Непрозорі викиди

Припинено права Києва на реалізацію квот відповідно до дії механізмів Кіотського протоколу.

Як мінімум, до грудня цього року Україна не зможе продавати квоти на викиди парникових газів за Кіотським протоколом. За інформацією Національного екологічного центру (НЕЦ), заборона пов’язана з недостатньою прозорістю системи обліку емісії. Ми ж додамо, що ставлення до використання коштів, отриманих за квоти, в Україні, на відміну від ­Росії, як і раніше є примітивним.

Таке рішення ухвалив Комітет виконання зобов’язань Рамкової конвенції ООН зі зміни клімату, відзначивши, що Національний кадастр антропогенних викидів в Україні не відповідає міжнародним вимогам.

Згідно з повідомленням НЕЦ, у звіті експертів ООН були представлені основні зауваження до українських кадастрів: недостатня прозорість системи обліку викидів парникових газів, прогалини в обліку викидів у сфері лісового господарства та землекористування, відсутність енергетичного балансу України. Щодо декількох джерел викидів нема деяких конфіденційних даних. На думку експертів ООН, національна система обліку викидів та поглинання парникових газів не настільки прозора, послідовна, повна й точна, як того вимагають міжнародні правила.

За даними українських екологів, подальшу долю торгівлі квотами та проектів спільного впровадження для України буде вирішено не раніше жовтня. При цьому, якщо ООН ухвалить остаточне рішення про невідповідність українського кадастру міжнародним вимогам, серед можливих варіантів розвитку подій буде зупинення українського реєстру на більш тривалий термін…

Зрозуміло, це повідомлення дістало резонанс в Україні, що спричинене, насамперед, політизацією в нашій країні самої теми Кіотського протоколу й участі в ньому Києва. Однак цікаво й те, що відразу після поширення інформації НЕЦ про нібито тимчасову заборону Україні на торгівлю квотами з Кіотського протоколу зі спростуванням цієї інформації виступило Державне агентство екологічних інвестицій України.

У Держагентстві заявили, що на сьогодні механізм продажу Києвом квот на парникові гази досі діє. У той же час чиновники підтвердили, що в серпні стосовно України ухвалено так званий попередній висновок, що фіксує факт недотримання вимог до національної звітності. Там зазначено, що всі обмеження щодо України наберуть чинності після ухвалення так званого остаточного рішення.

Таким чином, зрозуміло, що до України щодо Кіотського протоколу в ООН усе-таки є серйозні питання. І вони пов’язані аж ніяк не із внутрішньою політикою, а з недоліками в ­бюрократичній системі, що не дозволяють забезпечити прозорість і необхідну звітність із викидів парникових газів.

Російський приклад

Коли в лютому 2004 року Верховна Рада України ратифікувала Кіотський протокол, постала необхідність у створенні Національного реєстру обліку кількості викидів парникових газів — механізму, без якого торгівля квотами неприпустима. Суть цієї схеми в тому, що кожна країна — учасниця Кіотського протоколу має квоту на викид газів, і якщо промисловість не забруднює атмо­сферу до встановленого рівня, то різницю можна продавати іншим країнам. Відповідно, щоб визначити цю саму різницю, країна має чітко відзвітувати про кількість газів, що викидаються в атмосферу. Вітчизняні підприємства на час ратифікації Києвом протоколу просто не мали системи обліку­ викидів парникових газів, оскільки це не було передбачено нашим законодавством.

Київ покладав великі надії на Кіотський протокол як на спосіб непоганого заробітку, в уряді й парламенті говорили про багатомільярдні доходи. Експерти натякали й на те, що ми матимемо додаткові можливості одержання в рамках документа сучасних енергозбережних технологій і реалізації потужних інвестиційних проектів із залученням західних інвесторів. Але такі хитромудрі схеми в нашої влади не викликали й не викликають особливого інтересу — ставка робиться на всім зрозумілий формат «купи-продай», тобто пряму торгівлю квотами.

Для України (як і для Росії) Кіотським протоколом декларується вимога зберегти середньорічні викиди у 2008—2012 роках на рівні 1990-го. На час уведення в дію документа Росія в порівнянні з 1990 роком за рахунок зниження промислової активності після розвалу СРСР зменшила викиди на 30%, а Україна — ще більше. Тобто торгувати було чим.

У той же час, на відміну від Києва, Москва не пішла шляхом прямої торгівлі квотами. У РФ довго придивлялися до нових можливостей і тільки в 2006 році почали на теоретичному рівні розглядати варіанти. Принаймні таке завдання від уряду Росії одержало міністерство економічного розвитку й торгівлі РФ разом з іншими федеральними органами влади. Пізніше Москва заявила, що в рамках Кіотського протоколу прямо не одержуватиме гроші від продажу квот на викиди парникових газів, а кошти, отримані на вуглецевому ринку, інвестуватимуться в проекти з підвищення енерго­ефективності.

