Лицар «цариці наук»
Вища для вченого честь — неформальне визнання його заслуг у вигляді «іменного» наукового результату. Із часом багато чого іншого — посади, звання, нагороди — забувається. Ім’я автора залишається завжди.
Один із найвідоміших вітчизняних математиків, академік НАНУ, лауреат Ленінської й Державної премій Володимир Марченко таким результатом похвалитися може. Він вивів рівняння математичної фізики, завдяки якому вдалося розв’язати так зване зворотне завдання квантової теорії розсіювання (воно дозволяє відновити форму потенціалу атомного ядра за результатами розсіювання елементарних частинок, що налітають на нього). У світовій науковій літературі за ним закріпилася назва «рівняння Марченка».
А не дуже давно на загальних зборах Національної Академії наук України «за видатні успіхи в галузі функціонального аналізу й математичної фізики» ученому вручили вищу нагороду НАНУ — Золоту медаль імені В. І. Вернадського.
— Володимире Олександровичу, як ви оцінюєте сьогоднішнє становище науки у світі й в Україні зокрема?
— Думаю, наука залишилася такою ж, якою була завжди. Звичайно, зараз її становище більш незавидне. По-перше, оскільки різко скоротилося фінансування (причому не тільки в нас, а й за кордоном). А друга проблема, на мій погляд, у тому, що накопичених наукою матеріалів настільки багато і їх так часто використовують, що інтерес багатьох людей переключився на суто прагматичні питання. Звичайно, і це дуже важливо. Але при цьому кількість тих, хто цікавиться фундаментальною наукою в порівнянні із прикладною, певне, усе-таки зменшилася. А без розвитку фундаментальних досліджень прогрес неможливий.
— А яке становище сучасної математики й тієї її галузі, у якій працюєте ви?
— Математика як наука зараз переживає період зрілості. А коли я починав, багато її галузей тільки зароджувалося. Сьогодні мої математичні інтереси досить різноманітні. Це, приміром, теорія усереднення для диференціальних рівнянь, теорія випадкових матриць, нелінійні рівняння, пов’язані з оберненими задачами.
Основна проблема сьогоднішньої математики — створення апарата, за допомогою якого можна було б досить глибоко досліджувати нелінійні рівняння з різних точок зору. Якщо з лінійними давно все зрозуміло — які є складнощі і як їх долати, то з нелінійними рівняннями все не так. Це дуже непрості питання, і серйозного прориву тут поки нема.
— Сфера ваших наукових інтересів — тільки в галузі математики?
— Створюваний нами математичний інструментарій звичайно застосовуємо до набагато ширшого кола проблем. Наведу конкретний приклад. «Рівняння Марченка», як його сьогодні називають, виведене ще в 1955 році, стосувалося ядерної фізики й фізики елементарних частинок. У другій половині 60-х з’явився новий науковий напрям — фізика солітонів, який зараз бурхливо розвивається. Солітони (від лат. solus — одиниця) — відокремлені хвилі в середовищах різної фізичної природи, які зберігають незмінними свою форму й швидкість при поширенні. Вони спостерігаються у твердих тілах, плазмі, магнетиках. Але історично першими вивчалися й найбільш зрозумілі для непосвячених солітони на поверхні води (до яких належать і сумнозвісні грізні цунамі). Виявилося, що рівняння, виведене мною для зовсім інших задач математичної фізики, інтегрується у фізику солітонів.
Зараз мене цікавить обернена задача теорії коливань для дискретних систем. Найпростіший приклад таких систем — кульки, пов’язані між собою пружинками. У реальній природі до умовно дискретних систем можна зарахувати, наприклад, надскладні нейронні ланцюжки нашого головного мозку. Я намагаюся моделювати такі, здавалося б, нескінченно далекі один від одного об’єкти за допомогою диференціальних рівнянь.
