Присмак скороминущості буття: науковий погляд на сценарії «кінця світу»
Проблема «кінця світу», попри удавану її простоту й доступність, насправді є складним міждисциплінарним питанням. І незрозуміло, чи є на нього однозначна відповідь.
Життя коротке
Щоб говорити про місце людини у Всесвіті, доречно позначити його лінійні розміри й тривалість життя на широко застосовуваних у науці логарифмічних шкалах довжин і часів поряд із лінійними й часовими масштабами інших типових феноменів природи. І тоді ми побачимо, що об’єктивно розміри людини малі, а живе вона довго.
Однак у людей суб’єктивні самовідчуття дещо інші. В уявленнях про самих себе вони схильні дещо завищувати власні розміри, дуже применшуючи при цьому тривалість життя: про швидкоплинність буття написані купи текстів різного ступеня художності й ліризму, однак на зріст метр-два ніхто не скаржиться.
Я не збираюся змагатися з японськими або китайськими поетами, які зуміли у дві-три рядки вкласти всю гіркоту непрожитих століть, але хочу сказати, що протягом декількох останніх років у деяких верствах суспільства виникла стурбованість і навіть психологічна напруженість, пов’язана з очікуванням «кінця світу». Вона вміло підживлюється шахраями-віщунами (із ними час щось робити на законодавчому рівні), давніми пророцтвами, яким чомусь треба беззастережно довіряти, більш новими й численними, фактично сьогоднішніми, міфами — про чорну діру, яку створить Великий адронний колайдер, про планету Нібіру, про приліт ворожих інопланетян (звідки тільки довідалися?), про катастрофу за участю дивної матерії та інше.
Створюється емоційне тло, що дозволяє, наприклад, збути продукцію будівельним фірмам, які споруджують для особливо життєлюбних багатих людей бункери-притулки, у яких (якщо, звичайно, вчасно до них добігти) можна буде сховатися від загальної сумної долі. Та що робити із цією напруженістю пересічним людям, які не мають грошей на купівлю такої дорогої заспокійливої таблетки, як бункер із резервом життєзабезпечення на 100 років?
Апокаліпсис на вибір
У радянській школі мене вчили, що «кінець світу» — це вигадка попів-мракобісів, які ллють воду на млин наших ворогів. Тоді цього вистачало. Тепер кожному, хто отримав навіть сучасну українську середню освіту, зрозуміло, що «кінець світу» цілком може трапитися реально, і розмови про можливі сценарії та про ймовірність їхньої реалізації можна вести цілком науковою мовою.
Усім цим питанням, наприклад, присвячено велику книгу чудового письменника-фантаста (і одночасно серйозного вченого-біохіміка) ХХ століття Айзека Азімова «Вибір катастроф», у якій він розглядає ймовірність різних сценаріїв — від загибелі Всесвіту до перетворення Землі на місце, не придатне для проживання людини. Але за її рамками залишається запитання — коли?
Цього року стало зрозуміло, що свій реальний «кінець світу» ми, можливо, проспали ще в 1883 році. В 2011-му хтось згадав про вже майже забуті фотознімки мексиканського астронома Хосе Бонільї, зроблені 12 і 13 серпня 1883 року. Він спостерігав дивовижне явище: близько 450 об’єктів, яі проходили перед Сонцем, і кожен із них був оточений якимсь туманом. Бонілья опублікував звіт у журналі L’Astronomie 1886 року. Усе було настільки дивно, що редактор вирішив, що вчений бачив комах і пил. Інакше поставилися до них астрономи наших днів. Ектор Мантерола з Національного автономного університету Мексики і його колеги вважають, що Бонілья, мабуть, бачив фрагменти комети, яка щойно розпалася. Це пояснює і «туман», і множинність об’єктів, і те, що вони були так близько один до одного.
Використовуючи дані, залишені Бонільєю, мексиканські астрономи зуміли оцінити, на скільки фрагментів розпалася комета і як близько пройшла вона від Землі. Результати виявилися жахливими: фрагментів було близько 3300, їхній поперечник — від 50 до 800 км, і пройшли вони на відстані від 600 до 8000 км. Тобто комета буквально ледь не врізалася в Землю. Розміри кожного уламка — не менше відомого всім Тунгуського метеорита, і в сукупності вони цілком могли влаштувати на Землі кінець світу.
Але ніхто ні про що таке навіть не підозрював. Якби це сталося, то так швидко, що й усвідомити цю подію майже ніхто б не зміг. Тож було б і не страшно, і «майже» не боляче.
Супервулкани
Гіпотетичних загроз із космосу придумано багато. Астероїди й комети — лише найзрозуміліші серед них. Але чимало їх приховано в планетних надрах і водних глибинах. Іноді виявляється, що фізика Всесвіту відома нам краще, ніж фізика власної планети, а її небезпеки можуть бути зовсім невідомими звичайній людині.
Ось цитата із сайта «Енциклопедія безпеки»: «Грегорі Рескін опублікував 2003 року статтю «Океанічні виверження, спричинені метаном, і масові вимирання», у якій розглядає гіпотезу про те, що причиною багатьох масових вимирань були порушення метастабільного стану розчинених у воді газів, насамперед метану. Зі зростанням тиску розчинність метану підвищується, тому на глибині вона може досягати значних величин. Але цей стан метастабільний, бо якщо відбудеться перемішування води, то почнеться ланцюгова реакція дегазації, як у відкритій пляшці із шампанським. Виділення енергії при цьому в 10000 разів перевищить енергію всіх ядерних арсеналів на Землі».
