Синці на тілі світобудови

Фізики знайшли сліди зіткнень нашого Всесвіту з іншими світами.

Космічний телескоп WMAP

Учені з Великої Британії, Канади та США провели дослідження реліктового космічного випромінювання. Відповідно до теорії Великого вибуху, воно має бути однорідним у всіх напрямках (ізотропним). Виявилося, однак, що в чотирьох ділянках небесної сфери реліктове випромінювання різко відрізняється від загального фону.

Наразі однією із провідних моделей походження світу є гіпотеза про вічну інфляцію (eternal inflation). Відповідно до неї, ми живемо в одному з безлічі всесвітів. Короткий період космічного існування, що мав місце «у нас» відразу після Великого вибуху, у цій моделі — лише один із безлічі таких процесів, які траплялися в різний час у різних частинах світобудови. Кожен епізод на кшталт локального Великого вибуху породжував власний усесвіт, щось на зразок пузиря в єдиному суперкосмосі. Але якщо за час свого існування ці сусідні всесвіти-пузирі зіштовхувалися, слід від катаклізму має зберегтися в реліктовому фоні. Автори дослідження вважають, що ділянки, де реліктове випромінювання статистично вірогідно відрізняється від загального фону, є саме слідами таких зіткнень.

Шум, який привів до Нобелівської премії

Реліктове випромінювання космосу було передвіщено Георгієм Гамовим, Ральфом Альфером і Робертом Германом 1948 року на підставі­ створеної ними теорії первісного Великого вибуху, після якого утворився наш Всесвіт.­ Воно мало з’явитися тієї миті, коли, приблизно через 300 тис. років після «години Х», гаряча плазма охолонула настільки, що із протонів, які входили в неї, нейтронів і електронів почали формуватися атоми водню та інших елементів. Спектр такого випромінювання не схожий на спектр зірок та інших радіоджерел.

Можливість його виявлення на фоні випромінювання галактик і зірок в ділянці­ сантиметрових радіохвиль була обґрунтована розрахунками А.Г.Дорошкевича та І.Д.Новикова 1964 року. А наступного Арно Пензіас­ і Роберт Вудроу Вільсон із Bell Telephone Laboratories у Холмдейлі (штат Нью-Джерсі) побудували радіометр, який вони мали намір використовувати для експериментів у галузі супутникових комунікацій.

Під час калібрування приладу з’ясувалося, що антена «шумить» — від неї не одержати абсолютно чистого сигналу. Невеликий шумовий фон не змінювався ні від напрямку, ні від часу роботи. Радіотелескоп демонтували, ще й ще раз випробували його «начинку». Усунули, здається, все. Зібрали знову — шум відновився! Після довгих роздумів теоретики дійшли висновку, що це не що інше, як постійний фон космічного радіовипромінювання, що заповнює Всесвіт рівним потоком. У 1978 році Пензіас і Вільсон за своє відкриття здобули Нобелівську премію.

Однак земна атмосфера заважала дослідженню реліктового випромінювання, і всерйоз його почали проводити тільки з виведенням у космос радіотелескопів. У 1983 році почалася робота орбітального телескопа РЕЛІКТ-1. Виявилося, якщо забрати з цього випромінювання деякі складові, пов’язані з рухом Землі,­ Сонячної системи та нашої галактики, то реліктовий фон майже по всій небесній сфері дійсно ізотропний із точністю до 0,01%. Але ще в січні 1992 року російські вчені опублікували статтю про те, що реліктове випромінювання, яке за теорією має бути однорідним, насправді має ділянки з порушенням ізотропності.­ 2006 року за це була присуджена Нобелівська премія з фізики, щоправда, не їм, а американцям, які оголосили про таке відкриття, зроблене за допомогою супутника Cosmic Background Explorer (COBE) трьома місяцями пізніше…

А через якийсь час, після виведення на орбіту американського космічного апарата Wilkinson Microwave Anisotropy Probe (WMAP), удалося скласти докладну карту реліктового випромінювання. Найвідомішою ділянкою неба, де воно дуже ослаблене, є так звана холодна пляма WMAP — WMAP Cold Spot, виявлена в 2007 році в сузір’ї Ерідана. Її і почав досліджувати професор Лоуренс Рудник з Університету Міннесоти.

Те, що він там виявив, шокувало астрономів. Учений не зміг знайти в цій ділянці простору ні галактик, ні зірок, ні навіть газу — нічого! Ця величезна порожнина розташована в 6—10 мільярдах світлових років від нас. А її розміри просто вражають: за оцінками дослідників, вона має діаметр приблизно в мільярд світлових років. Для порівняння: діаметр нашої галактики, що класифікується як гігантська, — «лише» 100000 світлових років, тобто в 10000 разів менше.

Утім, треба сказати, що така діра у світобудові раніше була передвіщена «на кінчику пера» астрофізиком Лаурою Мерсіні-Хаутон, і саме в річищі гіпотези про множинність світів і їхніх імовірних зіткнень.

Хто дав стусана Всесвіту?

Що далі —  то більше. У напрямку, визначеному ще однією аномалією реліктового випромінювання, було виявлено колосальні скупчення галактик. Але справа не в них самих, а в тому, що вони з величезною швидкістю рухаються в одному напрямку. Це загадкове явище всесвітніх масштабів назвали темним потоком (Dark flow) за аналогією із двома іншими таємницями космосу — темною матерією і темною енергією.

Над аналізом явища билася група астрофізиків Олександра Кашлинського з космічного центру Годдарда. Вони дійшли висновку, що цей потік скупчень галактик, віддалений від нас на 3 мільярди світлових років, що простягається на мільярди світлових років і летить зі швидкістю близько тисячі кілометрів на секунду, являє собою слід від взаємодії нашого Всесвіту з гіпотетичним іншим всесвітом. Схоже, що якась неймовірна сила добряче «врізала» по цих галактиках. А оскільки усередині нашого Всесвіту такої сили нема, залишається припустити, що вона була зовнішньою.

Пізніше декілька фахівців висловили сумніви в корект­ності обчислень Олександра Кашлинського, як і в існуванні самого потоку. Однак у новій роботі вчені зі США, Іспанії та Британії повідомляють,­ що одержали додаткове підтвердження реальності феномена й обчислили нові його параметри. І що «тиск» інших всесвітів — мильних бульок — один на одний призвело до сил, які згенерували величезні нерівномірності в нашому власному.

Уявлення про те, що наш Всесвіт може бути лише одним серед безлічі інших, за останні двадцять років перетворилося з наукової фантастики на теорію мультивсе­світів. Коректно уявити її собі важко: у грубому наближенні це «бульки», що містяться в якійсь загальній кулі. Якщо це припущення правильне, виходить, що дані, взяті з реліктового фону, можуть розповісти нам про щось, що знаходиться за межами нашого світу, і довести, що він — тільки мала частина набагато масштабнішої реаль­ності.

You may also like...