Час тікати: коли виїде останній фахівець і що нам із цим робити

Запобігти виїзду за кордон кваліфікованих фахівців можна, звернувши увагу на закордонний досвід.

На початку дев’яностих років на територію колишнього СРСР прийшло нове поняття — «відплив інтелекту». Під цими словами мається на увазі проблема виїзду із ­країни кваліфікованих наукових та інженерних кадрів.

Насправді вона набагато глибша, оскільки йдеться буквально про фундаментальні принципи діяльності та успішність сучасної держави й суспільства.

За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), сьогодні на заробітки за кордон з України виїхали 6,5 млн наших співгромадян — на 2,5 млн більше, ніж  5 років тому. Таким чином, кожен сьомий українець став трудовим  мігрантом!

Задля справедливості треба сказати, що Інститут демографії й соцдосліджень НАН України оперує меншими —проте теж вражаючими — цифрами. За його інформацією, за кордоном працюють «лише» 2,5—3 млн українців. Така, прямо скажемо, чимала різниця в даних, швидше за все, пояснюється тим, що МОМ спирається на свої дослідження, а інститут — переважно на офіційну інформацію.

Безперечно, головна причина виїзду українців — пошук кращого життя. Так, відповідно до результатів соціологічного опитування, проведеного компанією TNS у вересні 2011 року в рамках національного щомісячного дослідження­ «Омнібус», 42,7% українців оцінюють економічне становище України як погане, 31,3% — як дуже погане, 19,6% — як задовільне й тільки 1,1% — як досить добре. Тобто майже три чверті (74%) громадян досить негативно сприймають стан вітчизняної економіки.

Не дивно, що, відповідно до рейтингу нещасних країн, Україна за «індексом нещастя» посіла 10-те місце (із 38 країн). Саме між Португалією ( 9-те) і Грецією (11-те), які перебувають у переддефолтному стані.

На жаль, наша країна дійсно майже за всіма параметрами є однією з найвідсталіших у Європі — із найменшою зарплатою, найнижчим рівнем ВВП на душу населення, а тепер ще й мало не з найважчими умовами для ведення бізнесу й просто жахливим інвестиційним кліматом. У цих умовах найбільш соціально мобільні й талановиті громадяни усе частіше «голосують ногами» — шукають можливість виїхати з країни.

На конкретних прикладах і статистичних даних ця тенденція виглядає ще більш загрозливою. Так, тільки минулого року з України для роботи за кордоном виїхали близько шести тисяч IT-фахівців. Із 1991 року за кордон на постійне місце проживання поїхало близько семи сотень докторів наук, а з 1996-го — більше 1150 кандидатів наук. І хоча за останні роки кількість наукових співробітників, які емігрували, в Україні скоротилася більш ніж у 10 разів у порівнянні з першою половиною 90-х, чомусь виникає підозра, що ця тенденція спричинена скоріше падінням рівня науки й освіти, а не зусиллями держави. Крім того, наша країна вже стала донором медичних кадрів для багатьох країн, щорічно втрачаючи понад 6 тисяч фахівців.

Цей сумний список можна продовжувати. Однак головне те, що в результаті масового виїзду своїх громадян Україна втрачає найбільш кваліфіковані й здібні кадри — той людський капітал, що їй самій критично необхідний. І тенденція «відпливу інтелекту» може набути лавиноподібного характеру за рахунок нових категорій кваліфікованої робочої сили.

Першою ластівкою, яка наочно демонструє новий тренд, може стати історія із Запорізьким алюмінієвим комбінатом. Після того, як на підприємстві зупинили електролізне виробництво, за пропозицією компанії «Російський алюміній», до складу якої входить ЗАлК, запорізькі фахівці (переважно робітники) їдуть працювати в Сибір та інші регіони Росії, де в компанії налагоджене електролізне виробництво і є дефіцит кваліфікованих кадрів. Таким чином, уже невдовзі може виникнути ситуація, коли Україна стане перед серйозними проблемами нестачі кваліфікованих кадрів у принципі — на всіх рівнях і майже в усіх галузях.

Про те, що така перспектива не є чимсь нереальним, може свідчити досвід наших сусідів — білорусів. За неофіційними даними, у РФ уже сьогодні працюють близько мільйона громадян Білорусі, постійне населення якої — лише близько 9,5 млн чоловік. Цілі бригади робітників і фахівців колективно переїжджають у Росію, де заробляють у три-чотири рази більше. У підсумку Білорусь може стати перед проблемами підтримки працездатності деяких підприємств.

При цьому треба особливо відзначити, що сьогодні російська влада зацікавлена не так у сезонних мігрантах, як у нових громадянах. Коли людина приймає російське громадянство, їй виділяються гроші на адаптацію, а в деяких областях навіть житло (якщо це не Москва або Пітер). Там значно простіше знайти роботу інженерам і робітникам.

Тому перше­­ місце серед країн, куди їдуть українські трудові мігранти, посідає Росія. І це зрозуміло: відсутність мовного й так званого цивілізаційного бар’єра робить такий вибір досить легким. Також не треба забувати, що окремі програми залучення висококваліфікованих робітничих кадрів мають багато країн ЄС — Німеччина, Велика Британія, Польща та інші.

Перші серйозні результати такого відпливу ми можемо спостерігати вже зараз. Багато громадян України, які кілька років зароб­ляють гроші на прожиття своїх родин за кордоном, адаптувалися настільки, що почали й своїх дітей забирати до себе.

Чи є надія?

