Гвардієць із КБ «Південне»

Щоб успішно вирішувати пов’язані з освоєнням космосу завдання, необхідно підвищити престиж української аерокосмічної школи.

Багатьом із тих, хто брав участь у створенні вітчизняних космічних технологій, сьогодні за 70. Але назвати їх «старою гвардією» було б неправильно. Особливо  беручи до уваги активну позицію цих людей навіть сьогодні, попри безліч проблем у космічній галузі та її структурних підрозділах.

Один із представників славетної когорти створювачів бойових і космічних ракет — кандидат технічних наук Іван Миколайович Стаценко — понад 50 років працював у  ракетно-космічній галузі. Читачам «УТГ» він уже знайомий як головний розробник незвичайних автомобільних свічок запалювання, які виробляються в Дніпропетровську (див. УТГ «Поки горить свічка»,  №5 від 2 лютого 2010 р.).

Від Місяця до «Морського старту»

До бойової ракетної тематики майбутній інженер-винахідник долучився одразу після закінчення школи. Перейнявши любов до двигунів від батька, який працював механіком-дизелістом у кубанській станиці, мріяв навчатися в Московському  авіаційному інституті. Але з першої спроби вступити до МАІ йому не вдалося (конкурс — 10 чоловік на місце!), тому влаштувався на авіа­завод №82 у Тушиному. Через рік уже навчався на вечірньому відділенні факультету двигунів та енергетичних установок літальних апаратів. Потім була служба в зенітній артилерії в Білорусі, а після армії — знову навчання на денному відділенні того ж факультету. 

— На заводі ми робили зенітно-керовані ракети, — розповідає Іван Миколайович. — Розроблялися вони в КБ, яке очолював Герой  Радянського Союзу  Петро Дмитрович Грушин. Однією з наших ракет 1 травня 1960 року збили літак американського льотчика Пауерса. Для звичайних зеніток і винищувачів він був недосяжний, бо летів на висоті понад 24 км. Тоді ця історія вразила весь світ.

— Після закінчення МАІ вас призначили на роботу в легендарне КБ «Південне». Яким воно було в той час?

— У 60-х роках у КБП створили унікальну школу підготовки фахівців у галузі бойових, стратегічних і космічних технологій. Порядок там був ідеальний, дисципліна — залізна. І при цьому панувала атмосфера поваги, товариськості, коли кожен підставляв плече іншому. Ну а те, що ми працювали поруч із такими видатними людьми, як
М. Янгель,  І.Іванов, М.Назаров, В.Уткін, В.Ковтуненко, Ю.Сметанін, Ф.Санін, М.Ахметшин, О.Макаров, С. Конюхов, надиха­ло на подолання будь-яких труднощів.

— Над якими проектами працювали в далекі 60-ті?

— КБП було серед перших розробників нових нестандартних підходів до створення «головної сили» ракет і супутників. У сере­дині 60-х мені разом із колегами пощастило не просто торкнутися цієї теми, а й домогтися серйозних результатів. Колективу на чолі з головним конструктором І.Івановим доручили створення двигунів для місячного посадкового ступеня, які могли б гарантувати м’яку посадку й зліт із Місяця. Завдання було виконано, уже тривали випробування, але з декількох об’єктивних причин місячна експедиція не відбулася. Однак надалі двигуни посадкового ступеня стали в пригоді для інших виробів.

Видатним досягненням світового рівня була ракета-носій «Зеніт», оснащена   поряд з енерго­машівськими двигунами чотирикамерним кермовим рідинним ракетним двигуном тягою 8 тонн, який розробили в КБ «Південне». Літно-конструкторські випробування ракети-носія «Зеніт» тривали з квітня 1985 по грудень 1987 року, після чого ракету прийняли в експлуатацію. Створювалася вона досить довго, водночас із бойовими. Починалася робота за М.Янгеля, тривала за В.Уткіна, а завершилася вже за нинішнього генерального конструктора КБП С.Конюхова програмою «Морський старт».

Обігнали весь світ на 30 років

У 1963 році КБП розпочало роз­роблення ядерного комп­лексу ЕД-1. Науково-дослідні роботи велися одночасно в декількох інститутах, а колективові відділу, де працював І.Стаценко,  було поставлено завдання створити двигуни для цього комплексу.

— Ми працювали у великій кооперації, — згадує І.Стаценко. — У КБП була створена спеціальна група, до якої ввійшли талановиті молоді фахівці Анатолій Назаренко, В’ячеслав Тарасов, Ярослав Тиригін та інші випускники авіаційних інститутів Москви, Києва, Харкова. Очолив її О.Кондратьєв. Вивчали наукову літературу, фізику, конструювали, випробовували моделі. У нас була створена й своя випробна база.

Підсумком спільної плідної праці стало створення цілком нового покоління двигунів — плазмово-іонних з анодним шаром, аналогів яким не було у світі.

