Уранове братство

Шляхи наукові часто незбагненні. Особливо якщо ведуть у глухий кут, плутаються або руйнуються несподіваними історичними катаклізмами. Так було з відкриттям і видобутком атомних руд — українських, європейських, середньоазіатських. Перші виявив у степах Придніпров’я великий геолог Йосип Танатар, а потім на місцевому урані виросла потужна українська атомна енергетика. Другі почали добувати в горах Саксонії («німецького Сибіру») для гітлерівської атомної програми, а продовжили — для радянського ядерного щита. Треті — надскладні для видобутку в розпечених барханах узбецьких Кизилкумів — використовувалися для створення стратегічного паритету між США та СРСР.

Між усіма цими стратегічними точками, розділеними тисячами кілометрів, простежується чіткий зв’язок: у кожній із них працювали талановиті інженери-шахтобудівники з Національного гірничого університету (м. Дніпропетровськ). 

Атомний клан

Імена видатних учених і практиків, які створювали непробивний «ядерний заслін» для радянської держави, стали відомі лише після закінчення «холодної війни» 1946—1991 рр. Причина зрозуміла: «top secret» на всіх рівнях.

— За 80 років роботи нашої кафедри тут підготовлені сотні талановитих гірничих інженерів-шахтобудівників, — розповідає проректор НГУ з міжнародних зв’язків, завідувач кафедри будівництва та геомеханіки, лауреат Державної премії України, заслужений діяч науки і техніки, професор Олександр Шашенко. — Але була серед випуск­ників шахтобудівного факультету й невелика когорта дійсно унікальних особистостей, які створювали в середині минулого століття вітчизняну атомну промисловість. Я б назвав їх особливим гірничо-шахтним атомним кланом. Згадаю лише кілька імен: Семен Волощук, Микола Фурманський, Петро Митрофанов, Віталій Корсунь, Юлій Каменєв.

Важкі гори

У старонімецькому переказі говориться: «Колись в озері в горах Саксонії рибалки піймали сіткою водяника. За своє звільнення він запропонував на вибір золота — на один рік, срібла — на десять або заліза — навічно. Місцеві жителі вибрали залізо…». Але хитромудрий господар озера нічого не сказав про уран. Може, просто не хотів завчасно будити «ядерного джина»?

Земля Саксонія розташована на передгір’ях та Рудних горах і межує з Чехією. За особливий клімат — довгу зиму, північні вітри, високу вологість — її часто жартома називають «німецьким Сибіром». Чеська частина гір має іншу назву, що підтверджує правомірність цього порівняння, — Крушне гори, або Важкі гори. Вони простягаються майже на 150 км, а в їхніх надрах (як у Німеччині, так і в Чехії) розроб­ляються родовища срібла, свинцю, цинку, вісмуту, вольфраму… І, як виявилося, не тільки.

— На початку 1951 року в Дніпропетровський гірничий прибув із Москви уповноважений Радміну із завданням відібрати з числа п’ятикурсників представників декількох спеціальностей для роботи в Болгарії або Чехо­словаччині, — розповідає Олександр Шашенко. — Вибрали 30—40 людей, після чого органи держбезпеки кілька місяців збирали інформацію про кандидатів. У підсумку гідними визнали лише десятьох випускників, серед яких був і Павло Митрофанов.

Приїхавши до Чехії навесні 1952 року, він був здивований тим, що не чути птахів у лісі. Лише через якийсь час зрозумів: радіація вбиває комах, тому й птахів нема…

«Відразу після війни СРСР провів розвідку шурфами в Саксонії та Тюрінгії для пошуку уранових руд, — пізніше напише у своїх спогадах Павло Митрофанов, — бо вже було відомо, що Рудні гори мали найбагатші в Європі поклади цієї сировини. До розвідки, а потім і спорудження шахт, штолень і кар’єрів були залучені випуск­ники Ленінградського і Московського гірничих інститутів та інженери-гірники Московського метробуду. Коли на зміну метробудівцям прибули випускники із Дніпропетровська, у цих землях було багато таких споруд і радянських військових батальйонів поруч із ними. За наказом Кремля з організацією видобутку уранової руди так поспішали, що багато розвідувальних шурфів, особливо уздовж кордону НДР із ФРН, залишили незакопаними. У них падала худоба, що місцевим жителям дуже не подобалося — отвори спішно закрили…»

Інтенсивність роботи була дуже високою. За кожним радянським інженером закріплювали 5—6 вибоїв. Вільнонаймані німці, святкуючи Різдво або Великдень, тижнями не виходили на роботу. У такі дні радянським фахівцям доводилося працювати ще більше, щоб не зірвати виконання плану, який сягав 25—30 тонн руди на місяць. У ці періоди Петро Ілліч працював і за підривника, і не раз бувало, що за ящик високоякісної руди (уранової смолки) одержував від 50 до 100 марок. Після збагачення руду залізничними цистернами в розчині сірчаної кислоти транспортували в Радянський Союз.

«Працівники держбезпеки вимагали постійної уваги й недовіри до вільнонайманих німців, — згадував Петро Митрофанов, — тому у вибоях ми бували значно частіше й довше. Працювали важко. Виходиш із шахти, а тобі  паморочиться в голові. Треба хоч хвилину постояти, подихати, перш ніж іти далі… До того ж не було ніякого захисту від опромінення. Тож перші два роки на уранових рудниках НДР через умови роботи, тривалість робочого дня, постійний нагляд були для радянських фахівців дійсно сибірською каторгою.

