Імпортний провал

На думку прем’єр-міністра України Миколи Азарова, одне з головних завдань промисловців — заміщення ключових груп завезених з-за кордону товарів.

— Імпортозаміщуваність має стати безперечним пріоритетним критерієм для будь-яких галузевих програм розвитку, які ми зможемо впровадити під фінансовою парасолькою коштів МВФ, — повідомив на засіданні Кабміну прем’єр-міністр. На його думку, у нас надто багато імпортних товарів у категоріях, де ми цілком спроможні обійтися власними силами.

Безперечно, до повної автаркії (самозабезпечення всіма видами промислової продукції) Україні ще далі, ніж до членства в Євросоюзі. Та й у сучасному глобалістичному світі це давно вже архаїзм — виробляють там, де вигідніше, хоч на Таїті. Однак платіжний баланс країни, скорботно згаданий прем’єром у зв’язку із цим питанням, ігнорувати небезпечно. Нагадаємо: «Не можна далі жити одним днем, завозити в країну м’яса й м’ясопродуктів на півмільярда доларів більше, ніж експортуємо, вугілля теж на півмільярда, полімерних матеріалів і пластмас — на два мільярди доларів більше». Отже, треба самим виробляти, особливо в галузях, які не вимагають запаморочливих технологій і революційних змін.

Спробуємо розібратися, які сфери промисловості могли б витіснити той самий імпорт, що б’є по бюджету, радуючи нижчою ціною й відповідною якістю. І взагалі за рахунок чого це можна зробити.

Білоруські граблі

Уряд України зовсім не самотній у своєму прагненні ліквідувати залежність від імпорту. Як найпоказовіший приклад можна згадати Білорусь. Там створенням відсутніх виробництв переймалися ще в середині 90-х, ухваливши 2006 року спеціальну програму. Досягти незалежності від імпорту вирішили двома способами. Перший — збільшити мита й обмежити імпорт. Другий — вкласти більше грошей у потрібні галузі виробництва, причому кошти виділяти як безпосередньо із бюджету, так і з банків під держ­гарантії.

Начебто все добре — частка вітчизняних товарів на білоруських прилавках не опускається нижче 70%. Але, на думку окремих експертів, Мінськ свідомо наступив на граблі більш ніж піввікової давнини. Незалежний економіст Леонід Злотников: «Після Другої світової війни в країнах, що розвиваються, була дуже популярна політика імпортозаміщення, однак на початку 80-х років усі усвідомили, що це глухий кут. Класичний приклад — спроби Бразилії розробити власний комп’ютер. Вони провалилися, бо імпортозаміщення — найпримітивніше уявлення про те, як треба управляти економікою». Така практика, за його словами, веде до того, що населенню нав’язують більш дорогу й менш якісну, зате вітчизняну продукцію. «Напевно, одні лобіюють свої інтереси, а інші не розуміють, як насправді повинна розвиватися економіка», — резюмував Злотников.

Що вугіллю добре — то м’ясопродуктам…

Із боку виглядає ганебною залежність від поставок з-за кордону в країну із традиційно розвиненим аграрним комплексом того ж м’яса, з потужною вугільною промисловістю — вугілля й сильним хіпромом — полімерів і пластмас. Проте реалії XXI століття такі, що для успішної роботи вітчизняної галузі необхідний цілий комплекс умов, головні з яких — сировинна база й володіння сучасними технологіями. Якщо таких немає, рекомендується розвивати те, що виходить найкраще. Це підтверджує й неоднозначний досвід Біло­русі, де під гаслами заміщення імпорту заходилися небаченими темпами нарощувати випуск навіть… вина. Те ж саме й в Україні, де досі не облишають спроб, приміром, незбагненним чином створити успішне виробництво легкових автомобілів. І неважливо, що в технологічному плані наші легковики — це в найкращому разі середина 90-х років, зате вітчизняні…

Основна причина, з якої розвинені країни відмовилися від спроб автаркізації промисловості — консервація технологій. Якщо держава надасть кошти виробничникам, то вони не вистрибуватимуть зі штанів, а працюватимуть по-дідівському, оскільки від банкрутства захищені надійним щитом держпідтримки. Така  розслабленість небезпечна. Тому головне в боротьбі із засиллям імпорту — вигода для економіки в цілому, а не для окремих підприємств, нехай і найпривабливішої галузі.

