Екстремальне багатоборство

Мультиперегони підкоряють усе більше українських сердець, не байдужих до чистого, не розведеного мирською суєтою адреналіну.

Ці змагання набагато цікавіші за простий туристичний похід. «Шалений» маршрут лоскоче нерви азартним духом змагання й справжніх пригод, яких на шляху мобільних пілігримів чимало.

Правила свободи

— Мультиперегони — це, грубо кажучи, траса туристичного маршруту, яку треба пройти за певний час і подолати на шляху цілий набір технічних етапів: переправи через каньйони й річки, скельні сходження, спуски в печеру, — пояснює організатор кримських ­мультиперегонів, начальник­ контрольно-рятувальної служби Криму Володимир Мельников. — Із розважальних етапів у маршрут часто включають стрільбу із пневматичних гвинтівок, луків, рогаток. Таким чином, дистанція складається з елементів пішохідного, гірського, водного, спелеотуризму, альпінізму та скелелазіння, спортивного орієнтування за картою й супутникової навігації в екстремальних умовах. Наприклад, у темний час доби, за обмеженої видимості, підвищеної вологості, зниженої температури тощо. Усі ці змагання з екстрим-туризму окремо можуть бути цікаві лише тісному колу людей. Так, змагання з пішохідного туризму збирають 20—30 чоловік, у той час як мультиперегони — близько 600. Пригодницькі перегони можуть бути цікаві спелеологам і альпіністам, пішохідним туристам і велосипедистам. Крім того, участь у змаганнях доступна фактично кожній, навіть непідготовленій, людині, адже на всіх етапах екстремального походу за безпекою уважно стежать судді.

Правила змагань дуже прості й дають їх учасникам майже цілковиту свободу в проходженні маршруту. Перед стартом кожній команді, яка складається з двох і більше людей (ходити одному в горах забороняють елементарні правила безпеки), видають карту з нанесеними на ній контрольними точками, де команда має побувати й відзначитися за допомогою електроніки. Учасникам видається запакований у пластик чип, подібний до тих, які використовуються в банківських картах. На кожному контрольному пункті стоять так звані базові станції, простіше кажучи — мікрокомп’ютер у коробочці. Учасник на точці натискає кнопку, і інформація з базової станції записується на чип команди. На фініші треба принести картку судді, і комп’ютер покаже, у яких  точках і коли побувала ­команда. Так з’ясовується переможець змагань. Дистанцію, яка зазвичай під силу навіть новачкам, треба подолати протягом доби. Для проходження більш складного маршруту необхідно укластися в 44 години.

Власне, на безсторонньому таймері всі обмеження й закінчуються: після одержання карти учасники самі обговорюють маршрут, визначають, у якому порядку брати розставлені на карті точки. Мультигонщики вирішують, скільки часу вони їстимуть, спатимуть, скільки йтимуть або бігтимуть, які речі із собою візьмуть тощо. Тому в кожної команди своя тактика в досягненні перемоги.

Пригоди вихідного дня

У лютому на горі Тепе-Кермен (Бахчисарайський район) відбулися зимові змагання мультиперегонів MILO-Рейд Х-Крим.2011. Пропонуємо читачеві найцікавіші уривки зі звіту донецької команди  «Мегавольти». Автор щоденника Максим поки ще не дуже досвідчений мультигонщик.

«Стрьомний» дюльфер

…Старт за готовністю. Тобто коли готовий, натискаєш кнопку «Старт» – і пішов. Починається з дюльфера (спуску зі скелі на мотузці), висота 10—15 м. Без особ­ливих проблем спускаємося­ й починаємо крос — кільце­ 3—4 км із поверненням на місце старту. Пече сонце, сухо, тепло й комфортно. А в Донецьку зараз люди до батарей «примерзають»…

Увечері починається мега­спецетап «Дюльфер». Його складність у тому, що спуститися треба з висоти 80 м. Усе життя прожив на поверхах не вище п’ятого, тому коли виходжу на балкон дев’ятого поверху й дивлюся вниз, негайно хочеться випити горілки. А тут майже три дев’ятиповерхівки!.. Попереду — пара команд, мотузки шарудять, народ зникає в прірві. Підходиш до краю, лягаєш на живіт і визираєш за край — і все в тобі стискається й холодіє. ­Кльово!

Однак час починати спуск. Спочатку коротка ділянка скелі, від якої відштовхуєшся ногами й летиш над прірвою. Мотузка шарудить під рукавичками, спуск триває цілу вічність, руки вже відчувають тепло від тертя. Нарешті лунає «другий стоп!», і ти застигаєш у просторі. Є кілька секунд, щоб озирнутися. У промені ліхтаря видно печерне місто внизу, скелі в глибині й точки ліхтарів просто під тобою.

