Невигадана історія

Менеджмент більшості дрібних і середніх промислових підприємств застряг у середині 90-х років.

Сергій (прізвище наш герой попросив не називати) був успішним інженером-конструктором у знаменитому НДІ «Машпроект». Сьогодні ця «фірма» приєднана в комплексі до серійного турбіно­будівного заводу «Зоря», що теж у Миколаєві.

Турбіни супроводжували його буквально з колиски, батьки креслили й випробовували табуни цих металевих коней, скільки Сергій себе пам’ятав. У бізнес же пішов не від доброго життя. Потрібні були гроші — годувати молоду родину. Сьогодні він із гордістю говорить про одне з миколаївських підприємств: мій завод!

Для нього і його близьких це не просто огороджена парканом міська земля з індустріальним профілем використання. Мій завод! Ця картина йому снилася багато років.

Було всяке, як і в інших, хто від кульманів пішов у світ чистогану й свавілля. Торгував багато й усім, грошей було стільки — не міг ні проїсти, ні пропити… Купив завод із нагоди. Машинобудівний. Тоді, 1998 року, суднобудівні заводи ще не приватизували, а от на підприємства, які входять до кластера верфей і виконують субпідряд, — налітай мерщій!

Коли купував, ще не знав, що з ним робитиме. Була можливість і дитяча мрія — ходити на СВІЙ завод! А головне, акціонери, які продавали «годувальника», виявилися людьми нежадібними — відверто демпінгували.

Спочатку наш герой розгорнув неабияку активність, навіть плавильну піч планував відновити й займатися литтям із кольорових металів затребуваних речей. Але із заводу украли все задовго до Сергія, відновити трансформатори в повному обсязі, щоб обробляти тугоплавкі метали, не вийшло. Зате він познайомився з потрібними людьми з обленерго. Ті розповіли, що найстрашніший бич — надмірний «забір» електроенергії. Сергій виготовив прилад, що обмежує «відмотників» струму, і запустив його в серію на своєму заводі.

Про ноу-хау довідалися в багатьох регіонах України, а потім були п’ять років виконання напружених замовлень. Усіляке траплялося. То робітник п’яний загине на виробництві, то сусіди зроблять «недружній» набіг, а то й перевірча служба спустошить кишені. Але не для того Сергій був серед кращих студентів на факультеті, працював від світання до смеркання молодим фахівцем і освоював ази бізнесу по-українськи, щоб здатися обставинам. Спорудив будинок із басейном, посадив сад. Створив невелике, але креативне конструкторське бюро, куди запрошував найбільш тямущих.

Зробив сам

— У нас усе стало суперризиковим, бо цілком зруйновано систему професійно-технічної підготовки. Нема не те що кваліфікованих робітників — нема взагалі ніяких молодих робітників! Я ношуся по різних столицях, домовляюся про замовлення, наприклад у Росії. А виконувати їх нема кому. Старі фахівці вже не можуть тримати інструменти в руках, середній вік весь подався в Європу, а молодих просто немає. Цілих ПТУ нема, — говорить керівник підприємства.

Я не став сперечатися із Сергієм ще й тому, що недавно був на міжнародній науковій конференції із проблем професійної освіти в Російській Федерації й чув аналогічні репліки від «капітанів» російського бізнесу. Злий жарт у тому, що «батько» радянської післявоєнної системи професійної освіти академік Батишев найуспішніші ПТУ створював у Миколаєві на базі суднобудівних заводів-гігантів. Сьогодні немає навіть слю­сарів-судноскладальників.  А 60-річ­­ні зварники з міста кора­­бе­лів не вилазять із вахт у Норвегії або Нідерландах.

— Ми так живемо тому, що незрозуміло, куди йдемо і яка місія України, — уважає «власник заводів» Сергій. — Я для себе вибір зробив. Перед кризою купив землю під своїм заводом, тож моя капіталізація зараз, щонайменше, — у вартості землі.

За останні шість років­  Сергій цілком скоротив серійне виробництво. Виконує лише унікальні­ ремонтно-відбудовні робо­ти різно­­­манітних механіз­мів. Робітників немає. Ін­женерно-технічні працівники мають час у проміжках між виконанням замовлень на інженерну творчість.

— Я залишив найсильніших і креативних, але й вони не можуть себе прогодувати, бо навантаження на фонд оплати праці в нашій державі просто гігантське. А якби були ще й молоді робітники? Крім того, що молодий робітник, інженер не має досвіду й інтуїції, потрібних для створення продукту, продавши який, можна заробити ще й організаторові замовлення, невідомо, як забезпечити замовленнями виробництво в країні, де ніхто в ньому не зацікавлений.