Через кілька місяців після смерті Сталіна життя радянської колонії почало змінюватися на краще: дозволили спілкуватися з німцями, заходити до магазинів, їздити на екскурсії країною, а потім навіть до ФРН та Франції.

У 1953 році до нас надійшло кілька радіометрів-лічильників Гейгера. З’ясувалося, що ми вже дуже сильно опромінені. Нас негайно обстежили лікарі, доправили до шпиталю в Зігмершенау, де призначали уколи й ванни, а потім ми лікувалися на курорті Брамбах…».

— Не було в Україні гірничого ВНЗ або гірничо-геологічного факультету університету, випускники якого не працювали б у Рудних-Важких горах на видобутку уранової смолки або уранової руди іншого типу, — говорить професор Шашенко. — А скільки там було українських солдатів і офіцерів, які служили в лавах Радянської Армії, з’ясувати зараз майже неможливо. Сучасникам треба знати про це, бо наша країна купує в Росії ТВЕЛи для своїх АЕС. На формування запасів цього палива поклали життя тисячі наших співвітчизників. А власного повного ядерно-технологічного циклу в Україні досі немає.

Зірка Кизилкумів

Пісню «Учкудук-три колодязі» за радянських часів співали всі. Однак мало хто знав, що в цих рукотворних оазисах узбецьких Кизилкумів створюється золотий запас Держбанку СРСР і наповнюються уранові засіки ВПК. Чималий внесок у ці процеси зробив випускник кафедри шахтного будівництва ДГІ 1961 року Микола Фурманський.

У книзі С. Різаєва «Універсальний талант: штрихи до портрету М. Фурманського» про нього написано так: «Видатний державний діяч Республіки Узбекистан, великий організатор гірничого виробництва, доктор технічних наук, гендиректор Навоїського гірничо-металургійного комбінату, сенатор Олій Мажліса… Кілька важливих дослідних робіт із науково-технічного обґрунтування, розроблення та впровадження технології проектування та експлуатації кар’єрів під час освоєння складноструктурних родовищ високоцінних руд — особистий внесок Миколи Івановича в розвиток гірничої науки. Особливі його зусилля були спрямовані на становлення та подальший розвиток Зарафшанського й Учкудуцького золото­переробних комплексів, переведення уранової галузі на більш економічний спосіб свердловинного підземного вилуговування.

Герой Узбекистану, заслужений інженер Узбекистану, двічі лауреат Державної премії, нагороджений орденами «Дустлик», «Елюрт хурматі», знаком «Шахтарська слава» трьох ступенів…».

…У 1958 році в Центральних Кизилкумах розпочалося будівництво уранового комбінату. Фахівці попереджали: в умовах Кизилкумів взяти уран майже неможливо. Його велике гідро­генне родовище мало тут надзвичайно складне залягання з високою обводненістю й нестійкістю рудовмісних горизонтів. Та й із технологічного погляду руди Учкудука мали багато властивих тільки їм особливостей. У світовій практиці не було аналогів переробки руд такої формації. Однак у Мінсередмаші не знали слова «неможливо». І роботи з будівництва рудників і кар’єрів почалися.

Уранові поклади дійсно виявилися унікальними, із величезною кількістю підземних вод, які могли прорватися в гірничі виробки. Проходка шахтних стовбурів рудників відбувалася в слабких, нестійких, «пливучих» породах із великими припливами пластових вод. Треба було на місці розробляти та застосовувати цілком нову технологію проходки стовбурів вертикальними щитами з водозниженням рівня напірних підземних вод.

У таких умовах і почалася кар’єра молодого фахівця із Дніпропетровська Миколи Фурманського, який приїхав сюди з дипломом інженера-шахтобудівника ДГІ. За 10 років в Учкудуку він пройшов шлях від гірничого майстра до начальника кар’єру. А потім 14 років проробив на золото­видобувному комплексі — головним інженером і директором Центрального рудоуправління.

Не всі з тих, хто прибув разом із Миколою Івановичем, витримали випробування жахливою спекою, пильними бурями, безвіддям, бездоріжжям, напруженою та важкою працею. Однак Фурманський не тільки загартував характер, а й дістав унікальну можливість для накопичення знань, умінь та досвіду. Цьому сприяли, по-перше, надзвичайно складні гірничо-геологічні умови залягання руд урану та золота, які обумовили експериментальний характер освоєння родовища. По-друге, постійне співробітництво й контакт із кращими науковими та конструкторськими колективами країни. І, нарешті, особиста участь інженерів у налагодженні та освоєнні високопродуктивних дослідних зразків гірничої та іншої техніки.

— На відкритих гірничих роботах в узбецькій пустелі передбачалося використання нових роторних комплексів з Уралу, — розповідає Олександр Шашенко. — Але учкудуцькі міцні глини й тверді пропластки були не по зубах роторним екскаваторам — ламалися ковші, зуби. Довелося разом із заводом-виробником («Уралмашем») вести реконструкцію та посилення роторних екскаваторів та конвеєрів. За короткий час техніка безперервної дії була доопрацьована та освоєна. Застосовані тут буропідривні роботи для розпушування густих глин не мали аналогів у світовій практиці й дозволили забезпечити необхідні умови для ефективної роботи роторних екскаваторів, успішно впровадити їх на всіх кар’єрах рудоуправління. Група працівників комбінату зі власної ініціативи вивчила можливості видобутку урану способом підземного вилуговування, і новий прогресивний спосіб був застосований. Це удешевило видобуток, поліпшило умови праці гірників і залучило до  розроблення нових родовищ. Тож Зірка Героя Узбекистану заслужено належить нашому землякові Миколі Фурманському — справжній зірці Кизилкумів.