Леонід Кучма: «Не вистачає батога, а не пряників» (ексклюзивне інтерв’ю)
Що треба зробити для зміцнення української економіки, на чому зосередити зусилля найперше і як повернути громадянам почуття впевненості в завтрашньому дні? Своєю точкою зору на наявні проблеми із читачами «УТГ» ділиться в ексклюзивному інтерв’ю Леонід Кучма, другий Президент України (1994—2005 рр.).
— Леоніде Даниловичу, Ви пішли в президентство з посади директора одного із провідних підприємств вітчизняної ракетно-космічної галузі — відомого на весь світ «Південмашу» (ДП «Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» ім. О.М.Макарова»). У його долі за останні роки, так само як і в долі всієї країни, було чимало потрясінь, що негативно позначилося і на замовленнях, і на обсягах виробництва, і на стані матеріально-технічної бази. На Вашу думку, чи є шанси повернути «Південмашу» і в цілому ракетно-космічній галузі колишню міць? За рахунок чого це можна зробити? Чи варто розраховувати у розв’язанні внутрішніх проблем України на допомогу ззовні?
— Думаю, що на першому плані має бути стратегічне партнерство з Росією. Однак у нас досі нема довіри одне до одного. Бо в Росії деякі представники влади (прошу вибачення — я їх дуже люблю) часто дивляться на Україну, як на підлеглого, діють за принципом «я сказав, ти — зроби». А я вважаю, що Україна має бути стратегічним партнером Росії. Ми одне з одним маємо розмовляти на «Ви», і обидві сторони рівною мірою мають одержувати позитивні результати від такого діалогу. Тоді весь світ почне на нас дивитися по-іншому, буде більше замовлень у космічній галузі.
А так що ми маємо зараз? За проектом «Циклон» у Бразилії перший пуск намічався 2006 року. Наближається 2012-й, а ми майже не фінансуємо цей проект. У такому випадку як на нас має дивитися світ, у тому числі Бразилія? Зрештою, вона може відмовитися від наших послуг і знайти іншого партнера, укласти договір з тією ж Росією. Тому ми маємо весь час пам’ятати, чим небезпечні власні промахи, недофінансування тих або інших програм і проектів. Не тільки в космічній, а й у авіаційній, транспортній, суднобудівній промисловості. Не можна втрачати свій інтерес в інших країнах, треба захищати його й відстоювати.
— У Вас є рецепт реанімації ракетно-космічної галузі?
— По-перше, треба серйозно розібратися з «Південмашем». Це величезні виробничі площі й потужності. Ви спробуйте зробити там звичайний болт — він буде золотим через накладні витрати. Чи можна виправити ситуацію? Напевно. Як на мене, треба провести реструктуризацію заводу. Розділити його на кілька підприємств, відітнути все зайве, зберігши тільки ті виробництва, які однозначно будуть затребувані завтра. Наприклад, там є чудове інструментальне виробництво, яке сміливо можна виділяти в окремий завод. Він зможе працювати на всю Україну, на СНД або навіть ще ширше й заробляти спокійно гроші, отримувати прибуток. Сьогодні ж усе, що заробляється в цьому сегменті, іде в загальну скарбничку «Південмашу», і в підсумку ніхто нічого не отримує, латаються тільки бюджетні діри, а розвитку нема.
Аналогічно в тракторному виробництві. Ми ж 20—25 років тому продавали трактори в 65 країн світу, навіть в Америку й Канаду! Зараз це виробництво фактично зупинене. Отже, теж треба подумати, як повернути Україні власний трактор, підтримати власного виробника, а не білоруського або російського. З огляду на останні події, коли наша держава заявила про наміри зайняти серйозну нішу на світових ринках сільськогосподарської продукції й проводити активну аграрну політику, це особливо актуально. Бо неможливо займатися розвитком аграрного сектора й при цьому не мати власного трактора, власного комбайна. До речі, комбайн теж виробляв «Південмаш» — одна з його філій у Павлограді.
Я переконаний, що успіх у реалізації масштабних проектів на «Південмаші» з підтримки й розвитку сільськогосподарського, вітроенергетичного, космічного та інших напрямів багато в чому залежатиме від того, чи зуміють ракетобудівники навести лад у своєму домі. Але виконати таке складне завдання «Південмаш» не зможе самотужки. Має бути відповідна урядова програма. Розробки в цьому напрямку вже є, уряду треба знайти час і зайнятися цим питанням детальніше.
— Ви не шкодуєте, що в 90-х довелося розстатися з «Південмашем»?
— Із цим підприємством у мене пов’язані найсвітліші спомини. Бо тоді все було по-чесному. Відразу було видно, хто є хто. Не треба було пильнувати, чекаючи на підступ. Кожен розумів ступінь своєї відповідальності. І найголовніше: люди вміли давати слово й дотримувати його. Нікому навіть на думку не спадало обдурити, підвести товаришів. Мимоволі порівнюю час роботи на заводі, у КБ із нинішнім, коли аналізую те, що відбувається в Україні. Ми часто не розуміємо, до яких наслідків може призвести поведінка людини в тій або іншій ситуації, особливо якщо ця людина чиновник високого рангу. Багато що робиться з позиції власного «я», судять і ухвалюють рішення з висоти своєї дзвіниці. При цьому ніхто не хоче відповідати за свої рішення, якщо щось не вийшло. Багато хто думає так: та нічого страшного, країна подужає. Люди не розуміють, скільки ран на тілі цієї країни залишено в минулому й збільшують їх сьогодні. Виходить, що для нас вона не рідна? Але ж це найстрашніше. Особливо погано те, що багато молодих і талановитих громадян України прагнуть жити й працювати за кордоном, бо не знаходять тут розуміння й підтримки.