Звичайно, обернені задачі майже завжди складніше прямих. Образно кажучи, обернену задачу можна вподібнити «обстукуванню» якогось «чорного ящика». Стукаючи по його стінках, прислуховуючись до проходження й відбиття звуку, ми намагаємося реконструювати вміст, зрозуміти, що всередині. Не завжди це завдання може бути коректно вирішене до кінця, тоді як пряме завдання — описати проходження звуку через відомий об’єкт — вирішити значно простіше. Але, погодьтесь, працювати зі складними завданнями набагато цікавіше.
— Чи потребує, на ваш погляд, реформування сучасна вища школа?
— Я взагалі проти терміна «реформування». Звичайно, як будь-який організм, вища школа з часом змінюється, відкидає щось віджиле, уже не потрібне, отримує нові ідеї й форми. І це, безперечно, правильно. Те саме можу сказати й про Національну Академію наук.
— Українські ВНЗ уже давно позиціонуються насамперед як центри освіти, де наука «присутня», але не як основний компонент. На вашу думку, це правильно?
— Якщо врахувати навчальне навантаження викладача університету, то про яку серйозну науку може йтися? У багатьох країнах професор має чотири години навчального навантаження на тиждень, якщо він займається науковою роботою. На жаль, зараз у світі панують бюрократи, а вони хочуть мати доступний їм критерій ефективності наукової діяльності. А що може бути таким критерієм? Кількість робіт. От і йде потік наукових робіт, серед яких дуже мало цінних. До речі, у багатьох країнах університети навіть одержують пристойні гроші за опубліковані роботи, і вони зацікавлені в збільшенні їхньої кількості.
— А як ви ставитеся до Болонського процесу?
— Негативно. Болонський процес, як на мене, формалізує перевірку знань. А цього в такій важливій галузі допускати не можна. Це мрія всіх чиновників: треба робити тільки так і ніяк інакше. А коли ви розмовляєте з абітурієнтом, він може й не знати чогось, але відразу стає зрозуміло, на що людина здатна, чи варто їй іти в цьому напрямку. А формальні «хрестики» — просто нікчемне заняття. Такий підхід позбавляє українську вищу школу перспективи.
— Чому нинішня молодь не дуже охоче йде в науку?
Щоб одержати в науці результат, треба докласти дуже багато сил. Це обов’язково, інакше нічого не вийде. Іншими словами, необхідно цілком поринути в науку. Але сьогодні, навіть закінчивши математичне відділення, молодь, швидше за все, піде працювати в банк, а не в науковий інститут, бо там значно більша зарплата. У науку сьогодні, як говорив академік РАН
Олександр Александров, ідуть тільки одержимі.
Епізод
Під час Вітчизняної війни родина Марченків не встигла евакуюватися з Харкова. попервах виживали, обмінюючи в селах речі на продукти, а потім Володя почав заробляти на виробництві сірників, які були в той час величезним дефіцитом. Марченко передав розроблену ним хімічну технологію харківським виробникам сірників і одержав від них за це балон хлору. Удалося знайти також їдкий натр і кілька інших інгредієнтів, після чого в підвалі будинку налагодили власне «виробництво» бертолетової солі й сірників. Мати займалася реалізацією продукції, і ця діяльність допомогла родині вижити.
Володимир Марченко
Народився 7 липня 1922 року в м. Харкові. У 1945-му закінчив математичне відділення фізмату Харківського державного університету. У січні 1948 року захистив кандидатську дисертацію «Методи підсумовування узагальнених рядів Фур’є», а вже в 1951-му — докторську з теми «Деякі питання теорії одномірних лінійних диференціальних операторів другого порядку».
Із 1946 по 1960 рік працював у ХДУ (із 1950 р. — доцентом, із 1952-го — професором кафедри математичної фізики). Згодом очолював відділ математичної фізики Фізико-технічного інституту низьких температур.
Лауреат Ленінської (1962 р.) і Державної (1989 р.) премій. Із 1961 р.— член-кореспондент, із 1969-го — академік Національної Академії наук України. Заслужений діяч науки й техніки України (1992 р.). Почесний доктор Сорбонни (1997 р.), член Норвезького королівського товариства наук і літератури (2001 р.).
