Професія — керівник
Значна частина українських керівників працюєза принципами епохи «розвиненого дефіциту», незважаючина багатий світовий досвід.
Управлінські функції в Україні завжди були другорядними. У центрі імперій ухвалювали рішення, а українська шляхта або директори відігравали роль доглядачів (супервайзерів) за поточними процесами. Так було в сімнадцятому столітті, так триває і в двадцять першому. Усі роки незалежності український менеджмент тільки вчиться бути самостійним. У кого? Як? І що із цього виходить?
За останні 20 років доводилося бачити різних керівників. Одні були висунуті або обрані ще за соціалізму. Інші стали керівниками з кооперативу, який значно побільшав, або з колгоспу, що розвалився. Були й такі, хто дістав статус «провідний» у спадщину. Почерк, стиль і відповідно ефективність у всіх українських керівників, зрозуміло, різні. Не однаковими шляхами вони прийшли до топ-посади, а от «обривають» кар’єру найчастіше шаблонно. Швидше за все, причина — в освіті…
Ще одна «псевдонаука»
Менеджмент — наука про керування, що повернулася до нас наприкінці 80-х минулого століття. Дуже жива, вона повсякчас трансформується та удосконалюється. Реагувати доводиться як на зміну відносин з капіталом, так і на технологічні революції.
На початку 20-х років Володимир Ленін відкрив у СРСР близько десятка наукових інститутів менеджменту й наукової організації праці (НОП). Розвивали науку про керування багато тодішніх світил, такі як Гастєв, Керженцев, Струмилін, Кондратьєв, Дунаєвський і Вітке. У 30-ті одних «стерли» у порошок, інших витіснили на Захід.
До кінця 50-х років у країні не розробили фактично нічого істотного, що могло б збагатити вітчизняний або зарубіжний досвід керування. Саме в ці три десятиліття за кордоном, насамперед у США, відбулося фундаментальне зрушення в галузі науки керування. Знамениті Хоторнські експерименти (1927—1932), що заклали засади сучасної індустріальної соціології й психології, проводилися в той час, коли в СРСР згорталися відповідні дослідження. Тоді у США були створені теорії керування, які й донині вважаються класичними. У СРСР, навпаки, не накопичили ніяких наукових фактів, а створене раніше було безповоротно загублено. Тоді менеджмент фактично зник із поля зору радянських учених і господарських керівників.
Роки «відлиги» дали надію. Однак ідеологічні обмеження не обминули й науку про керування, здавалося б, досить далеку від політики. Відомий радянський фахівець із організації й керування В.Афанасьєв згадував: «У 1967 році написав книгу «Про інтенсифікацію розвитку соціалістичного суспільства». Її не хотіли видавати все через ту ж тейлорівську «буржуазну» ідею «вичавлення поту»… І саме поняття «керування» викликало хвилю протестів. Яке там керування! Є в нас політика партії, наукове політичне керівництво, а керування, менеджеризм — західна «буржуазна» вигадка».
У третьому томі радянської «Філософської енциклопедії», виданому в 1964 році, немає статті про менеджмент, зате є про менеджеризм. У ній роз’яснюється: менеджеризм — це апологія капіталістичного способу виробництва. Дивно, але й через 25 років у «Короткому словнику із соціології», виданому вже в 1989-му, про менеджеризм говориться: ця буржуазна управлінська доктрина має апологетичне забарвлення, ігнорує антагоністичні суперечності й неадекватно відображає реальність.
Саме в 60-ті роки сформувався своєрідний підхід, що аж до середини 80-х визначав офіційне ставлення до зарубіжної науки керування. Його суть така: з усього багатства капіталістичного досвіду для практики соціалістичного будівництва можна брати тільки конкретно-практичні методи керівництва, а теоретичний зміст, що являє собою «ідеологію менеджеризму», слід відкинути. В умовах панування ідеологічних заборон інший підхід, очевидно, був немислимий. Але настала перебудова.
Кумівство й профанація
Менеджмент-освіта, яку почали розбудовувати комуністи-пропагандисти наприкінці 80-х, відразу підхопила бацилу кумівства. В американські бізнес-школи й на різні донорські програми записували не заповзятливих і здібних, а знайомих партійців і «комітетських» директорів заводів і фабрик. Наприклад, керівники всіх трьох миколаївських суднозаводів і їхні заступники «відзначилися» на навчальних курсах із маркетингу в США. Разом з тим не зовсім зрозуміло, наскільки класичний маркетинг узагалі потрібний у суднобудуванні.
