Зроблено у в’язниці

Виробництва в місцях позбавлення волі живуть за тими ж законами, що й уся економіка країни.

Багато хто  впевнений, що в місцях не таких далеких засуджених надійно перевиховують мало не цілодобовою піднаглядною працею. Тим часом право на працю «в зоні» ще треба заслужити: величезні проммайданчики простоюють, і робота є зовсім не в кожного в’язня.

Зона компраці

У СРСР любили козиряти трудовими подвигами народу. Однак про те, що істотний внесок в економіку країни робили арештанти, соромливо не говорили. Але ж історична традиція розвивати народне господарство, відправляючи «громадян алкоголіків, хуліганів, нероб» масово працювати на лісоповали й рудники, рити канали, будувати заводи й дороги, тривала й після епохи ­ГУЛАГу.

Нічого дивного, що виправ­но-трудові колонії, виправні центри, колонії-поселення й лікувально-трудові профілакторії з’являлися саме в індустріальних регіонах. Так, у Луганській області тільки в 1957 році відкрили шість ВТК. Одні створювалися  при великих заводах, шахто­управліннях, інші тісно кооперувалися з ними. Виробничим потужностям окремих в’язниць могли позаздрити багато підприємств. За радянських часів, до кінця 80-х включно, Управління з питань виконання покарань традиційно посідало серед промислових міністерств почесні місця за економічними показниками.

На засуджених чекала найбрудніша й найважча робота — на «хімії», цементних і щебеневих заводах, укладанні автотрас, у гранітних кар’єрах. Ті, кому пощастило більше, точили вузли й деталі для комбайнів і промислового обладнання, складали тролеї й шарикопідшипники, клепали металеві огорожі, збивали ящики, шили спецівки. Перелік продукції, яку випускали «на зоні», зайняв би не одну сторінку,  не кажучи вже про те, що самі «зони» з усією інфраструктурою й житлом для персоналу теж будувалися руками ув’язнених.

В’язні радували народ і ширвжитком. Школи, спортивні зали, квартири законослухняних громадян (від шаф і диванів до постільної білизни й дитячих іграшок) були укомплектовані виробами з тюремного «родоводу» під прикриттям етикеток звичайних підприємств.

Управління під кришкою люка

Зараз номенклатура товарів, які можуть випускати за колючим дротом, у принципі не змінилася. Однак масового держзамовлення, як раніше, на них немає. Величезні проммайданчики, які успадкували від СРСР, завмерли, і питання, чим зайняти підопічних, перетворилося на головний біль для адміністрацій колоній, ставши просто нестерпним наприкінці 2008 року, коли вибухнула криза.

— Економіка установ примусового утримання — відбиття економічної ситуації за їхніми межами, — говорить Ігор Григорчук, начальник Солонянської виправної колонії середнього рівня безпеки, що в Дніпропетровській області. — Якщо в наших партнерів на волі справи йдуть добре, то в нас усе функціонує. Криза на волі — криза й у в’язниці…

Солонянська колонія, розташована в селі з поетичною назвою Аполлонівка, — одна з найперших в Україні. У заклад, який був на цьому місці ще до війни, привозили безпритульних. Зараз тут привчають неодноразово засуджених дорослих чоловіків робити щось корисне для себе й суспільства.

До речі, з терміна «виправ­но-трудова колонія» давно забрали друге слово. А на запитання «підневільна праця — вона взагалі ефективна?» адміністрація ображається: поняття «примусова праця» щодо засуджених у законодавстві немає. Тому тих, хто став на криву доріжку, виправляють, коли немає можливості завантажити їх роботою, батьківською настановою та перспективою умовно-дострокового звільнення за зразкову поведінку.

