На фронті життя
Капітан медичної служби, начальник аптеки хірургічного шпиталю Борис Мельниченко зустрів весну 1945-го у Відні. Як наближали Велику Перемогу військові медики? Сьогодні, через 65 років, таке важливе й дороге кожне свідчення, кожне живе слово про ті далекі героїчні роки.
Зараз Борису Павловичу Мельниченку 91 рік. Але про військові події він пам’ятає й розповідає в таких деталях, немов усе було вчора. Обурюється із приводу поведінки деяких своїх командирів, які більше переймалися власним добробутом, ніж долею та здоров’ям підлеглих. Дякує людям, які допомагали йому вижити у важких ситуаціях. Пишається, що із честю пройшов усі випробування, хоча жодного разу не ходив в атаки й не стріляв фашистів в упор. Він був звичайним фармацевтом, начальником шпитальної аптеки.
Фармацевтів готували до війни
До кінця випускної сесії залишалося ще кілька днів, коли по радіо пролунало повідомлення про напад гітлерівської армії на Радянський Союз. Для всіх це було несподіваним і шокувальним. Та тільки не для випускників Дніпропетровського фармацевтичного інституту. Уже з кінця квітня військові з ромбиками в петлицях докладно інструктували майбутніх фармацевтів, що вони мають робити, якщо почнеться війна.
— Нас строєм виводили в найближчий парк і розповідали, що робити в разі війни, — згадує Борис Павлович. — Говорили, що ми не маємо права їхати куди-небудь із міста за власною ініціативою. Усі були зобов’язані чекати команди з військкомату. Тож ми добре знали, до чого треба готуватися. І коли в неділю 22 червня я увімкнув уранці в гуртожитку радіо, то за самою тільки інтонацією й двома-трьома словами, сказаними Молотовим, відразу зрозумів: війна почалася.
Попри загальний ажіотаж (першого ж дня в місті почалася паніка, були розграбовані багато магазинів і склади), випускники склали останні іспити й одержали дипломи. Б.П. Мельниченко — із відзнакою. Через місяць його призвали в армію й направили в 959-й стрілецький полк Південного фронту начальником медичного постачання. Його служба фактично почалася з відступу. Залишивши Дніпропетровськ і Верхньодніпровськ, полк повільно просувався в напрямку Білої Церкви. Зброї майже не було. Все майно завантажили на хури, а люди йшли поруч. Колона розтяглася на кілька кілометрів. Тією ж дорогою й у тому ж напрямку, обганяючи їх, їхали вантажівки, доверху навантажені тюками з одягом та меблями. На одній із них височів величезний чорний рояль. А в кабінах поруч із водіями сиділи військовослужбовці, які обіймали високі пости.
— Набагато розумніше було б використовувати ці вантажівки для перекидання військ, — з обуренням згадує ветеран. — Адже якби в нас був транспорт, ми могли б приїхати на позиції швидше, обкопатися, зайняти оборону й зустріти ворога як належить. А так довелося пересуватися зі швидкістю черепахи. Потім довідалися, що водночас з нами рухалися й передові частини супротивника. Вони опинилися під Києвом набагато раніше від нас.
Під час відступу начальник медпостачання підхопив серйозну інфекцію, потрапив до шпиталю й довго лікувався. А коли видужав, потрапив уже в іншу — 46-ту армію ІІ Українського фронту. Він став начальником аптеки хірургічного польового пересувного шпиталю (ХППШ) армії й залишався на цій посаді до кінця війни.
Ліки замінила… кров
У 1943 році армійський шпиталь опинився неподалік від Дніпропетровська, у селі Одар’ївка. На той час радянські війська перейшли в наступ, тому медсанчастина на одному місці довго не затримувалася. Нерідко бувало так: тільки-но медики влаштуються, привезуть поранених із попереднього місця дислокації, розгорнуть аптеку, як надходить наказ згортатися й рухатися далі, на захід. Так сталося й у Одар’ївці. Більшість поранених і всю шпитальну обслугу на вантажівках перевезли в інше село, до одержання особливих розпоряджень залишилися тільки Мельниченко з його аптекою й близько 20 важкопоранених, яких не можна було транспортувати.
Незабаром надійшов новий наказ: терміново згорнути аптеку й доганяти шпиталь. Упаковуючи аптечні запаси, Борис Мельниченко відбракував невелику партію крові, призначеної для переливання, — добігав кінця термін її придатності. Він доповів про це начальникові 2-го хірургічного відділення шпиталю капітанові Логінову й запитав, що робити із цією кров’ю, чи можна її знищити. Реакція капітана здивувала й змусила добряче понервувати начальника аптеки.
— Заходимо ми в намет, де лежали важкопоранені, — згадує Борис Павлович. — Логінов пішов уздовж покалічених людей, біля кожного зупинявся й говорив, дивлячись в очі, жахливі речі: ти помреш до вечора, ти — через пару годин, а ти — завтра. Я готовий був застрелити його за таку жорстокість, бо багато хто дійсно був на волосинку від смерті. Але, закінчивши цей дивний обхід, капітан звернувся вже до всіх поранених. Він заявив, що є єдиний спосіб для порятунку — випити по флакону людської крові.
