Українські симптоми менілітової лихоманки

Чи допоможе карпатський сланцевий газ енергетичній самодостатності держави?

«Вітчизняні запаси сланцевого газу — найбільші в Європі. Якщо Україна зуміє його видобувати, то зможе відмовитися від імпорту газу з Росії, через що «Газ­пром» втратить ринок збуту» — такий лейтмотив публічної дискусії у вітчизняних ЗМІ.  Імовірна ціна питання:  гроші з бюджету на розробку покладів або передача землі в концесію іноземцям.

Про що, власне, мова?

Декларується, що найбільші поклади горючих сланців в Україні залягають в  Кіровоградській, Львівській та Закарпатській областях. У Карпатах геологічну розвідку покладів корисних копалин веде ДП «Західукргеологія» НАК «Надра України», однак професійного підрахунку  ресурсів гірських сланців ніхто не робив.

– Вивчення менілітових сланців Карпат як енергетичної сировини впродовж 1964—1975 років позитивних результатів не дало, — розповідає головний геолог із нафти і газу ДП «Західукргеологія» Богдан Полиняк, — хоча ми пробурили сотні свердловин. Знаємо, що між сланцевими пластами «защемлені» і газ, і нафта, і газовий конденсат. Проте у Державному балансі запасів корисних копалин обсяги газу, пов’язані з горючими сланцями, не обліковувалися. Детальної інформації немає ні в Українському державному геолого­розвідувальному інституті, ні в Інституті геології та геохімії горючих корисних копалин НАН України. Системного теоретичного та практичного дослідження проблеми видобування природного газу зі сланцевих порід в Україні ніхто не проводив. Наведена в наукових публікаціях цифра  можливого його обсягу — 500 млрд кубічних метрів — є орієнтовною.

Науковці Львівського відділення Інституту геології та геохімії долю карпатських менілітових сланців  як енергетичної сировини визначили ще наприкінці 1970-х. Тоді за підсумками трьох технологічних досліджень із ділянок Верхньо-Синьовидне та Смільна, що у Львівській області, встановили вихід продукції: 1,5—2%  смола, 5—6% — підсмольні води, 86—88% — напівкокс, 5—6% — газ. Вердикт: придатні для використання як наповнювач для руберойдів.

Коли всі млинці глевкі

Дослідження щодо використання сланців для одержання паливно-енерге­тичної речовини у світі проводилися давно. Свій внесок у науку спробував зробити  й Національний університет «Львівська політехніка». У 1950-х роках у Прикарпатті навіть спеціально збудували дослідний завод, де мали намір перероб­ляти сланці на нафту. Принцип полягав у тому, що в процесі термічної обробки  з органічної речовини — керогену виділялася нафта й трохи газу. Того самого сланцевого газу в академічному розумінні цього слова. Розробили  й інший, підземний, спосіб переробки — шляхом піролізу. У розвіданому пласті пробурювали  кілька свердловин. До однієї  подавали повітря і сланець підпалювали, горіння відбувалося всередині пласта. Кероген під дією високої температури без доступу повітря розкладався, і на-гора під тиском виходила газопарова суміш, що виносила з собою й вуглеводні. 

— Тоді йшлося про спроби отримання зі сланців нафти, — пояснює завкафедри хімічної технології переробки нафти і газу, професор, доктор хімічних наук університету Михайло Братичак. — Ця технологія виявилася економічно невиправданою, а детальніші дослідження були дуже витратними й могли б не окупитися. Крім того, феноли — органічні сполуки ароматичного ряду, на які багаті сланці, у процесі розкладання стають водорозчинними й можуть потрапити в підземні води. А це загрожує екології Карпат. У наших сланцях у кращому випадку є 40—45% органічної маси, з якої можна синтезувати трохи газу та неякісний, низькосортний бензин. Решта — порода, яку під час наземної переробки довелося б кудись дівати. Кожна проблема породжувала нову, тому в 1994 році цю дослідницьку програму інститут закрив.

