…Усі чотири колеса
За років Другої світової війни ленд-лізівські американські, англійські та канадські танки, а також літаки, вантажівки, джипи й лімузини, мотоцикли й трактори надали велику допомогу Червоній Армії. І все-таки не можна забувати головного: воювала не техніка сама по собі — за її підтримки у вогні боїв кували Велику Перемогу героїчні радянські люди.
Авто-ленд-ліз
Навіть через 70 років після початку Великої Вітчизняної немає точної статистики загальних втрат, поставок, убитих і тих, хто пропав безвісти, випущених куль, бомб і снарядів. Здається, що ця цифрова таємниця буде схована назавжди. Радянські історики ВВВ Ю.Жуков, Б.Соколов, генерал армії Р. Гарєєв, неоднозначний, але точний у деталях В. Суворов-Рєзун говорять, що Радянська Армія втратила в найтяжчі й розгромні 41-й і 42-й роки майже 400 тис. автомобілів радянського виробництва всіх класів. Знекровленій Червоній Армії допомогли автопромисловці коаліції союзників зі США, Британії та Канади.
За округленими даними, СРСР одержав від союзників за ленд-лізом майже півмільйона вантажівок, гусеничних тракторів і легкових автомобілів. Серед них військові вантажівки «Студебеккери», парадні «Паккарди» для Генералісимуса, бойові конячки-джипи «Вілліс», вантажопасажирські Dodge WC-51 (які дістали прізвисько «Додж три чверті» через свою вантажопідйомність — 750 кг). На тих же «Віллісах» не тільки генерали каталися, ці перші у світі джипи могли тягти за собою не менш знамениту гармату «сорокап’ятку», а «Доджи 3/4» — більш важку калібром 75 мм.
Крім автомобілів, були й мотоцикли від Harley-Davidson. До війни в СРСР випустили усього лише 13 тис. «залізних коней», і вони вважалися розкішшю. У той же час у рейху №3 за 1933—1940 роки виробили майже 1,3 млн мотоциклів «Цундап» і BMW тільки для особистих потреб. Улітку ж 41-го навчені й відгодовані гітлерівські байкери на своїх мотоколясках зі страшними кулеметами МГ-42 «косторіз-Шпандау» наганяли жах на наші мирні села й міста. Мотоцикли зі США поставлялися в Союз без колясок, наші механіки самі прикріплювали їх уже свого виробництва. І ставили на них кулемети Дегтярьова — як відповідь «пилці Гітлера».
Що, тату, ваш «Студебеккер»?»
Славетна американська військова вантажівка «Студебеккер» (по-солдатськи — «студер») із реактивною «катюшею» на своєму шасі стоїть як пам’ятник на Уклінній горі в Москві, а в Дніпропетровську ракетна установка — на нашому «ЗІСі». Це були машини підвищеної прохідності, вони не боялися ні піску, ні снігу, сміливо вступали у двобій зі знаменитим російським багном… У лихоліття Великої Вітчизняної вони возили бійців і снаряди, буксирували гармати й стали базою для реактивних «катюш».
Перші експерименти з автомобілями фірма, заснована братами Студебеккерами з голландських поселенців, почала в 1887 році, а через сім років налагодила їхнє серійне виробництво. У середині 20-х років фірма ввійшла до десятки найбільших автовиробників: згадаймо знаменитий автопробіг Москва — Чорноморськ із класичного «Золотого теляти»!
За воєнні роки армійських автомобілів US-6, за випуск яких фірма взялася наприкінці 1941 року, виготовили майже 200 тис., причому більшість їх було відправлено в СРСР. Значна частина йшла у вигляді машинокомплектів через Іран та Азербайджан, а потім їх складали на автозаводі ЗІС у Москві. Родина вантажівок «Студебеккер» мала майже півтора десятка модифікацій — від U-1 до U-13. Передня вісь машин U-6, U-7 і U-8 не була ведучою (колісна формула 6х4), а всі інші — повнопривідними (6х6). Частина з них оснащувалася лебідками, на деякі замість металевої платформи встановлювали дерев’яну. Крім цього, випускалися самоскиди, цистерни-заправники й сідельні тягачі. У Червоній Армії найчастіше застосовувалися довгасті «студери» саме типу US-6 із суцільнометалевими кабінами. Шестициліндровий карбюраторний двигун рідинного охолодження мав потужність 95 к.с. за 2500 об./хв. Максимальна швидкість авто з повним навантаженням досягала 70 км/год. на шосе за запасу ходу 390 км. Радянські вантажівки «ГАЗ» і «ЗІС-6» мали потужність лише 72— 75 к.с.
