Презумпція здорового глузду
За своє життя Аркадій Мігдал устиг зробити дуже багато. При цьому він нікуди не квапився, на практиці доводячи правильність свого життєвого кредо: «сенс життя не в тому, щоб прийти до мети найкоротшим шляхом, а в тому, щоб якнайбільше відчути й побачити на шляху». Днями наукова спільнота відзначає столітній ювілей видатного радянського фізика.
У житті Аркадія Бейнусовича теорія часто випереджала практику. Коли читаєш його наукову біографію, мимоволі виникає відчуття, що правильний порядок перебігу подій втрачено: відкриття резонансу в коливаннях нейтронів щодо протонів і присудження докторського ступеня — 1943-й, публікація роботи — 1944-й, експериментальне підтвердження — 1947-й… Утім, для теоретичної фізики це, напевно, типово — тут вирішення фундаментальних завдань перспективне як ніде: як говорить наукова мудрість, немає нічого практичнішого від гарної теорії. Це добре розумів Іван Курчатов — у своєму прикладному Інституті атомної енергії він довірив Мігдалу особливий «сектор 10», дозволивши займатися суто теоретичними дослідженнями. Результат «експерименту» більш ніж виправдався: побудована групою Мігдала теорія кінцевого гетерогенного реактора істотно підвищила керованість процесу одержання енергії, а вирішене завдання про поглинання випромінювання середовищем під час багаторазового розсіювання стало основою для вироблення рекомендацій із радіаційного захисту персоналу.
Крім цих розробок у активі вченого — десятки видатних робіт: теорії дипольного й квадрупольного випромінювання ядер, теорія іонізації атомів, обчислення моментів інерції парних і непарних ядер, вивчення поляризації вакууму в сильних магнітних полях… Одна із найяскравіших — створена в 1954—1955 роках теорія так званого гальмового випромінювання, яке розсіює заряджена частинка в електричному полі. Окремі аспекти цього процесу на той час були досить добре вивчені: Тер-Мікаелян пояснив вплив поляризації середовища, Ландау з Померанчуком — багаторазове когерентне розсіювання. Однак усі описи мали якісний характер; побудувати ж кількісну теорію навіть не намагалися — занадто складним здавалося завдання. Мігдал вирішив його… на парі, та ще й створив для цього новий метод — квантове кінетичне рівняння.
Наука, на думку Мігдала, улаштована досить просто: факти, співвідношення між ними й тлумачення цих співвідношень. Факти незмінні, співвідношення поступово уточнюються, а тлумачення змінюють одне одного з появою нових знань. Свого часу на Мігдала справила враження метафора Альбера Камю з його нобелівської лекції про те, що мистецтво йде вузенькою стежкою між двома безоднями: порожнечею й тенденційністю. Аналогічну небезпеку фізик бачив і в науці, яка має знайти золоту середину між верхоглядством і догматизмом. Останній, як говорив учений, особливо небезпечний у тих галузях науки, що розвиваються, де кожне відкриття дає нові можливості, і прогрес безпосередньо залежить від того, чи правильно обрані напрямки подальших пошуків.
Аркадій Бейнусович серйозно ставився до популяризації науки та просвіти суспільства. Особливо засмутило вченого захоплення всілякими паранормальними явищами. «Марновірство й омана — наслідок поспішних висновків із непереконливих експериментів», — говорив він і витрачав час і сили на те, щоб показати далекому від науки читачеві, яким має бути дослідження, щоб до його результатів можна було ставитися серйозно. «Я не заперечую можливості існування незрозумілих явищ, — спокійно пояснював він затятим шанувальникам НЛО, спіритуалізму та левітації. — Я двома руками за їхнє вивчення, та тільки науковими методами. Так само як юристи спираються на презумпцію невинності, здоровий глузд має спиратися на презумпцію відсутності дива. Не треба доводити, що немає дивних, незвичайних явищ, треба довести, що вони є».
Багато його колег не розуміли, навіщо теоретичному фізикові світової величини писати популярні статті для пересічного читача. Він сам теж намагався відповісти собі на це запитання. Річ у тім, що серйозні фахівці рідко знайомлять широкий загал із методами своєї роботи, а потім самі засмучуються, читаючи несумлінні статті. «Як багато дивовижного дізналися б читачі, якби вчені вважали за свій обов’язок розповісти про красу своєї науки!» — говорив Мігдал, першим подаючи приклад своїм колегам і учням.
А учнів у нього було багато. Фізика елементарних частинок, атомного ядра, твердого тіла, плазми, реактори й прискорювачі — список напрямків, у яких працювали й працюють послідовники вченого, можна продовжувати. Ця «школа Мігдала», як називали її самі учні, не схожа на наукову школу в традиційному розумінні: тут немає загальної тематики, яка об’єднує всіх, скоріше — загальна методологія й відданість ідеалам безстороннього наукового пошуку. Робити справжню науку складно: гіпотеза, експериментальна перевірка, відбраковування, нові гіпотези… «Це здається таким же ефективним, як вимітати калюжу мітлою, як роблять двірники, — жартував учений. — І проте, через пару змахів від калюжі не залишається й сліду».
…«І академік, і герой, і мореплавець він, і тесля», — пушкінськими рядками говорили про нього учні. Ну, з «академіком», скажімо, усе зрозуміло. «Мореплавець» — це про його захоплення підводним плаванням: у спорті він був таким же сильним практиком, як у науці теоретиком — брав участь у створенні вітчизняного акваланга, організував і очолив Федерацію підводного спорту СРСР. «Тесля» — натяк на його захоплення скульптурою, різьбленням по дереву і ювелірною справою. Ну а «герой» — характеристика громадянської позиції вченого, який не шкодував сил для порятунку науки та її служителів у часи цькувань і нападок: у 1955 році підписав знаменитий «Лист трьохсот» із вимогою припинити знищення в СРСР генетики, у 1981-му допомагав урятувати життя опальному Андрію Сахарову.