Основна продукція, яку ­тут випускають, — кришки­ люків піввагонів для Крюков­ського­ вагонобудівного заводу в Кременчуці. Завод охоче віддавав замовлення в ­колонію через дефіцит кадрів — робіт­ників не влаштовувала зарплата. В успішному ­­­­2008 році­­­­­­­­­­­­­­­ колонія робила до 1200 кришок на місяць, навесні ­2010-го­ — максимум­ 330, зараз у зв’язку з пожвавленням ринку замовлення поновлюються до колишніх цифр. Мало завантажена новісінька лінія з виробництва поліпропіленових мішків, роз­рахована на випуск 900 тис. штук на місяць. Обладнання привезли із сусідньої Запорізької області: тамтешній власник не знайшов бажаючих стояти  за верстатами весь день.

Зробити в багатопрофільній колонії можуть що завгодно — від тротуарної плитки до сувенірної упаковки алкоголю. Так, відома коньячна марка замовляла тут по 100 тисяч пакувальних посудин на місяць. Будуються ще два нових цехи для випуску металевих брикетів. Однак зараз роботою забезпечені тольки близько 30% ув’язнених. Це, звичайно, дуже мало.

— Чим більше заробляє колонія, тим спокійніше тут, — пояснює Ігор Григорчук. — Більше заробимо — отже, будуть гроші на опорядження, ремонт дахів і вікон.

Свідомі арештанти розраховують на те, що економічна ситуація в країні покращиться й робочими місцями забезпечать народ по обидва боки колючого дроту.

— Сподіваюся звільнитися достроково, — говорить днювальний промислової зони Олександр, 32 роки, тричі засуджений. — Правда, із судимістю дуже важко праце­влаштуватися, але спробую. Президент же сказав: робота буде для всіх…

Березань: колонія праці… і відпочинку

Виправна колонія середнього рівня безпеки в м. Бе­ре­зань, що недалеко від Киє­ва,­ за радянських часів була зразково-показовою. Тутеш­­ньою основною продукцією­ — зерноперекидачами — забезпечували колгоспи всієї­ країни. Зараз подвір’я, колись упритул заставлене сільгоспмашинами, порожнє. Колонія перебувається­ окремими замовленнями, переважно пов’язаними з метало­­обробкою. Роблять шкільні парти, міні-причали для човнів, сміттєві контейнери, комплектувальні для євровікон. Начальник закладу Олександр Лаговський говорить, що робота є тільки у чверті ув’язнених. Решта ­неодноразово засуджених (а інші сюди не потрапляють) за вбивство, розбій, грабіж, шахрайство неспішно проводять дозвілля в бібліотеці, клубі, відпочивають «на нарах», тобто в гуртожитку, або зміцнюють здоров’я на спортмайданчику.

— Держава теж дивно пово­диться, — міркує О. Лагов­ський.­ — Якщо засуджений вийшов у цех, заробив 900 гривень, з нього утримують гроші за харчування, одяг, комунальні послуги. А якщо не працює — утримують за рахунок держбюджету.

З любов’ю до дітей і міліції

Керівникам колоній, як і менеджерам будь-яких підприємств, доводиться самим шукати замовлення, вивчати ринок, знаходити вільні економічні ніші. Наприклад, у Шепетівській виправній колонії в Хмельницькій області почали випускати туристичні причепи для шанувальників автомобільних поїздок на природу. Комплект складається із причепа, намету з «дихаючої» тканини, двох матраців, тумбочки, шафи, стола, чотирьох стільців. До нього можна додати похідну пічку, газовий балон. Диво автотехніки розраховане на компанію з п’яти чоловік. І хоча маркування на транспортному засобі свідчить про те, що причіп зроблений у місцях позбавлення волі, покупцям до цього байдуже.

— Аналогів нашому виробу в Україні немає! — пишається Олег Тернавський, заступник начальника з виробництва Шепетівської колонії. — Я спеціально цікавився­ в Інституті автомобільного транспорту. Улітку ми успішно представили причіп на промисловій виставці в Києві. Уже продали 10 штук, зараз ставимо виробництво комплекту на потік. 