Це не умоглядне припущення. Прикладом такої катастрофи не дуже давно стала раптова дегазація озера Ніос у Камеруні, яка 1986 року забрала життя 1700 чоловік. Рескін відзначає, що питання про ситуацію з нагромадженням розчинених газів у сучасному світовому океані вимагає подальших досліджень.
Але дегазація може бути і локальною, і глобальною, а супервулкани — це завжди глобально. Термін цей існує лише років 30—40. Раніше вони були невідомі саме через свою грандіозність. Так дрібна живність, що паразитує на шкірі слона, саме слона і не помічає. У супервулкана нема ні кратера, ні конуса. У нього є кальдера — кришка із застиглої лави, яка закриває гігантську пащу з поперечником у десятки кілометрів. Таких чудовиськ на Землі лише декілька. Одне з них, найбільше, розташоване під Єллоустонським національним парком США. І саме щодо нього побоювання, що йому вже не так довго мовчати.
Процитуємо у зв’язку із цим газету «Аргументи й факти — Південь»: «Геологічне товариство США прогнозувало пробудження супервулкана не раніше ніж через 25 тисяч років. Але на підставі отриманих даних на катастрофу треба чекати приблизно 2075 року. Однак, за даними американських сейсмічних станцій, події розвиваються набагато швидше».
Тут, щоправда, з відомими своїм, м’яко кажучи, своєрідним підходом до науки «Аргументами» можуть посперечатися сейсмологи, більшість із яких говорять, що виверження супервулканів трапляється приблизно раз на 600—700 тис. років. І оскільки останнє виверження Єллоустонського гіганта сталося саме приблизно 600 тис. років тому, чекати на катастрофу «з хвилини на хвилину» можна було протягом всієї історії людства — у такому масштабі часу немає особливої різниці між 2075 роком і роком хрещення Русі.
Теорема про кінець світу
Важливо розуміти, що «кінець світу» — у більшості його сценаріїв — подія випадкова, непередбачувана. Принципово неможливо спрогнозувати момент її настання. Тому «точна дата» на зразок 21.12.2012 у пророцтвах — це пряма вказівка на їхній шахрайський характер. У всякому разі, у нас ідеться тільки про такі катастрофічні події, які підпорядковані законам теорії імовірностей. А з ними пов’язані певні складнощі.
Наприклад, якщо ми кидаємо монету й багато разів випав «орел», то багато хто помилково думає, що випадання «решки» наступного разу фактично безперечне. Ні. Імовірність її випадання як і раніше залишається рівною 1/2. І практично, і теоретично.
Однак, крім таких явних і поправних помилок, закономірності людського вимирання пов’язані ще й зі складними й тонкими, хоча й удавано простими для розуміння моментами, такими, як теорема про кінець світу. Вона має безліч — часом несумісних — формулювань через відсутність згоди між вченими, що її досліджують. У неї статус наукової гіпотези, присвячені їй роботи публікуються в провідних наукових журналах, і вона не є ні апокаліпсичною фантазією, ні псевдонаукою.
Теорема пов’язана з так званим принципом Коперника, що формулює наше правдоподібне й цілком очевидне місце у світобудові. Відповідно до цього принципу випадковий спостерігач, присутній під час перебігу якогось процесу, швидше за все, є присутнім не на самому його початку й не в самому кінці, а десь посередині, та й сам він живе на світі не перший день і не останній — усе в нього середненьке. Це цілком очевидно.
Що до нашого місця в історії, це означає, що ми живемо десь у її середині. І якщо людство існує 100 тисяч років, то начебто нема ніяких підстав думати, що в нього вже немає такого ж тривалого майбутнього. Тож можна поки не турбуватися. Одначе, з іншого боку, ми можемо сказати й інакше: наша епоха науково-технічного прогресу триває тисячу років. Відповідно до принципу Коперника, вона має переважні шанси протривати ще стільки ж. А якщо ми застосуємо ті ж міркування до епохи електрики… Отримані результати спантеличують, і вже явно відчувається: щось тут не те, хоча явних помилок у міркуваннях нема. Завдання полягає в тому, щоб, знаючи минулий час існування об’єкта, дати імовірнісну оцінку, скільки часу він ще існуватиме, за умови, що ми спостерігаємо його у випадковий момент існування.
Та що означає «у випадковий момент існування»? Чи правильно вимірювати при цьому час у роках? Може, треба вести лік часу за номером покоління? Тоді треба вважати, що до сьогоднішнього дня народилося 100 млрд людей і 100 млрд народиться за найближчу тисячу років. От і вийде оцінка часу життя цивілізації, що залишився, який дорівнює тій же тисячі років. Теж непогано.
Et cetera, et cetera…
Звичайно ж, існує ще й безліч «кінців», обумовлених діяльністю самої людини, цілком прогнозованих і керованих (а скоріше, некерованих), які більше заслуговують на назву колективного самогубства, ніж «кінця світу». Про них не можна не згадати, але це вже зовсім інша тема.
