Чого тобі треба, старче?
Цим нехитрим запитанням не раз спокушала українського Старого Золота Рибка, обдарувавши його цього разу, м’яко кажучи, непопулярною реформою.
Так і жили б у паралельних світах, та корито в Баби зовсім продірявилося. Поплентався Старий до синього моря: «Змилуйся, Золота Рибко! Пенсія начебто коло носа, а корито зовсім дало дуба. Коли твоя ласка, допоможи!». Довго ворушила риб’ячими мозками володарка морська й відповіла: «Міжнародний валютний фонд пригрозив мене без корита залишити. Тому хай буде баба пенсіонеркою в 60 років, а ти — у 62. Живіть собі на радість онукам: хоч погано, зате недовго». Скоро казка мовилася, а справа зробилася ще скоріше. 7 липня 2011 року Верховна Рада України дала життя пенсійній реформі.
Чудеса на віражах
Її без удаваної скромності слід назвати першим «українським проривом», вплив якого на суспільство може бути значнішим, ніж думають реформатори. Саме цьому сумнівному з погляду економіки й моралі перетворенню судилося стати, у певному сенсі, рубежем між маніловським минулим і сьогоденням, у якому, за словами одного забутого класика, критерієм істини є практика. Чи стане реформа перепусткою у світле майбутнє, надвоє баба ворожила, але практичний крок до суворої реальності зроблено.
Треба віддати належне своєрідній мужності нинішньої політичної верхівки: проповідувати тверезість у шинку, який сам будував і сам утримуєш, — не кращий спосіб уберегтися від стусанів. Особливо перед черговими парламентськими виборами. Правда, є в цієї мужності й інший бік: а куди подітися? Необхідність, викреслена з політичної бухгалтерії, приходить сама. Неминуче. Не випадково «хрещений батько» пенсійної реформи Сергій Тігіпко весь час повторював: альтернативи нема. Сказано сильно. Хоча цивілізований світ тримається на іншій аксіомі: альтернатива є завжди, немає її тільки за тоталітаризму. І все-таки замість вичерпних доказів того, що пенсійна реформа — краще з гіршого, реформатори використовували аргумент безальтернативності.
У будь-якому разі, наступивши на горло своїй колишній пісні, Золота Рибка зізналася: вона не чарівниця, і чудес у морі-океані не буває. А якщо й бувають, то лише чудеса навпаки. На кшталт того, що ми завжди хочемо як краще, а виходить гірше, ніж завжди.
Скажи мені правду, отамане…
Одне з «чудес навпаки» з’явилося вже під час риторичного обговорення проекту реформи.
Досі ідеологія влади, незалежно від політичної орієнтації, ґрунтувалася на соціальній демагогії. Вона улещувала електорат своєю відповідальністю за благо всіх, декларуючи рецепти порятунку країни від імені своєї політичної сили.
«Пенсійний» шок протверезив швидше, ніж проповіді, і призвів до прискореної кризи демагогії як традиційного політичного жанру. Тепер тільки абсолютно несамовиті казкарі зможуть дозволити собі казки про те, що гривня в умі дорівнює євро в кишені.
Учорашнє «покращення життя вже сьогодні» безальтернативно набуло відкладеного характеру. Тому ідеологія має змінитися настільки, щоб рятівна брехня була підкреслено схожою на правду. Ось чому правляча політична еліта, згущаючи фарби майбутньої катастрофи, не шкодує і світлих тонів: проблеми не системні, а тимчасові; реформи дозволять їх подолати. Без альтернатив. Крім того, героїчна боротьба із труднощами сама по собі звеличує. Тому рис реформи набуватиме навіть проста зміна місць доданків. І хоча суми вона не змінить, але розім’яти хобот у посудній крамниці дозволить.
Якщо колишнім виразникам сподівань народних із незвичайною легкістю думки можна було заявляти, що світова економічна криза торкнеться України за дотичною, то нинішнім судилося збирати всі кризи, які хоч «за дотичною» стосуються наших. Приміром, Греція. Усім раптом стало дуже цікаво: вона утопить економіку Євросоюзу чи він витягне її з болота за власне волосся? Але в Греції все є, а в нас нема нічого, крім популізму попередників. Уявіть, які зусилля знадобляться нам, щоб усе було, як у Греції! Не встигли обговорити, а на черзі вже «фінансовий пузир» Америки. Лопне — не лопне, вдарить — не вдарить? Але яка добра нагода, щоб у разі чого виправдатися або показати власний героїзм.
Солідарність у конверті
Проводячи змушені реформи, українській владі довелося не тільки зважати (нехай і формально) на тих, хто колись у її плани не входив, а й, грубо кажучи, утягнути суспільство в процес у справі про реформи як співвідповідача. Вона бездоганно розіграла партію солідарної відповідальності.