Оптимізм на рівні дисертації

В Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, одному з профільних наукових закладів гірничо-видобувної галузі, ідею видобутку сланцевого газу сприйняли зі стриманим оптимізмом. Зокрема, професор, доктор геолого-мінералогічних наук Борис Маєвський підтверджує, що в Карпатах справді величезні запаси менілітових сланців. Проте застерігає: за сучасних вітчизняних технологій заради нафти їх краще не розробляти. Досвід США з видобутку газу зі сланцю його зацікавив.

— Як я розумію, буріння свердловин проводять спочатку вертикально, а потім переходять на горизонтальне по цих сланцевих товщах, проводять гідророзриви, обробку відповідними хімреагентами, і, таким чином, утворюється штучна тріщинуватість порід. Через порожнини газ іде у свердловини і видобувається на поверхні. Але це, скоріше за все, свердловини з низьким обсягом видобутку — 2—10 тис. метрів кубічних на добу. Раніше на це ніхто не звертав уваги: газу було достатньо і в традиційних родовищах.  Нині у нас біля Коломиї газ видобувають теж у таких об’ємах, причому на невеликих глибинах. Але оскільки технології видобутку й методика оцінки запасів змінилися, то зараз спочатку треба обґрунтувати економічну доцільність видобутку такого газу.

За всього оптимізму, геологи та науковці Західної України одностайні в тому, що поки відкриття великих покладів сланцевого газу очікувати не варто. Та навіть якби  ДП «Західукргеологія» й пробурило кілька свердловин (а на це немає коштів), ще невідомо, чи буде там газ. А якщо й буде, то навряд чи багато. Глобальних завдань для держави це не вирішить. Хоча ніхто не заперечує: питання варте уваги й може бути вдячною темою для успішного захисту численних дисертацій.

Кому вигідно?

Ажіотаж, що здійнявся довкола сланцевого газу останнім часом, львівські та івано-франківські експерти пояснюють по-різному. За версією хіміка Михайла Братичака, наприклад, хтось хоче вибити бюджетні кошти на експеримент. Коли ж справа дійде до останньої стадії, скажуть: доцільніше купувати газ у Росії, ніж забруднювати Карпати. Геолог Богдан Полиняк допускає, що під прикриттям газовидобувних суперечок може початися захоплення привабливих для туристичного або іншого бізнесу ділянок землі. А на думку мінералога Бориса Маєвського, піар інспірують енергетичні компанії, що вже вклали значні кошти в проекти з видобутку сланцевого газу і зараз потребують додаткових інвестицій. Причому акцент робиться на національній самодостатності України в енергоносіях.

Так чи інакше, але про доброзичливу руку допомоги з боку Royal Dutch Shell, ExxonMobil, Chevron, MarathonOil нині  пишуть і говорять скрізь. Національно стурбованим через Internet повідомляють, що EuroGas Polska, дочка американської EuroGas Inc., спільно з українським партнером в особі бізнесмена Івана Аврамова мають намір створити вітчизняну філію. Своєю чергою одна з п’яти найбільших світових компаній Total нібито може інвестувати у розробки Львівсько-Волинського басейну понад $200 млн уже в 2011 році. Виникає ілюзія енергетичної самодостатності держави, проте мало хто з коментаторів та інформаторів зауважує, що проекти з видобутку газу із сланців, як і проекти з відкачування шахтного метану, мають свої ризики. У метані ризики переважно технологічні, у сланці — економічні. У «Західукр­геології» стверджують, що розвіданий ними газ акумулюється хоч і на значній, але важкодоступній території й у невеликих обсягах. Взяти його можна лише за допомогою значної кількості свердловин. Тоді фактична його собівартість може перевищити критичну для національної безпеки суму  $320 за тисячу кубометрів.

Тож, скоріше за все, маємо подібну до анекдотичної ситуацію, коли театральна вистава наробила багато галасу — тричі падала декорація…

Довідка «УТГ»

Сланці — гірська порода, мінерали якої мають здатність розшаровуватися, як, наприклад, слюда. Сланцевий газ, в енциклопедичному трактуванні, — продукт термічної переробки горючих сланців, містить до 30% водню, 15—30% метану, близько 10% окису вуглецю. «Сланцевим газом» називають природний горючий газ із щільних низькопористих і слабопроникних товщ надр. Як і шахтний метан, він залягає у так званих пастках менілітових сланцевих пластів, збагачених органічною речовиною  керогеном.