Тут мені дуже хотілося нагадати Сергію, що саме він не повірив у перспективи виробничої практики й пішов з дослідної лабораторії заводу. Так, два десятки років він жив безбідно, але замість нього ніхто не збирався виробляти конкурентний додатковий продукт! У той же час вся законодавча база в державі писалася так, начебто  ми — країна рантьє, а не робітників і селян. Сьогодні багатьом піонерам бізнесу, які прийшли з науки й промисловості, і хотілося б повернутися в зрозумілі умови індустріальної країни, а нема її! Навіч відповідна реакція на недалекоглядні дії найбільш інтелектуальної верстви радянського суспільства — технічної інтелігенції. Багато хто виграв, чи то тому, що виїхав працювати на старих капіталістів, чи то тому, що сам став новим капіталістом. Але соціальна група — інженери промислового виробництва, звичайно, програла свій цивілізаційний бій.

У тих же США не так гостро постало питання, що робити інженерам у зв’язку з перенесенням виробництва в треті країни. Усі вони, люди середнього класу, мали акції, отже, уміли рахувати. Багато хто так обрахував свій пан­сіон, що живе безбідно. А їхні українські колеги змушені, розмінявши п’ятий десяток, «ховати» свої інжинірингові проекти, бо умови, не під них створені, не сприяють розміреному продукуванню товару. Вони, як і 25 років тому, змушені хитрувати й викручуватися.

— У країни, а отже і в нас, надія — на сільське господарство. Продукти у світі в дефіциті, отже, наш чорнозем буде затребуваний. Ми, машинобудівники, зможемо зробити багато всього корисного для селян! — упевнений Сергій.

На моє запитання, чи буде це комбайн, він категоричний:

— Ні, в «буржуїв» збиральна техніка виходить краще, а от навісні знаряддя для тракторів, зрошувальні системи й багато чого іншого для селянської праці ми зможемо зробити.

Я не став розчаровувати старого знайомого, бо знаю: на селян, як на рятівників землі й незалежного українського проекту, уже стільки авансовано! От тільки й вони вже не дуже хочуть працювати — торгувати простіше. Сьогодні кожен другий співробітник супермаркетів — виходець із сільської місцевості. Раніше їхали в місто й улаштовувалися на заводи й фабрики, а зараз — у магазини й клуби. А хто створюватиме продукт?

Наш герой теж купував і продавав високоліквідні товари й продукти, поки була ера дефіциту. Така тенденція спровокувала гіперінфляцію середини 90-х. Потім на отримані й вчасно відконвертовані кошти скуповував дешево якісь знаряддя виробництва (у Сергія була ще й харчосмакова фабрика). А от налагодити це саме виробництво в період зміни укладів економіки було не під силу. Учитися вже не хотілося, платити за консалтингові послуги ще не вмів. Кооперуватися? Мабуть.

— Але гроші вперед. Та й навіщо мені ризикувати, якщо є орендарі!

Цей період діяльності багатьох вітчизняних промислових підприємств тільки подовжив агонію індустріалізації. Навіть «вливши» свіжу кров із реального бізнесу, промислові об’єкти не виконали однієї серйозної дрібниці. І в результаті ринкові принципи не спрацювали.

Вітчизняні підприємці здебільшого не зробили збут головною службою. Виховані на виробничому принципі організації, вони не хочуть усвідомити загальносвітовий тренд: первинні збут і маркетинг, а не виробництво й постачання.

У долі нашого героя, випускника Миколаївського кораблебудівного інституту середини 80-х років, чітко проглядається застаріла філософія — хтось має забезпечити завантаження, умови, інвестиції… І це відбувається з людиною, яка не на печі лежала всі ці десятиліття. Він працював багато й завзято. Є зв’язки й друзі, завдяки цьому має ще завантаження і якихось клієнтів. Але він повинен усе сам контролювати— і дуже серйозні питання, і просто банальні, які має вирішувати не топ-менеджер і тим більше не власник, але так вже сталося.

Тож культура ведення бізнесу, напевно, має змінитися, щоб настали зміни. А поки малі й середні підприємства, як видно на прикладі заводу Х, усерйоз побоюються посилення великого промислового капіталу, який давно вже переймається ефективністю праці інженера й менеджера.