Ставка на Схід

Київ узявся за відродження партнерських відносин із Туркменистаном. На кону — енергетична безпека країни.

Результатом останнього різкого загострення українсько-російських «газових» відносин став не тільки «обмін люб’язностями» між владою двох країн, а й взаємний пошук механізмів тиску на свого норовливого партнера. І якщо для Москви такі вправи стали мало не національним видом спорту, то Київ тільки осягає високе «мистецтво можливого». Саме тому візит українського президента в Туркменистан просто не міг залишитися непоміченим.

Центральною темою переговорів Віктора Януковича та Гурбангули Бердимухамедова стала енергетика. Незважаючи на те, що туркменський лідер акцентував увагу ЗМІ на інтересі української сторони до озвученої ним ініціативи стосовно співробітництва в будівництві енергетичних об’єктів, зокрема електростанцій на сонячній енергії, та розвитку спільних проектів у космічній галузі, головною інтригою стала можливість поновлення Києвом закупівель туркменського газу. І хоча за підсумками візиту про такі наміри заявлено не було, наступні виступи українських урядовців та експертів дали всі підстави говорити про реалізацію такої можливості.

Український інтерес до Туркменистану як можливої альтернативи російському газу має не тільки об’єктивні передумови, а й свою історію.

За сумарним потенціалом газового ресурсу ця країна посідає четверте місце у світі й має всі можливості вийти на друге. Якщо підтвердяться оптимістичні прогнози щодо родовища Південна Алатанія, Туркменистан зможе серйозно потіснити Росію на західному напрямку. За оцінками фахівців, які протягом останніх п’яти років досліджують це родовище, воно має не менше 7 трлн м3 доведених запасів, а розвідка ще триває, тому «вилка» становить від 7 до 14 трлн кубічних метрів газу.

Не дивно, що багато країн намагаються «застовпити» місце під туркменським сонцем. Китай, Корея та Малайзія вже на повну користуються туркменським газом, а Європейський Союз планує спрямувати цей ресурс на посилення своєї енергетичної безпеки.

Україна, яка останні два­дцять років намагається позбутися залежності від російського газу, саме за допомогою Туркменистану хотіла досягти горезвісної диверсифікації постачальників енергоресурсів. До 2003 року Київ купував в Ашгабата газ безпосередньо, а з 2003 по 2009-й туркменський газ продавався в Україну через посередників. Найвідоміший останній із них — нафтогазова компанія RosUkrEnergo AG (RUE), створена в липні 2004 року на паритетній основі російським Газ­промбанком та австрійським Raiffeisen Banking Group і зареєстрована у швейцарському кантоні Цуг. Як пізніше стало відомо, власниками Росукренерго на паритетній основі були ВАТ «Газпром» і підприємці Дмитро Фірташ та Іван Фурсін.

Досить довго Україна мала унікальні позиції в Туркменистані. У другій половині 90-х — початку 2000-х і наша держава, і українські компанії були буквально поза конкуренцією. Увесь цей «заділ» загублено — сьогодні доводиться починати фактично з нуля. Тільки за офіційними­­ даними, українсько-туркменський товарообіг із 2004 ро­ку скоротився з $4,3 млрд до  $350 млн (у 2010-му). Незлагодою між партнерами спритно скористалася Росія,­ яка уклала з Туркменистаном довгострокову угоду про закупівлю майже всього блакитного палива, яке добувається в країні. Результат — Україна залишилася без туркменських енергоносіїв.

Однак почалася криза, і «Газпрому» не сподобалася ціна, зазначена в конт­ракті. Росія фактично в односторонньому порядку відмовилася виконувати домовленості. Наслідком цього стало не тільки різке охолодження у відносинах Москви та Ашгабата, а й навіть аварія на туркменській ділянці газопроводу Середня Азія—Центр, унаслідок якої поставки туркменського газу в Росію припинилися аж до кінця 2009 року.

Сьогодні Москва замість обіцяних 70—80 млрд кубів газу купує лише близько 11.

Таким чином, уже до початку візиту українського Президента Туркменистан мав 40—50 млрд м3 «вільного» газу, які він спокійно може продати, якщо знайде спосіб поставок в Україну. Очевидно, що це той рідкісний шанс для України не  тільки відновити «газові» відносини зі старим надійним партнером, а й спробувати повернути втрачені позиції в Центральній Азії.

Привід для оптимізму

Схоже, Україна докладає всіх зусиль до того, щоб не проминути нагоду. Каменем спотикання в реалізації планів Києва залишається позиція Москви: без її згоди на транзит наша країна не може одержати жаданий туркменський газ. Очевидно, що особливого бажання звільнити дорогу своєму конкурентові в Росії нема.

Та є нюанси, що дозволяють українському керівництву сподіватися на одержання центральноазіатського блакитного палива вже наступного року — через російську трубу.

Наприклад, подвійні стандарти Російської Федерації цього разу можуть зіграти з нею досить злий жарт. Як уже згадувалося, «Газпром» відкрито не виконує умови контракту з Туркменистаном. Причому той же «Газ­пром» загрожує Україні фінансовими санкціями в тому випадку, якщо ми закуповуватимемо менше 33 млрд кубів. Така «подвійність» серйозно підриває позиції російського газового монополіста.

