Ліквідація

Кричуще нехтування елементарними правилами безпеки поставило хрест на львівській шахті.

За десять днів до Нового року на глибині 485 м зайнялися підземні виробки вугільного підприємства «Шахта «Межирічанська» ДП «Львіввугілля». Після двох тижнів невдалих спроб принаймні локалізувати пожежу було вирішено голов­ний шахтний стовбур… ­засипати.

Вугілля, яке тут видобували­ — марки Г (газове), хоч і підпадає під категорію енергетичного, до самозаймання не здатне. Тому із семи найімовірніших причин загоряння експертна комісія з розслідування та ліквідації пожежі у своїх висновках твердо зупинилася на єдиній. Вердикт «вогнищем є зовнішнє ви­соко­температурне джерело­ запалювання, здатне призвести до горіння дерев’яного кріплення шахтних виробок» одностайно підписують усі п’ятнадцять учасників розслідування. Мимоволі напрошується думка: невже умисний підпал?

На чутки чекати не довелося. Адже, щоб погасити вогонь під землею, способів достатньо. Та щоб десь ліквідовували пожежу шляхом засипання шахтного стовбура… Навіть гірники із стажем такого не пригадують. Виробки­ просто затопить. Це більше­ схоже на ліквідацію шахти, а не аварії. Тому народна думка одна: або  справді гаплик, або ж її готують до продажу. Задарма, звісно.

З’ясувалося, що під високо­температурним джерелом експерти мали на увазі непогашений недопалок сигарети, залишений поблизу вентиляційної збійки у камері підземної лебідки БЛ-1200. Це підтверджується й свідченнями трьох членів Львівсько-Волинського воєнізованого гірничо-ряту­вального загону (ЛВ ВГРЗ). У камері лебідки вони знайшли пляшки з-під пива, джин-тоніку, горілки і – де п’ють, відомо ж бо, там і курять – недопалки сигарет.

Чи була пожежа наслідком кулуарної пиятики чи окремого недолугого курця – точно і достеменно знає хтось із 77 гірників, які у вівторок ­­21 грудня в другу зміну перебували під землею. Усі вони живі та здорові, але відповідальність за причини й наслідки загоряння перший віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв відразу поклав на керівництво ДП «Львіввугілля» й шахти «Межирічанська». Подальші висновки експертів комісії, у тому числі й фахівців науково-дослідного інституту гірничо-рятувальної справи «Респіратор» та Держгірпромнагляду України, не такі однозначні. Принаймні наводять на певні роздуми.

Різдво на попелищі

Першими дим і вогонь біля лебідки БЛ-1200 побачили два машиністи, які заступали в третю зміну. О 19-й годині 45 хвилин вони опустилися в шахту й саме прямували до своїх робочих місць. Востаннє лебідкою користувалися о 18-й годині 20 хвилин. Тож імовірність зай­мання від  недопалка сумніву в експертів не викликала: згідно з дослідженнями пожеж, максимальний час перших ознак жевріння твердих матеріалів від тліючих тютюнових ­виробів становить 180 секунд. А, граничні­ значення часу виникнення полум’яного горіння деревини від тліючих недопалків — 45-120 хвилин.

Відразу ж повідомити гірничого диспетчера про загоряння з найближчого телефона машиністам не вдалося – за законом підлості чи через недогляд відповідальних осіб не було зв’язку. Довелося бігти назад до клітьового ствола. Невдалою була й відчайдушна спроба локалізувати вогонь своїми силами: на найближчому протипожежному крані не було вентиля…

Більшість шахтних виробок, а це загалом понад 27,7 км,­ пройдені ще півстоліття тому. Вони мають металеві арки й дерев’яні стяжки. Відпрацьовані виробки ізольовані переважно дощаними перемичками. Тож до прибуття о 22-й годині 5 хвилин перших відділень ВГРС пожежа розвивалася вільно, а швидкість поширення вогню, стверджують експерти, досягла 14-16 м/год.