«Уявляють, що все дуже просто: продали квоти — одержали гроші. Але такого не буде. Схема, відпрацювання якої зараз завершується, передбачає участь грошей від продажу квот у інвестиційних проектах, що дозволить реально скоротити викиди», — прокоментував ситуацію радник президента РФ із питань клімату Олександр Бедрицький. На той час до розглянутих схем інвестиційних проектів було долучено, крім Мінекономрозвитку, і Ощадбанк Росії.

І тільки рік тому, восени 2010-го, Росія приєдналася до механізму спільного здійснення (JI, від англ. joint implementation), що є одним з інструментів гнучкого регулювання викидів парникових газів, передбачених шостою статтею Кіотського протоколу. Було схвалено перший російський JI-проект будівництва нового енергоблоку на Шатурській ГРЕС. Новий енергоблок на базі паро­газової установки потужністю 400 мегаватів установлять до кінця 2012 року, що дозволить знизити  викиди на 1,1 млн т діоксиду вуглецю. Партнером росіян в цьому й іншому проектах стала німецька компанія E.ON Carbon Sourcing, що входить до складу енергетичного концерну E.ON і відповідає за повний цикл розвитку проектів спільного здійснення.

Не торгувати, а модернізувати

В Україні в той же час відбувалися дещо інші події. У березні 2009 року наша країна домовилася про продаж Японії 30 млн одиниць установленої кількості викидів парникових газів, і вже у квітні наш уряд заявив про отримання 3 млрд грн ($375 млн) від цього продажу. Із приходом нової влади ситуація особливо не змінилася: Україна як і раніше ставить на перше місце пряму торгівлю квотами.

Різниця в підходах Києва й Москви — величезна. Зрозуміло, що впровадження складних інвестиційних схем у вигляді JI-проектів у рамках Кіотського протоколу, як це відбувається в Росії, надає широкі можливості для корупційної діяльності урядовців.

Але, з іншого боку, попри всі проблеми будуються конкретні нові промислові та енергетичні об’єкти, упроваджуються сучасні західні технології, модернізується виробництво, причому — за мінімальних витрат держави. Це саме та ефективна реалізація можливостей для країни, які дає Кіотський протокол. У той же час Україна «бере» від протоколу тільки живі гроші, які за давньою традицією невідомо куди щезають.

Але, як бачимо, навіть просто торгувати квотами в Києва не дуже виходить. Нинішня історія з тимчасовою забороною на продаж квот (або навіть простий розгляд цього питання в ООН) — яскраве тому підтвердження. І в цій ситуації, мабуть, важливо навіть не те, чи зможе Україна налагодити нормальну систему обліку викидів (цікаво, як їй раніше в таких умовах взагалі вдавалося продавати ці самі квоти?), а те, коли нарешті Україна перейде від «базарного формату» торгівлі квотами до залучення великих інвестиційних проектів, які здатні дати потужний поштовх розвитку української економіки.

Довідка «УТГ»

Кіотський протокол Рамкової конвенції ООН про зміну клімату (UNFCCC) набрав чинності 2005 року. Документ містить кількісні зобов’язання розвинених країн зі скорочення викидів парникових газів. Протокол передбачає два проектних механізми скорочення викидів, контроль одиниць установленої кількості (AAU) і одиниць скорочення викидів (ERU), а також міжнародну торгівлю квотами. Для участі в цих механізмах сторони мають надавати щорічну звітність за правилами, установленими міжнародною угодою.

На першому етапі реалізації Кіотського протоколу, із 2008 по 2012 рік, кількість викидів має зменшитися на 5% від рівня 1990-го. Однак коли протокол тільки готувався до введення в дію, передбачалося, що зменшувати викиди мають тільки 39 промислово розвинених країн і країн із перехідною економікою, у тому числі Україна. Країни-учасниці можуть спільно здійснювати проекти зі зниження викидів парникових газів у атмосферу на території однієї з країн, а потім, залежно від отриманого ефекту, передавати одна одній отримані одиниці ERU.

Ці схеми мають назву «Механізм спільного здійснення» (Joint Implementation, JI) і стосуються переважно пари «розвинена країна — країна з перехідною економікою». Реалізація їх можлива, наприклад, у такому форматі: розвинена країна забезпечує оснащення підприємств країни з перехідною економікою (де промисловість, зрозуміло, менш розвинена) фільтроочисним, енергозбережним та іншим обладнанням, а ­натомість одержує додаткові квоти на викид парникових газів. Крім того, можлива пряма торгівля квотами.