— У чому їхні особливості та переваги?

— У рідинних двигунах швидкість витікання газів близько 3 км на секунду, а нам потрібна була швидкість 20—30—40 км на секунду, щоб із меншими витратами палива одержати більшу тягу. Такі двигуни називають електроракетними, але електрична енергія використовується в них на зовсім інших принципах. 

Поряд із КБП для відпрацьовування цього напряму в Радянському Союзі створили КБ «Факел», де  розробляли двигуни для геостаціонарних супутників. Щоб супутник міг забезпечувати постійний телефонний, радіо- або телевізійний зв’язок, він мав протягом 10 років і більше перебувати в заданій точці орбіти. Це завдання й повинні виконувати електроракетні двигуни. Результатом спільних зусиль був ще один потужний прорив у науці і техніці у світовому масштабі. По суті, з виробництва двигунів наука в СРСР обігнала на кілька десятків років і США, і Францію, які сьогодні йдуть нашими слідами. А ми пройшли цей шлях 30 років тому.

«Космічне сміття» — як золото

Активний запуск ракет і супутників різного призначення призвів до нагромадження в космосі сотень тонн «космічного сміття», яке у буквальному значенні зовсім не є сміттям. Адже все це високотехнологічні вироби, у яких чимало унікальних конструкцій та дорогих деталей, зроблених із високоміцних матеріалів, добре збереглися. Так, 1965 року міжнародна організація супутникового зв’язку «Інтелсат» запустила на геостаціонарну орбіту свій перший супутник «Ерлі бьорд» масою 39 кг, який забезпечував постійну роботу 240 телефонних ліній між Європою та Північною Америкою більше трьох років. Наступний супутник важив 68 кг,  третій — 162 кг, четвертий — 293 кг. А потім у космос полетіли справжні гіганти, маса яких досягла 1870 кг  (12 тисяч ліній зв’язку й два телеканали). За п’ятнадцять років маса супутників цієї серії зросла у двадцять п’ять разів!

Така сама робота проводилась у СРСР, а після 1991 року — у Росії та Україні. Звичайно, не всі супутники залишалися на орбіті. Ті з них, які були на невеликих висотах — від 100 до 300 км від поверхні Землі, після вироб­лення ресурсу опускалися назад. Якщо ж задана орбіта розташована на відстані в 1000 км, супутник не в змозі самостійно впасти на Землю. Тому його прибирають з орбіти або залишають у вільному плаванні в космічних висотах.

І. Стаценко з учнями та колегами ще в 90-х роках минулого століття почав розробляти ідею збирання «космічного сміття» за допомогою космічних платформ з електроракетними двигунами й сонячними батареями. Сьогодні над нею працюють у НДІ енергетики Дніпропетровського держ­університету. Мета — домогтися збереження та повернення космічних апаратів, щоб надалі їхні суперматеріали й суперсистеми почасти використовувати повторно на ті ж космічні потреби, почасти переробляти й  застосовувати в інших галузях промисловості. Але поки жодної проектної пропозиції не реалізовано. А шкода. Оскільки запуск супутників триватиме, то й проблема ускладнюватиметься. Але ще більшої актуальності набула сьогодні ідея І. Стаценка про перетворення знаменитої станції «Мир» на постійно діючий космічний музей.

— Ми навіть думали про створення своєрідного буксира з транспортування станції на високу орбіту, що не дозволило б їй упасти на Землю й фактично зникнути, — ділиться своїми думками винахідник-конструктор. —  Можна було підняти «Мир» із висоти 300 км на 500—700 км і зробити музей на всі часи. Безперечно, це  недешево. Але просто знищити таку станцію, як вирішило російське керівництво, — теж дуже дороге задоволення.

Іван Миколайович Стаценко боліє душею за долю досягнень учених і розробників космічного напряму радянської доби. Він переконаний, що минуле — це основа майбутнього. Тому необхідно підвищити престиж навчальних і наукових закладів,  КБП і «Південмашу».  А Дніпропетровський національний центр аерокосмічної освіти молоді України нам цілком під силу зробити зразковим у  Європі та світі.

Іван Стаценко

Кандидат технічних наук, професор Севастопольського національного університету ядерної енергії та промисловості,  науковий керівник кластера «Еко-енерго».

Після закінчення МАІ потрапив за розподілом у КБ «Південне», де працював з 1964 по 1988 рік.

Брав активну участь у створенні бойових стратегічних ракет, двигунів для мирних космічних апаратів, у дослідженнях у галузі космічних двигунів, космічної та наземної енергетики.

У 1988 р. призначений головним конструктором і директором ОКБ «Фотон» (з 1996 р. — НДІ енергетики) при Дніпропетровському державному університеті.

З 2003 р. живе й працює в Севастополі. Займається поновлюваними джерелами енергії, насамперед сонячної. Багато розробок І. Стаценко впроваджені  у виробництво.