Після такої «артпідготовки» поранені погодилися. Мельниченко дуже переживав, однак сперечатися зі старшим за званням, а тим більше заборонити це, він не міг. Однак через пару днів усі, хто випив кров, почувалися набагато краще, і їх змогли без особливого ризику перевезти на нове місце, де був розташований шпиталь. Найголовніше — ніхто з тих солдатів дійсно не помер. Кров, нехай і прострочена, урятувала їм життя й допомогла одужати.
Людина-лабораторія
У 1944 році хірургічний польовий пересувний шпиталь разом із 46-ю армією перебував на території Угорщини. Точилися важкі бої, поранених було дуже багато, а ліків не вистачало. Одного разу Мельниченка повідомили, що на станції Ерчі німці, відступаючи, кинули ешелон, у складі якого — вагони з лікарськими препаратами й перев’язним матеріалом, милицями, гіпсом, декількома рентгенапаратами. Начальник аптеки ХППШ вирішив все по-своєму. Він відібрав за табелем те, що було необхідно для шпиталю та аптеки. За трилітрову сулію з латинським написом «Spiritus absolutus» «найняв» порожню вантажівку, яка проходила повз станцію, і повернувся в диспозицію своєї частини з купою медикаментів. За правилами, всі виявлені ліки необхідно було відправити на дослідження в лабораторію, щоб переконатися в їхній безпеці. Але на це було потрібно аж 3 місяці. А в шпиталь надходили все нові й нові поранені, страждали й гинули через нестачу ліків, хоч вони й лежали поруч.
Капітан Мельниченко ухвалив нестандартне рішення: всі конфісковані ліки випробовувати на собі. Взяв комірну книгу, розкреслив її. В одній графі записував назву препарату, в іншій — норму прийому, у третій — результат. Випробування велися в присутності медсестри й санітара шпиталю. Через кілька годин, переконавшись у безпеці тих або інших ліків, начальник аптеки передавав всю партію для лікування поранених.
Однак ініціатива, як відомо, карається, і Мельниченко ледь не потрапив під трибунал. Один з офіцерів написав на нього донос. Армійське начальство почало серйозний розгляд. Але в підсумку його навіть похвалили за те, що взяв на себе відповідальність і забезпечив продуктивне лікування поранених. Наклеп порвали на очах у доказувача, і на цьому все закінчилося.
Це був не єдиний випадок, коли, дбаючи про поповнення шпитальних запасів, начальник аптеки ризикував не тільки своїм здоров’ям, а й життям. Одного разу йому довелося вирушити мало не в лігво ворога, щоб дістати один із найдефіцитніших на той час препаратів — сильний антисептик сульфідин. Для потреб шпитальної аптеки його видавали на центральному аптечному складі раз на місяць, лише по 50—100 грамів. Доводилося заощаджувати. Коли радянські війська ввійшли в Будапешт, Мельниченко попросив у начальства дозволу піти в розвідку на знаменитий фармацевтичний завод.
У місті ще стріляли, але завод працював, немов і війни не було. Дуже ризикуючи, Мельниченко почав переговори з персоналом, який ніяк не хотів розуміти, що шукає радянський військовий. У підсумку його все-таки відвели на склад і видали аж 30 кілограмів потрібного препарату. У шпиталі він урочисто розподілив диво-ліки між відділеннями, і цього вистачило до кінця війни. Тепер усі поранені без проблем одержували антисептик, видужували набагато швидше, а декому він буквально рятував життя.
Дорогий трофей
Починав війну Борис Павлович рядовим, а закінчив у званні капітана медичної служби. За сумлінну службу нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, а День Перемоги зустрів у Австрії.
Травневого ранку він ішов гарною вулицею у Відні, милувався архітектурою. Раптом прочитав на одному з будинків, що це будинок Іоганна Штрауса. Дуже кортіло подивитися, як жив великий композитор.
Борис Павлович увійшов у будинок: тиша, у кімнаті нікого немає. Він помітив фісгармонію й почав одним пальцем награвати «Виходила на берег Катюша». Раптом у стіні відчинилися двері, які відразу важко були помітити. Літній чоловік тривожно запитав німецькою: «Що ви хочете?» Мельниченко спочатку розгубився, потім відповів німецькою: «Я дуже люблю музику Іоганна Штрауса». Чоловік попросив зачекати, а сам зник за дверима.
«Усе, зараз повернеться з автоматом і пристрілить мене», — подумав Борис Павлович. Через кілька хвилин двері знову відчинилися, і чоловік простягнув непрошеному гостеві… ноти, сказавши, що це найдорожче, що він може подарувати шанувальникові таланта Штрауса. А ноти були не прості — на них зберігся дарчий напис із автографом великого композитора.
Мельниченко після війни привіз ці ноти в Дніпродзержинськ, зберігав кілька років, а потім віддав знайомому скрипковому майстрові. Тоді він навіть не замислювався, наскільки цінним був його австрійський «трофей».
