Червоний, жовтий, зелений

Червоний пігмент крові, жовтий — жовчі, зелений — листя. Такі «барви життя» видатного німецького хіміка Ганса Фішера, який розшифрував природу цих складних органічних сполук і здійснив їхній синтез у лабораторних умовах. 27 липня виповнилося 130 років від дня його народження.

Гансу важко було не стати хіміком: його батько, ­Ейген Фішер, був директором вісбаденської Kalle&Co — на той час великої фабрики з виробництва барвників, а ще для душі їздив у Штутгарт, де за сумісництвом був приват-доцентом хімії у Вищій технічній школі. Утім, батько, заохочуючи інтерес сина до хімії, свій життєвий вибір йому не нав’язував. Закінчивши гімназію, юнак не зміг визначитися, що ж йому ближче — хімія чи медицина. У підсумку пішов учитися відразу на дві спеціальності, спочатку в Лозанні, а потім у Марбурзі. Диплом хіміка здобув у 1904-му, а ліцензію на лікарську практику — двома роками пізніше. Правда, більше за практичне лікування його вабила наука, і ще два наступні роки він провів у Мюнхені, працюючи над докторською дисерта­цією з медицини.

Свої медичні інновації Ганс Фішер упроваджував у Другій мюнхенській клініці. Але вже через рік один із метрів німецької хімії Еміль Фішер переманив колегу-однофамільця до себе, у Перший берлінський хімічний інститут. Тут Ганс нарешті знайшов те, що шукав багато років — тему на суміжжі хімії та медицини. Його ранні роботи тих років присвячені хімії білкових і вуглеводневих комплексів. Фішер установив, що гемоглобін є складним білком, який містить крім суто білкової частини — глобіну небілковий компонент — гем, який, власне, і відповідає за зв’язування й перенесення кисню. Результатом цих досліджень стало розшифрування структури гема і його синтез, за що Ганс Фішер здобув Нобелівську премію з хімії 1930 року. Але це сталося пізніше.

А поки ж, повернувшись у Мюнхен, молодий біохімік присвятив себе батьківській тематиці — пігментам, тільки не текстильним, а біологічним. Першим об’єктом вивчення був білірубін жовчі. Правда, щодо синтезу білірубін виявився непіддатливим — Фішеру вдалося одержати його в останню чергу, у 1931 році. Двома роками раніше вченому «підкорився» гем, а в 1927-му — порфірин, вихідна сполука, що є  складовою багатьох пігментів. Причому, як виявилося, не тільки тваринних, а й рослинних: у 1940 році Фішер установив будову двох ключових учасників процесу фотосинтезу — хлорофілів a і b. «Дослідження Фішера показали, що природа, попри її непомірну розмаїтість, ощадливо використовує стандартний будівельний матеріал для виробництва таких, здавалося б, різних речовин, як хлорофіл і гем», — так охарактеризував роботу вченого, який представляв його на церемонії вручення Нобелівської премії, член Шведської королівської академії наук Седербаум.

Інтерес Фішера до порфірину та його похідних виник ще у студентські роки: його керівником у Марбурзі був ­Теодор Цинке, чиїм ім’ям сьогодні названо не одну реакцію, пов’язану з перетвореннями азотвмісних гетеро­­­циклів. До речі, недавно, у 2007-му, ім’я видатного органіка знову потрапило на перші шпальти наукової періодики: відразу дві групи хіміків, японські та американські, повідомили про відкриття нової складної гетероциклічної сполуки, однак, як з’ясувалося невдовзі, не розпізнали в проведеному синтезі реакцію, відкриту Цинке сто років тому. Фішер же тоді виявив, що в основі надзвичайно складних, високомолекулярних ­біологічних пігментів порфіринового ряду — один із його «старих знайомих», простий п’ятичленний гетероцикл пірол. Саме пошук механізмів зв’язування пірольних кілець у «різнобарвні» комплекси став справою всього життя вченого. Красномовним визнанням його авторитету у своїй галузі є той факт, що на запит «хімія піролу» пошукові системи одним із перших видають посилання на однойменний фішерівський підручник… 1937 року — книга досі залишається класикою, маючи насамперед не історичну, а практичну цінність.

Ганс Фішер викладав у декількох великих європейських університетах: три роки читав фізіологію в Мюнхенському інституті фізіології, але потім зайнявся виключно хімією — із 1916 року викладав медичну хімію в Інсбруці, із 1918-го — органіку у Відні, а в 1921-му знову повернувся в рідний Мюнхен, у Вищу технічну школу, де працював до кінця життя.­ Для багатьох знайомство з Гансом Фішером було своє­­рідним талісманом. Адольф Віндаус, який запросив колегу на своє місце в Інсбруці, визнаний гідним Нобелівської премії з хімії 1928 року — за відкриття структури стероїдів та їхнього зв’язку з вітамінами; роком раніше найвищу наукову нагороду за вивчення хімії жовчних кислот та їхніх похідних здобув Генріх Віланд — той самий, місце якого Фішер свого часу заступив у Мюнхені… Напевно, ніякої містики тут нема — просто ця людина мала дивовижну дослідницьку енергетику: там, де він з’являвся, формувалися нові наукові школи, відбувалися революційні відкриття.

Він був справжнім служителем науки, який не уявляв свого життя поза нею. У 1917-му, після ускладнення туберкульозу, ученому видалили нирку, і протягом року він не міг працювати. Дуже журився, але знайшов сили повернутися до нормального життя. 31 березня 1945 року Ганс Фішер покінчив із собою — в останніх запеклих боях Другої світової війни радянською авіацією було зруйновано його мюнхенський інститут… Пам’ять про цю світлу людину на землі живе у вдячних нащадках, а на небі — в іменному місячному кратері.