Брати Касяненки: політ крізь морок часу (Частина 2)
У роки війни
Конструювали брати Касяненки не лише літаки, а й гвинти для аеропланів. Особливого розмаху набула така діяльність після початку Першої світової війни.
Із перших її місяців інститутський авіагурток майже припинив свою роботу. Більшість його учасників була призвана до війська за авіаційними спеціальностями (до речі, старшим механіком 11-го корпусного авіазагону, який очолював Петро Нестеров, став один із братів — Іван Касяненко).
Із 1915 року за фінансової допомоги Військово-промислового комітету в КПІ поруч із механічними майстернями почали працювати авіамайстерні. Вони забезпечували ремонт збитих німецьких та австрійських літаків, тут було збудовано чотири аероплани системи «Альбатрос» і машини, спроектовані інститутськими ентузіастами. А ще тут випускали повітряні гвинти під маркою «Бр. Касяненки». Ці пропелери були кращими і значно дешевшими за французькі, які широко використовувалися в російських конструкціях перед війною. Тому військове відомство, щоб сповна задовольнити потреби діючої армії, робило на них все нові замовлення. Невдовзі майстерні КПІ почали постачати гвинтами Касяненків увесь Південно-Західний фронт.
Брати ретельно продумали не лише геометрію та конструкцію своїх пропелерів, а й запропонували передові технології їх виготовлення. Як згадував в одній зі своїх статей Євген Касяненко, було виготовлено спеціальне технологічне обладнання — особливі затискні чавунні плити для збирання і склеювання гвинтів, печі для підігріву заготовок і сушіння виробів після склеювання і таке інше; розроблені технологічні процеси виготовлення та порядок сушіння і складування готових виробів. Більш того, у майстернях проводилося остаточне центрування гвинтів не на технологічних гільзах, як практикувалося до того, а безпосередньо на їхніх втулках, що звільняло від цієї марудної роботи механіків авіазагонів. Усе це не лише забезпечувало високу якість пропелерів, а й здешевлювало та пришвидшувало їх виробництво.
Державні замовлення на все більші партії пропелерів давали кошти, а кошти — змогу працювати над новим літаком, який, за задумом, мав бути бойовим. Одномісний винищувач із крилами, змонтованими за улюбленою Касяненками схемою «оживлення», зі штовхальним стосильним двигуном «Гном-Моносупап» і трилопатевим (уперше в Росії!) гвинтом був незвичайним у всьому, але перш за все — в аеродинамічній компоновці. Це була справжня крилата торпеда з обтічним, мов веретено, фюзеляжем і вертикальним та горизонтальним оперенням, яке забезпечувало управління у відповідних площинах та захищало гвинт. Він і дістав неофіційну назву «Торпеда». Офіційно ж ця конструкція звалася «КПІ-5» — «Київський політехнічний інститут — п’ятий». За задумом авторів, літак мав бути не лише швидкісним, а й дуже маневреним, що забезпечувало його високу неуразливість до вогню супротивника. Винищувач і сам був непогано озброєний — у носі фюзеляжу встановлений кулемет, управляти вогнем якого пілот міг зі своєї кабіни за допомогою тросової тяги.
Проектування і складання аероплана здійснювалися у 1916 і на початку 1917 року. На випробування Касяненки вийшли лише наприкінці червня. Проте 1 липня 1917 року наприкінці першого підльоту сталася поломка: літак різко вдарився об землю нижньою частиною оперення, внаслідок чого зламався костиль, потім — лопаті гвинта і хвіст. І хоча пілот — Андрій Касяненко — не постраждав, подальші випробування не проводилися — не тому, що конструкцію хтось вважав надто невдалою, а через революцію, яка вже охопила всю країну…
У вирі перетворень
Романтичне піднесення і очікування радісних змін не обминули і братів Касяненків. За деякими свідченнями, ще в 1906 році Євген Касяненко вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії, за якийсь час її членами стали й інші брати. Отже, лютневу революцію 1917 року вони зустріли як довгоочікувану подію, що мала змінити все життя в Україні. У жовтні 1917 року Григорій стає членом крайового комітету з охорони революції. Невдовзі Євген у складі «групи Нероновича» (про роль у ній Касяненка свідчить той факт, що в історичній літературі її часом називають «групою Нероновича-Касяненка») різко виступає за порозуміння з російськими більшовиками та встановлення в Україні радянського ладу. А коли уряд радянської УНР переїжджає до Києва, Є.Касяненко бере участь у випуску першої радянської україномовної газети «Вісник УНР». У травні 1918 року Є. Касяненко остаточно пориває з УСДРП і вступає у КП(б)У. Згодом він стає одним із провідних співробітників газети «Київський комуніст», потім — новостворених «Вістей Київської Ради робітничих депутатів», «Сільської комуни».
Іван також активно працював на революцію: деякий час він був комісаром 143-го полку, а в 1919 році став членом більшовицької партії.
Знов у альма-матер
Двадцяті — початок тридцятих років ХХ століття стали для братів Касяненків періодом найповнішої реалізації їхнього інтелектуального й організаторського потенціалу, хоч від безпосередньої конструкторської діяльності вони й відійшли. Утім, навіть у своїй новій діяльності вони знаходили можливості сприяти підготовці власних фахівців-авіабудівників, а згодом — і організації роботи української служби авіаперевезень. Проте шляхи братів у той період уже почали розходитися, хоча й прокладені були в одному напрямку.