«Другий пішов!» — і знову під шелест мотузки  рухаєшся до поверхні планети. І от нарешті забуте відчуття твердої опори під ногами. Відчіплюєш мотузку, страховку й, трохи очманілий від спуску, виконуючи вказівки організаторів, пробираєшся до заповітної кнопки КП…

Плі!

…Незабаром дістаємося­ спецетапу «Пневматичний тир». Прямуємо до вогневих рубежів. Ціль, як звичайно, — якісь дурні іграшкові тварини  кількістю три штуки. Цю гумову банду треба знищити з трьох пострілів. За кожного звіра, який вижив у перестрілці, виписується штраф десять хвилин. Стріляє Серьога Zeep. Уставши на коліно, гасить усіх трьох тварин. Тому заробляємо чесний тридцятихвилинний відпочинок — випити гарячого й посидіти біля ­багаття… ­­

Картинка з душком

… А далі на нашому шляху досить колоритний смітник. Щось на зразок «Божевільного Макса» з Гібсоном і постапокаліптичних фантастичних фільмів. Ми — наче мандрівники на випалених просторах планети, яка пережила атомну війну. І самотня плюшева іграшка серед сміття на голій землі робить це відчуття гострішим. Обірвані місцеві жителі, які про щось запекло сперечаються на тлі розбитого іржавого фургона, яскравим штрихом доповнюють картину. Зграї птахів суцільною стіною піднімаються над горами сміття. Дуже, дуже мальовниче місце!

Спецетап «Печера»

… За словами суддів, треба просто спуститися драбиною в печеру. «Ну, драбина то й драбина —теж мені випробування», — думаю я й розслаб­ляюся. Незабаром настає  моя черга. Тут з’ясовується, що драбина мотузкова, вузька й дуже незручна. Вона лежить на скелі, тому просто так ногу в неї не просунеш. А якщо просунув, то не висунеш, бо черевик затискається між скелею й поперечиною. Учепившись у драбину, намацую ногою чергову поперечину й повільно повзу вниз. Пару разів нога зривається, драбина бовтається, а я гойдаюся, намагаючись поставити ногу. Руки слабшають, серце шалено б’ється. Свічу ліхтарем униз, хочу дізнатися, коли закінчиться ця клята драбина — вона щезає у темній безодні, на дні якої світиться суддівський ліхтарик. Повзу вниз скелею й із теплом у душі згадую такий чудовий, простий і милий серцю 80-метровий «Дюльфер»…

Беріг лівий, беріг правий

…Спецетап «Переправа». Дві мотузки: одна згори — за неї чіпляється вус страховки й руки того, хто переправляється, інша знизу — нею йдеш, пересуваючи ноги. Унизу дзюрчить річка, а ти крадешся мотузками, намагаючись надто їх не розгойдувати, інакше почне кидати то в один, то в другий бік, наче космонавта на тренажері. Чекаєш, коли хитавиця вщухне, і знову в дорогу. Дістаюся берега й із радощів намагаюся зіскочити на землю. Та радіти поки рано — треба дійти до дерева й там уже відстібнутися. Відстібаюся і йду натискати на кнопку — переправу пройдено…

На розпірки

… Суть завдання така: на висоті трьох метрів між стовбурів трьох дерев натягнуто два стропи. Біля одного дерева на початку етапу стропи сходяться в одну точку. Два учасники вдираються драбиною на дерево й стають кожен на свій строп один напроти одного. У міру просування стропи розходяться, кожен до свого дерева. Завдання полягає в тому, щоб, підтримуючи один одного, пройти стропами до кінця. Кожен учасник страхується зверху мотузкою. У разі невдачі 10 балів просто не нараховуються. Судді підказують: головне — одразу піймати рівновагу, а в міру просування буде усе легше й легше. «Мегавольти» балансують і намагаються хоч якось устояти на стропах, що коливаються. Веселі судді вже ­роблять ставки: пройдуть — не пройдуть. Але масть пішла, і хтось із суддів програє гривню, а наші успішно доходять до дерев…

Підсумки

… Протупали за 24 години п’ятдесят два кілометри. Приблизний набір висоти — близько двох кілометрів. Доба на ногах — досить складне випробування, а орієнтування подекуди таке, що Сусанін плаче від заздрощів. Два вихідних і безліч вражень, спресованих у 24 години. У цілому було круто! Перше місце посіла команда OS-Direct. Вони подолали дистанцію за 18 годин і взяли всі КП. Є до чого прагнути.

Довідка «УТГ»