Дефект макроекономічного мислення
Харківські економісти знайшли помилку… у класичних рівняннях макроекономіки.
Повірити в таке, зізнаюся, було важко. Адже це приблизно те саме, що спростовувати теорію відносності або квантову механіку. Стільки Нобелівських премій тут присуджено, стільки класичних підручників написано, стільки поколінь економістів на них виросло… Але суть справи виявилася напрочуд простою й зрозумілою. Незрозумілою була реакція на сенсаційні висновки групи харківських учених: інтерес до них у вузьких блогівських колах був не «вибуховим», а всього лише «деяким».
— А іншим він і бути не міг, — пояснює один з авторів дослідження Сергій Разумовський, доцент Харківської державної академії фізичної культури, кандидат економічних і доктор філософських наук. — Макроекономіка й праці її стовпів — надзвичайно політизовані засади, на яких сильні світу цього ухвалюють глобальні політичні рішення, тому рівень консерватизму тут просто зашкалює.
На «основи основ» зазіхнули С. Чернишев, А. Воронін і С. Разумовський у статті «Проблема моделювання економічної динаміки», розміщеній на сайті Науково-технологічного інституту транскрипції, трансляції та реплікації. Спробуємо розібратися в політекономічних хащах разом із співавторами піонерної роботи.
— Річ у тім, — говорить Анатолій Воронін, доцент Харківського національного економічного університету, кандидат технічних наук, — що система рівнянь макроекономіки розпадається ніби на дві частини. Одна з них — рівняння балансів грошових потоків — цілком очевидна й ніяких підозр не викликає. Але кількість цих рівнянь менше від кількості невідомих, які входять у них, тобто їхня система є невизначеною й не має однозначного розв’язку. Щоб такий розв’язок був, його необхідно довизначити. Робиться це — а така необхідність виникає не тільки в економіці, а ще частіше у фізиці — постулюванням певного математичного зв’язку між невідомими. Зокрема, у макроекономіці припущено, що капітал — інвестиції в економіку — прямо пропорційний її доходу (ВВП). У фізиці такі припущення легко перевіряються в лабораторії, економіку ж на лабораторний стіл не покладеш, і пряма перевірка дуже ускладнена. Тому такий зв’язок під великою підозрою. Тобто записати його у формі прямої пропорційності можливо, але коефіцієнт тут може бути й змінним. Зокрема, для зв’язку між доходом і капіталом нам удалося чітко показати, що цей коефіцієнт — пряма лінія з нахилом зліва направо, яка перетворюється на нуль у мить так званого загострення, що відповідає в реальності економічній кризі.
— І це не єдиний дефект існуючих математичних моделей у макроекономіці, — «добиває» класиків Сергій Разумовський. — Я розумію, що зразком для їх наслідування стали приклади з фізики. Але якщо у фізиці реальні довжини, декларовані як нескінченно малі, і насправді дуже малі, то в макроекономіці декларовані нескінченно малими часи насправді виміряються роками й навіть десятиліттями, і з погляду здорового глузду малими ніяк не є. Та й інвестиції доцільніше описувати узагальненими функціями, локалізованими точково, ніж звичайними безперервними, «розмазаними» по великих часових інтервалах. Тоді в результаті виходить система не диференціальних, а різницевих рівнянь. Виявилося, що таку систему можна вирішити й одержати квадратично-гіперболічне зростання світового ВВП. У цій моделі він зростає за законом: Р = а/(t – to)2. У той же час класикою макроекономіки є експонентне зростання світового ВВП: Р = аесt. Ці дві формули, попри виняткову простоту обох, принципово різні. Якщо перша описує режим із загостренням у момент to, то в другій ніяких загострень немає. Але ж їх можна інтерпретувати як кризи, і тоді постає запитання: яка ж із двох формул ближче до економічної реальності?
До обговорення долучається професор Наталя Внукова, завідувачка кафедри Харківського економічного університету:
— Якщо повернутися до зв’язку між економікою та політикою, то слід зазначити, що ліберальна ідеологія обіцяє людям таке ж безперервне й необмежене зростання їхнього добробуту, як і комуністична. Різниця тільки в засобах досягнення цієї високої мети. І експонентне зростання світового ВВП у класичній макроекономіці є теоретичним обґрунтуванням цієї райдужної перспективи. Тепер же виходить, що цього обґрунтування нема, отже, нема й «перспективи». Зростання є лише до моменту загострення, у цій особливій точці відбувається якийсь економічний катаклізм… Зрозуміло, що точку цю буде пройдено, та як, якою ціною? Я думаю, багато що залежатиме від ступеня готовності людей. І щоб вона не була нульовою, мають змінитися прогнози, які просуваються в суспільство. От чому необхідно виводити роботу наших колег на рівень широкого обговорення у світовій експертній спільноті.
Збіги — у науці не рідкість
Цього року солідне московське видавництво випустило книгу «Прогноз і моделювання криз і світової динаміки» під відповідальною редакцією А. Акаєва (так, так — колишній президент Киргизстану, академік РАН), А. Коротаєва (директор Центру антропології Сходу Російського державного гуманітарного університету, координатор програми «Системний аналіз і математичне моделювання світової динаміки») і Г. Малинецького (заступник директора Інституту прикладної математики ім. М. В. Келдиша). Її перший розділ «Компактні математичні моделі розвитку Світ-Системи», написаний А.Коротаєвим, містить аналіз фактичних, тобто вимірених емпірично на основі зареєстрованих у звітах, даних про динаміку світового розвитку. При цьому автор відзначає, що «емпіричні оцінки світового ВВП… на диво точно вишиковуються уздовж простої геометричної кривої». І ця крива — квадратична гіпербола!
Що ми маємо в результаті? З одного боку, суто теоретичний закон зростання, отриманий із рівнянь макроекономіки харківським колективом дослідників. З іншого — емпіричну криву, незалежно від них добуту московським ученим Коротаєвим. І надзвичайно близький збіг між ними. Коментарі, як кажуть, зайві.
P.S. Коли цей матеріал уже був відправлений у редакцію, на очі авторові потрапив цікавий документ. Це стаття в лондонській газеті Financial Times лауреата Нобелівської премії Джозефа Стігліца, який певний час обіймав посаду шеф-економіста Світового банку. Стігліц визнає в ній, що в сучасній макроекономіці повно помилок і дурниць і як наука вона абсолютно неспроможна.