— Тому Ви от уже 7 років у рамках благодійного фонду «Україна» реалізуєте програму з активної підтримки молодих інтелектуалів, школярів і студентів?
— Так, це наш невеликий внесок у інтелектуальне майбутнє країни. Ця програма діятиме й далі. Але самих лише президентських стипендій мало для того, щоб молодь почувалася затребуваною та захищеною в рідній країні. Треба
створювати умови для випускників технічних ВНЗ, щоб вони могли знайти для себе гідну роботу й не йшли після закінчення навчання торгувати на ринок, не їхали за кордон, у тому числі в сусідню Росію. Чому так відбувається? Якщо за радянських часів диплом давав гарантію роботи за фахом і більш-менш гідну зарплату, соціальний захист, то останнім часом, на жаль, наявність диплома в нас нічого не означає.
У той же час треба визначитися з кількістю фахівців, що здобувають вищу освіту. У нас їх готують у кілька разів більше, ніж у Європі, а використовують у кілька разів гірше. Багато хто здобуває диплом заради диплома й зовсім не уявляє, чим займатиметься після закінчення ВНЗ. Хтось влаштовується на роботу за протекцією, туди, де його освіта, спеціалізація взагалі не мають ніякого значення. Звідси, напевно, у суспільстві сформувалося не дуже серйозне ставлення до вищої школи. У міжнародних рейтингах багато наших вищих навчальних закладів теж, на жаль, сьогодні не котируються. Тому треба змінювати державні підходи, зробити все, щоб повернути престиж освіті, науці, у якій за останні роки також відбулися величезні зміни не на краще. Настроювати молодь активніше йти в технічні ВНЗ, виховувати тих, хто зможе піднімати промисловість і економіку.
— Чого не вистачає Україні для стабілізації ситуації?
— На моє переконання, для запуску стабілізаційного процесу не вистачає не пряника, а батога. Можливості для розвитку космічної галузі й багатьох інших найважливіших напрямів у нас є. Для їхньої реалізації потрібні бажання, воля й розуміння, що на самому лише чавуні, металі або на самій хімії економіку не витягти.
Я сто разів говорив і можу повторити ще раз: так, ми можемо вступити в систему міжнародного розподілу праці. При цьому опинитися в ситуації, коли від нас нічого не залежатиме. Тобто ми станемо просто територією, на якій розміщатимуться якісь виробництва. Про те, що може статися саме так, свідчить досвід багатьох європейських держав, які вже одержали свій «гіркий пряник». Багато з них, увійшовши до ЄС, власного продукту не виробляють, а розвивають чужі технології й випускають тільки те, що пропонують високорозвинені країни — Німеччина, Франція, Італія та інші. Але мені здається, що Україна заслуговує на значно більшу повагу, з огляду на інтелект, що ще в нас залишився. Сьогодні цей інтелект необхідно підтримувати й просувати. Адже ми всі добре розуміємо, що майбутнє — за високими технологіями.
Крім того, час відмовитися від практики минулого. Сьогодні не можна вже працювати, як за часів СРСР, коли підприємства гарантовано забезпечувалися замовленнями «згори». Треба вчитися бути менеджерами, знаходити, чим зацікавлювати інші країни, і пропонувати свою продукцію. Тільки тоді прийде успіх. Треба шукати консенсус із Російською Федерацією. Наприклад, у військовій сфері. Адже Росії і в майбутньому буде потрібна важка ракета, яку вміють робити в Україні. Сьогодні ми можемо подовжити на 5 років гарантійний термін на ракети стратегічного озброєння, які «служать» на російській території, і збільшити термін їхньої служби до 30. А що далі? За цей час треба буде зробити щось натомість. Але не думаю, що Росія зможе самотужки розв’язати це завдання, бо там теж за останні роки втратили колишній науковий і виробничий потенціал. Тож треба шукати консенсус у таких високотехнологічних галузях, як ракетно-космічна, авіаційна. Разом розв’язувати стратегічні завдання, захищати наші спільні інтереси. Сподіватимемось на краще.
Довідка «УТГ»
Благодійну організацію «Президентський фонд Леоніда Кучми «Україна» засновано 2004 року. Основні напрями діяльності: підтримка обдарованої молоді, відродження сільських бібліотек, міжнародне співробітництво, розробка та реалізація гуманітарних проектів тощо. Іменні стипендії Президентського фонду щорічно одержують 50 студентів різних курсів із 8 ВНЗ України (від 5 до 10 стипендій у кожному ВНЗ). Їх надають переважно майбутнім представникам технічних професій на підставі підсумків попереднього навчального року. Студентів, гідних одержати таку стипендію, визначають вчені ради ВНЗ. Зараз розмір стипендії становить 10800 гривень.