У ті ж роки американські експерти організації навчання робітників побували у наших УПК і ПТУ й були вражені глибиною програм підготовки, наприклад, зварників і судноскладальників. Тренажери для робітничої професії були не гірші, ніж для тренінгів астронавтів. Заокеанські специ крекнули, написали рапорти і…
Сьогодні ПТУ подекуди ще залишилися, але навчаються в них на кухаря й стиліста. Усі рвонули в університети. І що вони там освоюють у сфері керування?
Поки можна було навчати менеджменту за принципом «роби, як я», тривало капітальне клонування помилок, копіювалися практики вчорашнього дня. Так, наприклад, вітчизняні директори, які сформувалися як керівники в еру дефіциту, коли доводилося випрошувати у постачальників необхідне, вперто не хотіли розуміти, навіщо їм реклама. Ну а управлінський облік у більшості виробничих компаній так і не зміг відвоювати позиції в банального бухобліку. Наукова організація праці була спокійно «похована» разом із парткомами.
Якийсь час вітчизняні банкіри ще були носіями свіжих (нових) управлінських технологій. Але вже після кризи 98-го їм не було чим «підживлювати» українських директорів.
Для навчання науки менеджерингу після здобуття незалежності України повсюдно почали створюватися академії, інститути й школи. Але викладати туди йшли, за поодинокими винятками, лектори університетів марксизму-ленінізму й викладачі політекономії, які все свідоме життя критикували буржуазні практики накопичення капіталу.
Автор наприкінці 90-х познайомився з однією такою кузнею кадрів. У навчальній групі були офіцери податкової міліції й директори разом із банківськими клерками. Займатися менеджментом вони приходили ввечері. Реальних керівників в аудиторіях не було, вони весь час вирішували якісь нагальні питання. Але на недільних шашликах були присутні всі.
У середині «нульових» у Києво-Могилянській бізнес-школі спробували навчати науки керування власників приватних вітчизняних бізнесів. Авторові пощастило бути в 1-й групі слухачів. Не хочеться себе вважати піддослідним кроликом, але ті 5 років і публічна інформація про активи моїх однокурсників свідчать, що експеримент був, швидше за все, неуспішним.
Домогтися поваги
Освіта менеджерів у сучасній Україні найбільше потерпає через недостатнє філософське обґрунтування управлінської праці. Однак це не тільки набір стандартних технік, схем, за якими можна домогтися успішного результату. Тому навчати треба ретельно відібраних, «вірних» людей, які не тільки мають гроші або досвід, а й хочуть і можуть залишатися керівниками протягом тривалого часу. У вітчизняній культурі й соціальних настановах керівництво великими організаціями стійко пов’язане з особистим збагаченням. У зв’язку із цим, з огляду на соціалістичне виховання більшості громадян, директори — це не ті, кого цінують. Подолання опору й інтриг забирає багато часу й ресурсів керівників. А менеджерський ресурс поновлюється не дуже швидко.
Поступово ми починаємо усвідомлювати, що західний менеджмент — це насамперед особлива субкультура зі своїми цінностями, нормами й законами, а не проста сукупність технічних процедур і методів.
Використання західної технології без аналізу філософії менеджменту — шлях у нікуди. Освоєння методичних прийомів повинне супроводжуватися аналізом фундаментальних шляхів, на яких ці прийоми створювалися. Передові технології, розроблені за кордоном, зовсім інакше виглядатимуть у нашому середовищі. Механічне запозичення лише поглиблює провалля, що відокремлює нас від Заходу. Навряд чи ми коли-небудь розгадаємо феномен успіху менеджменту, якщо будемо підходити до нього тільки як до техніки керування. Той же японський стиль керування технічно не є чимось новим. Його успіх — у культурному коді, новому типі поведінки і стосунків між людьми.
Це зрозуміли всі, коли в Україну прийшла технологія менеджмент-консалтингу, «замішана» саме на інтуїтивному й духовному «збігу» поглядів і принципів.
Найголовніше, чого не змогла продемонструвати українська система освіти менеджменту — домогтися поваги від власників капіталів. Одержати замовлення від держави через урядовців відповідних міністерств на «виробництво» достатньої кількості нових менеджерів — завдання, яке легко вирішити. Зрозуміли ж за 20 років ринкових відносин, як корумпувати урядовців, які ухвалюють рішення?! А от як «змусити» взяти, наприклад, у велику інвестиційну компанію або банк «сирого» керівника або не готового до впровадження нового проекту? Не самогубці ж вітчизняні олігархи, щоб приймати на роботу менеджерів, у ділових здібностях яких вони не впевнені. Хоча в українських менеджмент-практиках часто-густо спостерігаємо, як директором призначають довірену людину за логікою: а що як випливе?