А жителі Харкова навряд чи здогадуються, що багато­ дитячих майданчиків у місті­ з альтанками, турніками,­ гойдалками й каруселями,­ розфарбованими у веселі­ кольори, зроблені руками ув’яз­нених. Два роки тому, як розповів начальник Харківської ВК Едуард Риженко,­ колонія брала участь у міській соціальній програмі з опорядження подвір’їв. Зараз замовлення на дитячі майданчики надходять, але вже від приватних осіб.

Серед півтори сотні позицій у прайсі колонії чого тільки немає — металеві й столярні вироби, меблі, спец­одяг, сувеніри. Столярний цех працює в тому числі для «рідних і любих» замовників: дерев’яні двері, виготовлені тут, установлені в будинках Національної юридичної академії, обласної прокуратури, обласного господарського суду. Зрозуміло, що халтурити для таких установ ризиковано.

Проте змусити працювати людей, які навіть на волі не дуже цього хотіли, важко. Досвідчені співробітники колоній в один голос говорять, що нове покоління в’язнів, яке виросло вже в незалежній Україні, потрапляє в «зону», не маючи професії, а найчастіше й нормальної шкільної освіти. Тому їм або довіряють  прості технологічні операції, або допускають до машин, у яких усе максимально автоматизоване. Якість продукції контролюють майстри із співробітників. А при деяких колоніях є ПТУ, де навчають робочих професій. Свідоцтво про середню технічну освіту, яке тут видають, нічим не відрізняється від отриманого на волі.

Тим часом

Шведська в’язниця не гірше від шведської стінки й шведської родини

Від найпередовішої пенітенціарної системи у світі — скандинавської — українська відрізняється як небо й земля. Досить сказати, що потрапити до в’язниці у Швеції в «човникові» 90-ті роки було мрією особливо винахідливих наших співвітчизників, які робили невеликі злочини, наприклад, розбивали вітрину магазина, з легким серцем сідали на два-три роки за ґрати й за цей час заробляли на квартиру в Києві. Позбавлення волі в обмін на майже курортні умови так приваблювало пронозливих заробітчан, що місцева влада зрештою заборонила українським громадянам працювати у в’язниці більше двох-трьох годин на день.

Кожен, хто потрапив у в’язницю навіть утретє, учетверте, апріорі сприймається як людина позитивна, яка бажає виправитися, — ділиться враженнями від відвідування шведської в’язниці кандидат юридичних наук Ігор Іваньков. — Види виробництва абсолютно різні. Засудженим платять по 10—15 доларів за зміну, причому повний робочий день — це нагорода за зразкову поведінку.

Думка експерта

Ірина Яковець
Інститут вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України, кандидат юридичних наук

— Норми Кримінально-виконавчого кодексу України говорять про те, що засуджені мають право на працю. І в статті 63 Конституції чітко прописана рівноправність засудженого й звичайного громадянина. Отже, праця — це саме право, але не обов’язок. А право на працю гарантує можливість не просто працювати, а й вільно вибирати вид діяльності.

Однак іншими нормами того ж кодексу (зокрема, ст. 118) передбачено, що засуджені мусять працювати в місцях і на роботах, які визначаються  адміністрацією­ установи. Зрозуміло, що ні про який вільний вибір не йдеться. До того ж майже весь заробіток засудженого перераховується на його утримання в колонії. Тому в нього немає стимулу працювати. На моє глибоке переконання, праця засудженого — це праця раба з відповідним ставленням до справи й низькою якістю продукції.

Колонії в Україні не окуповують себе, та й не повинні окуповувати. За законом підприємства в місцях позбавлення волі існують не для прибутку, а для забезпечення зайнятості засуджених із метою показати їм, що працювати — добре й корисно, дати шанс здобути професію й вести нормальний спосіб життя на волі. Але це можливо лише за умови, що держава на 100% фінансуватиме кримінально-виконавчу систему. Поки ж виробництво в колоніях працює на їхнє утримання, фактично — допомагає їм вижити.