Шахтарі натомість подейкують, що за ВГРС давно помічена звичка «затягувати» з ліквідацією аварії, якщо не ведуться роботи з порятунку людей. Ніби у такий спосіб рятувальники заробляють так звані апарато-години, що оплачуються за найвищою шкалою. Якщо цього разу це справді було так, то зволікання стало фатальним як для самої  шахти, так і для 1300 її працівників. У наступні дні гасіння рятувальники змушені були неодноразово виходити з шахти через  загрозливу концентрацію метану. Тим часом вогонь швидко поширювався вентиляційними штреками. Навіть споруджені на його шляху ізоляційні перемички із 150 т гіпсу не могли його зупинити. На гасінні новий 2011 рік разом із львівськими та волинськими рятувальниками «Межирічанської» зустрічала й команда з Краснодона. Але зусилля не дали результатів. Тож 4 січня урядова комісія ухвалює остаточне рішення: скіповий стовбур засипати. Весь наступний день половина парку задіяних на будівництві Львівського аеропорту самоскидів звозили пісок та глину з найближчих кар’єрів, а сот­ня гірників скидали суміш у стовбур шахти.

Не варте діло заходу

Свого часу шахта «Межирічанська» була флагманом вуглекопів Галичини й навіть нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. У 2004 році здобула «Срібну стелу» й диплом «Якість ІІІ тисячоліття» міжнародного рейтингу «Золота фортуна», хоча вугілля з 52-процентною зольністю якісним назвати можна з великим перебільшенням. А от рік 2010-й,­­ перший після півстолітнього ювілею, для колективу був украй невдалим. Іще з червня тут ніяк не вдавалося виконувати місячні плани, річного­­ завдання з видобутку півмільйона тонн теж не виконали б. Але груднева пожежа, здається, може взагалі поставити хрест на шахті.

На переконання начальника гірничого округу управління Держгірпромнагляду­ у Львівській області Юрія ­Царика, у глибині шахта горітиме ще не менше трьох місяців. Приплив води становить 13 куб. м/год., тож за цей час нижні горизонти можуть бути повністю затопленими. Ще квартал потрібен на відновлення скіпового стовбура. Не менше чотирьох місяців, а якщо без стахановщини, то й півроку піде на загальні відновлювальні роботи. Тож коли пожежа врешті загасне, обов’язково постане слушне запитання: а чи варта шкурка вичинки?

З одного боку, виділені для ліквідації пожежі 10 млн грн, уважай, уже закопали. Тепер тільки саме очищення стовбура від піскосуміші економісти оцінюють щонайменше в 5,5 млн грн. Повна заміна знищених вогнем електромереж, кріплень, відкачування води й остаточне відновлення видобутку вимагатимуть ще 14-15 млн гривень. З іншого боку, частка  «Межирічанської» у загальнодержавному видобутку енергетичного вугілля за 11 місяців минулого року (а це, за даними Мін­енергетики, 46,513 млн т) становила якихось 0,96%. Якби йшлося про дефіцитне коксівне вугілля, питання доцільності виділення коштів на відновлення шахти в уряді не виникало б. А от сподіватися, що в умовах критичного дефіциту держбюджету­ й тотальної економії урядовці  допомагатимуть погорільцям — винуватцям пожежі, мабуть, не варто. Та й вугілля там – трохи більше 10 млн тонн промислових запасів.  Навіть на двадцять років не вистачить. Схоже, це може стати першим в Україні випадком, коли шахта не пережила шахтаря…

Кстати

Аж до 60-х років у штаті вуглевидобувних підприємств були табакотруси, обов’язком яких було перевіряти кишені шахтарів перед спуском у шахту і їхній спецодяг у сушарці на предмет тютюну та сірників. Хто попадався, заносився в «чорні списки» і ризикував як мінімум залишитися без премії. Кілька повторів — і могли  засудити або звільнити з «вовчим квитком».

На деяких шахтах табакотруси не обмежувалися шмоном перед кліттю, а ходили виробками й змушували підземників вивертати кишені в пошуках курива. Потім влада ніби згадала, що за законом обшук може бути тільки за санкцією прокурора, і це дійство скасували.

Справка «УТГ»

Шахта «Межирічанська» належить до Львівсько-Волинського вугільного басейну. Розташована у центральній його частині й адміністративно підпорядковується шахтарському Червонограду. Будувалася п’ять років і була здана в експлуатацію у вересні 1959 р. з проектною потужністю 750 тис. т, яку освоїли в 1962 р. У 1999-му показник скориговано до 550 тис. т. Гірничі роботи велися на глибині від 421 м до 510 м. Потужність пласта — 1,6 м.