Така ідея не нова для України, і їй дійсно нема альтернативи. Пам’ятаєте: «Жити в суспільстві й бути вільним від суспільства не можна»? Але в нашій ситуації демократичний принцип має особливу пікантність. У ньому ідеально втілилася моральна норма вітчизняної Золотої Рибки: усе, що погано лежить, бери сам; відповідальність діли солідарно з усіма — завжди знайдеться цап-відбувайло.
Ним у будь-якому разі буде той, для кого пенсія — альтернатива голодній смерті. Але наївно думати, що в загальний котел добровільно зробить свій внесок «тіньова» економіка, створена саме для того, щоб — до себе, а не від себе. Тому ідея об’єднати «коня й тендітну лань» солідарною відповідальністю почасти нагадує середню температуру в палаті, почасти середнього розміру морг: не раз і не два озвучувалося, як поповниться бюджет Пенсійного фонду й виростуть пенсії за рахунок підвищення пенсійного віку, але не було озвучено, яку економію дадуть «природні втрати населення». Чому? А навіщо затьмарювати народну віру в краще, нагадуючи про те, що будь-яке соціальне перетворення народжує нові суперечності?
Не факт і те, що солідарна відповідальність у специфічних умовах України спрацює «цивілізовано». На перший погляд, цей момент реформи здається найсильнішим (ще б пак, у рамках закону, а не голосіння про соборність знайдено механізм об’єднання суспільства!), але на ділі він є найслабшим, як маятник у верхньому положенні. Найменше коливання, будь-яка однобічність у соціальній рівновазі — і він упаде, неприродна солідаризація корупціонера й роботяги легко перетвориться на свою протилежність.
Певною розрадою тут може бути тільки одне: коли результати реформ не збігаються з їхніми цілями, зростає зрілість суспільної свідомості. Росте розуміння того, що справа не в помилках у скрупульозних розрахунках команд реформаторів, а в неминучій однобічності всіх «безальтернативних» перетворень.
Від двох до п’яти
Узагалі діюча влада має рацію: системні реформи — єдиний засіб попередження економічних потрясінь і соціальних катаклізмів. Динамічність і всебічність трансформацій є певною гарантією життєздатності суспільства. Парадокс лише в тому, що будь-які зміни порушують і без того нестійкий баланс інтересів і для когось обов’язково стають болючими. Тому правильне узагалі не завжди правильне у своєму конкретному втіленні.
Наприклад, існує постулат: ліберальна економіка — саморегульована система, яка працює як «вічний двигун». У тому числі й за допомогою криз. Українська економічна модель не тільки не стала «двигуном» прогресу, як говорили її теоретики й доводили практики, а й не привела навіть до відносної економічної стабільності. У всякому разі, ми прийшли до того, що соціального навантаження вона не витримує.
Де ж ефективний власник, породжений тотальною приватизацією? Чому економіка залишається переважно сировинною, індустріальною?.. Питань до вітчизняного виробника стільки, що, здавалося б, невідкладні реформи мали б початися з невідкладної модернізації економіки. Але допустимо: нормальні герої завжди йдуть в обхід. Пенсійна реформа й стала таким обхідним маневром і сигналом у космос: збільште, панове, свою конкурентоспроможність, адже кожен громадянин жертвує на ваше друге дихання від двох до п’яти років свого не дуже довгого життя! Та чи почує космос цей сигнал, якщо світова економіка зазнає все більшого дефіциту сировини, якщо зручне становище краще, ніж непотрібний клопіт?
Не має значення, не може чи не хоче політична еліта проводити докорінні економічні реформи, важливо те, що «підтримка» економіки за допомогою наступу на соціальні права громадян спрямована проти самої економіки. Не легалізуючи й кардинально не модернізуючи її, неможливо модернізувати суспільство й легалізувати відносини, віддані на відкуп корупції. Яким би жорстким не було антикорупційне законодавство, воно не може бути реалізоване в умовах економіки царя Панька. І якими б щедрими не були соціальні гарантії, вони залишаться добрими намірами, які ведуть відомо куди. Без системних економічних перетворень реформа пенсійного забезпечення не просто непопулярна, вона — консервативна. Бо здатна трохи відстрочити, але не запобігти «безальтернативності» колапсу. Більш того, без модернізації «вічного двигуна» вона більше нагадує не перетворення, а соціальний експеримент.
У тому, що проходження реформи здійснене бездоганно, позначилися не її сильні сторони, а слабкість громадянського суспільства. Не було всебічного громадського обговорення стартової реформи саме як альтернативи. Тим самим країні підклали «подвійну свиню»: влада не попереджена про невраховані варіанти, і в неї розв’язані руки для самодіяльності, а суспільство змушене нести свою частку відповідальності за всі зворотні ефекти реформ.
Так, дивно, що всім байдуже до долі пенсіонерів, хоча на кожного чекає ця доля. Так, можна безсило розвести руками через те, що наявний пенсійний вік — одне з найбільших історичних завоювань демократичної боротьби за права людини миттєво було втрачено.
Однак основне питання в тому, наскільки жорстким буде процес оцивілізовування й чи окупляться жертви.
Чого ж ще тобі треба, старче? Ти й сам усе розумієш.