Думка виробника

Андрій Олінковський
Голова організаційного комітету Асоціації представників полімерної галузі України

— Така ініціатива голови уряду гідна схвалення, однак проблеми галузі такі багатогранні, що вирішити їх без вжиття комплексних заходів неможливо.

Що таке полімерна галузь України? Це чотири сектори. Перший — підприємства, які виробляють сировину. Потужностей, які можуть задовольнити внутрішній попит в Україні, немає. Завод «Карпатнафтохім», який запускають на заході країни на гроші російського «Лукойл-Нафтохіму», охопить зовсім не весь асортимент полімерної сировини, сєверодонецьке об’єднання «Азот» тільки намагається відновити виробництво поліетилену високого тиску. Другий галузевий сектор — імпортери полімерної сировини, тобто трейдери. Вони, відзначу, були б раді купувати сировину у вітчизняних підприємств першого сектора, брати на себе економічні ризики при забезпеченні стабільного попиту в Україні, перерозподіляючи його за вже давно сформованими логістичними мережами. Третій сектор — переробники сировини, які випускають готові вироби. І четвертий — безпосередньо організації-клієнти та кінцеві споживачі.

Припустимо, держава знайшла можливості профінансувати програму з підтримки віт­чизняного виробника сировини. Для цього треба створювати нові підприємства. Кому вони продаватимуть продукцію? Переробники просто задихаються під податковим пресом і поступово згортають виробництво. До того ж в умовах кризи попит на готову продукцію падає. Потенційним українським виробникам сировини залишається експорт, а за міжнародні ринки треба ще поборотися. Така ситуація склалася в Росії, де майже всі виробники працюють на експорт, конкретніше, на Китай, нерідко продаючи туди сировину набагато дешевше, ніж вітчизняним переробникам.

Тому без серйозної комплекс­ної реформи та підтримки кінцевого споживчого по­питу й вітчизняних підпри­ємств-пере­робників, без глибокого ана­лізу реального механізму роботи галузі та відповідних макроекономічних розрахунків і рішень такої доброї мети не досягти.

Думка експерта

Ільдар Газізуллін
Старший аналітик Міжнародного центру перспективних досліджень

— Коректніше в цьому випадку говорити про підвищення конкурентоспроможності галузей, згаданих прем’єр-міністром. Якщо взяти конкретно кожну з них, то, наприклад, полімери вимагають особливої уваги, оскільки різниця — два мільярди доларів — дуже велика. Галузь треба ставити на ноги, орієнтуючись головним чином на передові технології. Якщо таких нема, треба придбати за кордоном або ж профінансувати їхнє розроблення в нашій країні. До речі, хімічна промисловість України переживає не найкращі часи, і надалі можна прогнозувати досить масштабні звільнення. Ставка на розвиток випуску полімерів і пластмас мала б позитивні результати й у соціальному плані, адже в нас дуже багато кваліфікованих хіміків.

Що до вугілля теж не все так однозначно. Так, у нас є продуктивні шахти, однак давно не секрет, що більшість конкуренто­спроможних родовищ відпрацьовані і є певні сумніви із приводу доцільності вкладення масштабних коштів у вуглепром. Проте, якщо розумно підійти до справи, зростання видобутку цілком реальне.

Підсумовуючи сказане, хочу відзначити, що у світі фактично не залишилося складних виробництв, у яких весь цикл роботи був би сконцентрований в одній країні. Це означає, що перш ніж вживати заходів з імпортозаміщення тієї або іншої групи товарів, треба запитати себе, чи буде це вигідно, а не займатися цим просто для галочки.