Однак спочатку брати Касяненки знову зібралися разом у своїй альма-матер. Іван був навіть призначений заступником ректора інституту.
Одним із найважливіших для себе питань брати вважали відкриття в КПІ нової спеціалізації — авіаційної. Тим більше, що ректор інституту Вікторин Бобров, який водночас очолював створений у 1920 році авіаційний завод (тепер — Державне підприємство «Київський завод «Авіант»), був головним ініціатором відкриття факультету такого профілю. Тож уже восени 1921 року Київський полі технічний інститут розпочав навчання майбутніх авіаційних фахівців. Водночас була відновлена й діяльність авіагуртка, який почав працювати як Авіаційне науково-технічне товариство (АНТТ). До навчання майбутніх авіафахівців ректору вдалося залучити найкращих викладачів інституту. Знайшлося серед них місце і братам Касяненкам: Андрій читав теорію аероплана, а Іван разом із В.Бобровим керував практичною роботою.
На цей період припала й остання спроба Касяненків створити літак власної розробки. У 1921 році за їхнім проектом на новоствореному Київському авіазаводі будується літак, призначений для ведення ближньої розвідки та супроводження кавалерійських з’єднань. Специфічне призначення визначило й другу, жартівливу, назву цього апарата — «аерокобила». Цей невеличкий аероплан мав крила, що могли складатися, завдяки чому його можна було транспортувати в спеціальному контейнері. Однак через відсутність двигуна і дефіцит матеріалів (літак створювався поза програмою підприємства) будівництво не було завершено. Тим більше, що головний автор і натхненник цього проекту Євген Касяненко невдовзі вже не міг займатися ним безпосередньо, бо поїхав у довготермінове відрядження для роботи в торговельній місії УРСР у Німеччині. Однак і з авіацією він не розставався: його зусиллями в Україну прибули перші шість пасажирсько-поштових літаків «Комета-ІІ» фірми «Дорньє». Із закордонного відрядження Євген Касяненко повернувся до тодішньої української столиці — Харкова, де очолив редакцію популярної щоденної газети «Вісті ВУЦВК».
Іван Касяненко після відкриття на базі агрономічного факультету Київського політехнічного інституту нового вишу — Київського сільськогосподарського інституту (тепер це Національний аграрний університет) став його першим ректором. Не забував він і про роботу в АНТТ. Досвід і кваліфікація Івана Касяненка не залишилися непоміченими владою, і наприкінці 20-х років він став головою правління державного акціонерного товариства «Укрповітрошлях», яке розташовувалося у Харкові. На початок його управління припала дискусія про те, які саме літаки — закордонного виробництва чи вітчизняні — мають обслуговувати повітряні траси України. По суті, вирішувалася подальша доля новоствореного харківського авіабудівного заводу «Авіазавод імені Раднаргоспу УРСР» (тепер це всесвітньо відоме Харківське державне авіаційне промислове підприємство) та його головного конструктора Костянтина Калініна. Лише втручання І. Касяненка дало змогу талановитому конструктору працювати й створити кілька літаків, які широко застосовувалися на повітряних трасах усього Радянського Союзу.
Ще під час роботи в КПІ Іван Касяненко почав співпрацювати з Українською метеорологічною службою (Укрметом) — цивільній авіації потрібні були точні і оперативні прогнози погоди щодня. У 1929 році він очолив і всю метеорологічну службу України.
На відміну від братів, Андрій Касяненко не втрачав зв’язку з авіацією ані на рік. Він працював в АНТТ, викладав предмети авіаційного циклу на механічному факультеті КПІ, був одним з організаторів льотних шкіл в Україні. Деякий час очолював відділ обладнання в Конструкторському бюро Калініна у Харкові, за непідтвердженими відомостями, навіть займався там розробкою літака зі змінною в польоті площею крила.
Епоха «великого терору»
Зірки братів Касяненків одна за одною закотилися наприкінці тридцятих років. Свій останній номер «Вістей ВУЦВК» Євген Касяненко підписав 17 січня 1931 року. Деякий час перебував на партійній роботі, потім працював інженером на Харківському авіазаводі (переведення на роботу «за фахом» тоді вважалося достатньо «м’якою» формою покарання працівників партійно-державного апарату, які в чомусь «завинили» перед владою), згодом — конструктором на Московському заводі ім. Авіахіму. 11 серпня 1937 року Євгена Івановича як буцімто одного з «керівників антирадянської націоналістичної організації, що прагнула повалити Радянську владу», заарештували і напередодні 1938 року розстріляли. За деякими свідченнями, одночасно з братом був заарештований і Григорій Касяненко. Рік його смерті невідомий.
Іван Іванович Касяненко після арешту навесні 1938 року його друга Костянтина Калініна був одним з небагатьох, хто не відвернувся від його сім’ї. Утім, 15 жовтня 1939 року заарештували і Івана Касяненка. Термін його ув’язнення був найбільшим із можливих — 25 років, і з таборів він уже не вийшов.
Що до долі Андрія Касяненка, певних відомостей про його життя в період «великого терору» сьогодні немає. Невідома навіть дата його смерті: десь вказується, що він пішов із життя в 1942 році в Москві, десь — у 1946 році…
Див. також: Брати Касяненки: політ крізь морок часу (Частина 1)
