, бо багато хімічних заводів припинили існування. По-друге, якість китайської продукції виявилася набагато вище української.
Усе — власноруч
Початкові вкладення в приватне виробництво сірників становили лише одну місячну зарплату. Цього вистачило, щоб організувати сортування й упакування сірникового розсипу, який привозили з білоруських і російських заводів. А коли вдалося розробити власну рецептуру запальної й терткової маси, на «Градієнті» вирішили організувати з нуля повний виробничий цикл. Шукали обладнання, але нічого прийнятного для випуску невеликих обсягів продукції не знайшли. Тож залишалося тільки власноруч виготовити верстати за власними кресленнями. Цей етап розвитку приніс О. Гончарову не тільки новий клопіт, а й моральне задоволення. Замолоду він закінчив Херсонський машинобудівний технікум, після чого працював на різних верстатах і непогано знав металообробну техніку. Практичний досвід у поєднанні з інженерною освітою дав добрі плоди: сьогодні підприємство цілком оснащене верстатами й різними механізмами власного виробництва. Технологічний рівень усього обладнання гарантує випуск продукції за світовими стандартами, що підтверджується високим попитом на неї протягом багатьох років.
Більшість операцій із набивання соломки (дерев’яної частини сірника) у планки, просочення парафіном і формування сірникової голівки поки виконується вручну. На сьогодні автоматизоване лише виробництво заготівок сірників-книжок із дерева й картону. Сірниковий автомат дозволяє випускати за зміну до 20 тисяч таких заготівок. До речі, найкращий сірниковий матеріал — осика. На відміну від інших порід дерева вона не виділяє смолу, не кришиться, еластична, легко розпускається на лущильному агрегаті. Але згодом, на думку О. Гончарова, дерево неодмінно замінять картон і паперова основа. На якість сірників це не вплине, зате зробить їхнє виробництво більш вигідним.
Вогонь для сигари
Від випуску стандартних сірників на «Градієнті» відмовилися, як тільки стало до ладу ДП «Рівненська сірникова фабрика». Олександр Гончаров і цього разу вибрав нестандартний напрям, почавши освоювати випуск сувенірної та спеціальної продукції — фірмові сірники для ресторанів, торгових домів, різних компаній, сигарні, мисливські, парафінові «лапки», які завдяки 10-хвилинному процесу горіння ідеальні для розпалювання багаття й камінів.