Стан вітчизняної економіки й відсутність якихось зусиль влади із запобігання відпливу людського капіталу не дозволяють із оптимізмом дивитися в майбутнє. Єдиним позитивом цього процесу можна назвати тільки перерахування в Україну значних коштів. Так, за даними НБУ, за 6 місяців цього року заробітчани перевели в нашу країну $2,75 млрд. Але ці кошти не можуть компенсувати стратегічних втрат української держави, тим більше що після остаточного «укорінення» українських громадян на новому місці цей грошовий потік обов’язково зменшуватиметься.

Тому треба вже сьогодні перейнятися питанням: а чи є надія на зміну ситуації? Світовий досвід дає однозначну відповідь: є. Насамперед можна говорити про так званий сценарій зворотного потоку, що виникає в тому випадку, якщо та або інша країна починає пріоритетно інвестувати в науку і технології. Уперше цей ефект спостерігався в Тайвані. До 1989 року число тих, хто повернувся, становило 500 людей на рік. Вони зайняли найпрестижніші позиції в комп’ютерній галузі, у мікроелектроніці, у проектах із фізики твердого тіла. До кінця 1992 року ця кількість досягла 2 тисяч людей на рік. На той час за місця на острові вже почалася конкуренція.

У 90-х роках зворотний потік став реальністю для Гонконгу, Південної Кореї, Китаю, Індії. Зараз потужним центром тяжіння, що не тільки повертає свою діа­спору, а й притягує фахівців з інших країн, став Сінгапур.

Тенденція різко посилилася за останні п’ять років. Наприклад, китайське міністерство освіти припускає, що число китайців, які здобули освіту за кордоном і повернулися 2009 року на батьківщину, досягло 108000. 2010-го це число досягло рекордного рівня — 134800.

Цікаво, що, за даними опитувань індійських і китайських іммігрантів, які працювали або здобули­ освіту в США й повернулися у свої рідні країни, найбільш значущими причинами приїзду додому були можливість кар’єрного зростання, сімейні зв’язки та якість життя. Повернення додому також було кар’єрним каталізатором. Наприклад, тільки 10% індійців, що повернулися, обіймали вищі керівні посади в США, але 44% одержали посади такого рівня в Індії. Із китайців, які повернулися, 9% обіймали вищі керівні посади в США й 36% обійняли такі ж у Китаї. Переважна більшість уважала, що якість життя, професійний розвиток і сімейні зв’язки вдома, як мінімум, не гірше, ніж у США.

Варіант зворотного потоку можливий тільки в тому разі, якщо країна здатна не просто демонструвати економічні успіхи, а й робити все можливе для розвитку вітчизняного бізнесу, науки, створити «зелену вулицю» для інвестицій та інновацій. І, звичайно ж, якщо на ділі демонструє успіхи в поліпшенні умов праці й життя для всіх громадян у цілому й кваліфікованих фахівців зокрема.

Якщо ж не вдасться змінити ситуацію — ніяка програма не буде ефективною. Яскравий приклад — Аргентина, країна із загальною середньою освітою, що дала світу декількох нобелівських лауреатів. Там дуже висока еміграція науковців. Вони їдуть у США хвилями кожні 10 років. І там ухвалюється досить багато програм та ініціатив, щоб учених повернути. Однак коли люди приїжджають додому, вони дуже швидко розчаровуються і їдуть уже остаточно.

Що ж може зробити Україна вже сьогодні?

По-перше, треба активно підтримувати зв’язки зі своїми громадянами, не давати їм остаточно відірватися від батьківщини. Тут особливою допомогою може стати скасування візового режиму з ЄС. Це сприятиме тому, що українці почнуть навідуватися додому, оскільки багато з них роками не бувають в Україні, боячись, що потім не зможуть виїхати назад.

Цей підхід підтверджує індійський досвід. У цій країні ввели картку нерезидента. Індійцям, які мешкають за кордоном, так само було важко одержати візу, як і нашим співвітчизникам, тому виникла проста ідея: дати їм картки нерезидента, за якими вони мали право в’їзду в країну без візи. Потроху права нерезидентів розширювалися, тепер вони можуть навіть купувати землю. Такий підхід «прив’язує» людину до рідної країни.

По-друге, треба серйозно розглянути можливість створення так званих ключових лабораторій. Сьогодні кошти, які держава виділяє на науку, розпорошуються між сотнями установ, де їх вистачає лише на підтримку життєдіяльності. Необхідно це фінансування сконцентрувати в ключових лабораторіях, що працюють у тих стратегічних галузях, де Україна має добрі стартові умови й добрий потенціал. Наприклад, таку ключову лабораторію було відкрито на базі Інституту фізіології ім. О. Богомольця й Інституту молекулярної біології та генетики НАНУ.

По-третє, треба активно співробітничати з діаспорою — фахівцями, які працюють у сфері науки й високих технологій. У Китаї таких людей використовують для проведення так званої зовнішньої експертизи. Так, Національний фонд природничих наук — організація з $451-мільйонним бюджетом (2004 р.), що фінансує третину фундаментальних досліджень у китайських універси­­тетах, — підтримав зусил­ля із залучення десятків американських учених китайського походження до рецензування ключових заявок у конкурсах на одержання фінансування. Цей процес зменшує конфлікт інтересів, який, за словами китайських учених, був серйозною перешкодою в процесі розгляду грантових заявок у Китаї.

Крім цього, треба розглянути можливість запрошення для читання лекцій саме представників діа­спори — це дозволило б дати новітні знання в зручній для розуміння формі, за цілковитої відсутності мовного бар’єра й на найвищому рівні.

Повернення багатьох фахівців не в останню чергу експерти пов’язують із бурхливим розвитком індустрії високих технологій у цих країнах, із розширенням практики аутсорсингу back-office-процесів високотехнологічних бізнесів, створених іммігрантами в США. В Україні вже сьогодні треба міняти національне законодавство в напрямку максимального заохочення таких форм роботи.