У фронтових умовах «студери» зарекомендували себе дуже надійними й міцними машинами. Хоча їхня номінальна вантажопідйомність становила 2,5 т, дорогами із твердим покриттям вони успішно перевозили до 5 т. Але, на відміну від вантажівок СРСР, їм були необхідні більш якісні паливо й мастило. Новими для радянських шоферів у «Студебеккері» також були п’ятиступенева КПП із п’ятою прискорювальною передачею, двоступенева роздавальна коробка без прямої передачі, гальма з гідроприводом і вакуумним підсилювачем.
Особливо треба відзначити роль, яку відіграли «Студебеккери» у нашій реактивній артилерії. Перші серійні «катюші» БМ-13 монтувалися на шасі тривісних вантажівок «ЗІС-6» (6х4). Пізніше з цією ж метою використовувалися й інші шасі: легкі танкетки Т-60, транспортні трактори СТЗ-5, імпортні вантажівки GMC, «Шевроле», «Інтернейшнл» (потужність ДВЗ — 111 «конячок»). Щоб покінчити з різнобоєм, у квітні 1943-го замість десяти різновидів було взято на озброєння уніфікований зразок БМ-13Н (Н означало «нормалізований»). Базою для нього обрали саме «Студебеккер». На них ставили й інші наші системи залпового вогню: 82-мм БМ-8-48, 132-мм БМ13СН (зі спіральними напрямними, що значно збільшувало купчастість стрільби) і, нарешті, 300-мм БМ-31-12 — найпотужнішу реактивну установку того часу, яку на фронтах називали «андрюшею».
«Рідним» кольором «Студебеккерів» був темний хакі, матовий. Особлива поверхня створювалася так: машини спочатку фарбували спеціальною нітрофарбою, а потім обробляли сильним струменем піску. Номерні знаки Червоної Армії наносилися білою або іншою світлою фарбою на обох дверцятах кабіни й на задньому борті. Ліворуч від номера часто малювали біле коло, щоб бачити машини в темряві. На машинах, що були на Параді Перемоги в червні 1945 року, на кабінах було кольорове зображення знака гвардії, а боковини шин фарбувалися білим кольором.
Ленд-лізівські «Студебеккери» після строку оренди треба було повернути в США. Тому на них разом із нашими радянськими були й номери US-Army. Але наші хитромудрі військові тиловики чинили інакше. Розбиті на фронтах вантажівки збирали й звозили на спецмайданчики й на очах у американських представників пускали під прес. А от придатні для відновлення машини ховали в коморах і гаражах. Вони ще довго успішно працювали на дорогах безкрайнього Союзу… Автор навіть бачив старий вантажний «студер» у середині 60-х у Дніпропетровську.
Ще один технічний нюанс. Перші партії «Студебеккерів», поставлені морем зі США через Іран у порти Баку й Астрахані, мали брезентовий верх кабіни. Але холодна Росія — це не спекотна Північна Африка. А пічки американці не ставили чи то через економію, чи то не знали сили російських морозів. Отож, у комплект ЗІП входили довгі коричневі плащі-пальта з дуже міцної шкіри й на вовняній підкладці для водіїв. Подивіться на старі фото наших фронтових вищих офіцерів: вони одягнені саме в такі шкіряні пальта з американських вантажівок! Такий же цупкий теплий шкіряний плащ, майже без будь-яких пошкоджень (лише фарба трохи стерлася), автор носив як військовий трофей дідуся до початку 80-х.