Річ у тім, що договір «Газ­прому» з Ашгабатом передбачає  такі самі санкції: або російська компанія викуповує належні 70—80 млрд м3 туркменського газу, або платить штраф. Поки що на недотримання Москвою домовленостей Туркменистан закриває очі, оскільки в нього немає можливості поставляти свій газ у західному напрямку, обминаючи Росію. Як тільки вона з’явиться, Ашгабат може не тільки розірвати свій контракт, а й виставити «Газпрому» рахунок.

Використовуючи цей козир, Україна й Туркменистан можуть укласти домовленості про експорт у нашу країну значних обсягів газу й вимагати нульового варіанта для штрафів. Як повідомили деякі українські ЗМІ з посиланням на джерела в адміністрації Президента України, це дуже сильний хід, який дає шанс на виграш. Правда, Україна й Туркменистан мають заручитися згодою Казахстану та Узбекистану на транзит туркменського газу.

Є й ще одне «але»: такий сценарій небезпечний подальшим загостренням українсько-російських відносин, які можуть перейти у фазу відкритої ворожнечі. До його реалізації Київ вдасться тільки в тому разі, якщо можливості досягнення домовленостей з Москвою буде остаточно вичерпано. Тому можна припускати, що цей варіант використають скоріше як спосіб тиску на Росію, а не початок «бойових дій» на газових фронтах.

Тому Україна готова піти «обхідним» шляхом, що дозволить не тільки диверсифікувати поставки енергоносіїв, а й додатково завантажити українську трубу на тлі постійних погроз Москви зменшити транзит російського газу через українську територію. Так, міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко в ефірі програми «Велика політика» на телеканалі «Інтер» заявив: транскаспійський газопровід у сполученні з українською ГТС — реальний шлях поставки туркменського газу в Європу. Він відзначив, що зараз розглядаються два варіанти транспортування газу транскаспійським маршрутом — трубою на дні моря або газовозами.

Така доставка можлива не раніше 2015 року, коли буде побудований термінал із прийому скрапленого газу в Одесі й прокладений транс­каспійський газопровід до Батумі. Однак готувити сани треба влітку. Тому Україні хоч-не-хоч доведеться займатися своєю енергобезпекою вже сьогодні, щоб завтра або післязавтра розраховувати на позитивний результат.

Нові обрії

Про те, що інтерес України до таких проектів виходить за рамки простої цікавості, стало відомо ще наприкінці березня, коли в Ашгабаті відбулося засідання міжурядової українсько-туркменської комісії з питань економічного співробітництва. Віце-прем’єр Андрій Клюєв, який очолював нашу делегацію, підтвердив, що Київ зацікавлений в участі в нових проектах зі створення газопроводів на території Туркменистану.

У першу чергу йшлося про маршрут Схід—Захід — представлений у травні минулого року проект нафтопроводу, який має до 2015 року з’єднати родовища в східній частині Туркменистану з узбережжям Каспійського моря. Українські компанії висловили готовність поставляти труби великого діаметра, лінійні труби та обладнання для компресорних станцій.

Український інтерес оперативно задовольнили. За офіційними повідомленнями української групи «Метінвест», саме вона стане одним із постачальників труб великого діаметра для будівництва 800-кілометрового газопроводу Схід—Захід. Відомо, що сталлю для труб забезпечить український комбінат «Азовсталь». Більш того, є імовірність, що під час розвитку проекту будуть задіяні десятки інших українських великих підприємств.

Тим більше що український Президент і уряд обговорювали з туркменською владою і можливість реалізації проектів, не пов’язаних з енергетичною галуззю. Зокрема, з весни ведуться переговори про будівництво українськими підрядниками доріг, залізничних і автомобільних мостів, злітно-посадкових смуг у аеропортах. Навіть якщо українським компаніям удасться тільки повернутися й закріпитися на туркменському ринку, уже можна говорити про те, що цього разу Україна має успіх на центральноазіатському напрямку.

Крім цього, є й інші цікаві новини. Так, Європейський Союз починає переговори з Азербайджаном і Туркменистаном про будівництво транскаспійського газопроводу (Trans-Caspian Gas Pipeline), що з’єднає через Каспійське море Туркменистан та Азербайджан. Цей проект названий найважливішою частиною загально­європейського проекту «Пів­денний транспортний коридор» із транзиту газу в Європу. Тобто ЄС підтверджує пріоритетність проекту Nabucco, що є прямим конкурентом російському «Південному потоку» — газопроводу, що і є головною загрозою для українського транзиту.

Як уважають експерти, будівництво транскаспійського газопроводу дозволить державам Європи щорічно одержувати 31 млрд м3 газу. А для України це шанс здійснити жадану диверсифікацію і надія на збереження обсягів прокачування російського газу через українську газотранспортну систему.

Таким чином, цього разу ставка на Схід може нарешті принести Україні довгоочікувану свободу від газового диктату. Від цього виграють усі, навіть Росія, яка буде змушена принципово­ переглянути міждержавні відносини зі своїми сусідами. А це різко змінить ситуацію на всьому пострадянському просторі.